А назустріч ясному князеві зі стану татар поганих виходив для поєдинку, як воно водиться, татарин нечестивий, злодій-наїзник, челубей темнолиций, - для двобою з витязем-князем. І був цей поганин у шкірі вовка степового, хутром до білого світу обернутим, замість шолома на його нерозумній голові стримів череп конячий, вітром вибілений, дощем випраний, сидів він на коняці, подібній до своєї подоби, - малій такій мохнатій і дуже злій. Озброєний цей злодюга був дубиною вузлуватою, ножем зарізяцьким та зашморгом-арканом з кінського же волосу, для захоплення ясиру християнського, був цей челубей немитий і, як уже сказано, - нехрещений.
… І зійшлися у герці єдиноборному витязь Землі Рускої світлійший князь Пожарский Семен Романович та поганий челубей, ханський нукер, вельми дужий воїн з кривою шаблею в лівій руці і арканом у правій, і вбив князь Пожарский татарина. Заревіла орда ревом жалібним, і сто тисяч татар сто тисяч стріл зі стількох же луків випустили у воїна Землі Руської… Але Господь на небі на цей раз вберіг князя Пожарского, лише кінь, вірний бойовий товариш буйногривий, упав від стріл поганських, а його світлість князь Пожарский потрапив у їх невірні лапи татарські.
(Таким чином композитор і поет Хрєннік Тіхонов хоче сказати, що князь Пожарский вийшов на поєдинок з татарським бійцем, переміг його, але татари з луків підстрілили його коня і взяли князя Пожарского в їх татарський полон. Насправді все було трохи інакше, та про це далі, а поки що слухаймо сказ гусляра Хрєнніка Тіхонова. - Авт.С.).
… І привели князя Пожарского Семен-Романовича, сирим реміняччям зв’язаного, перед розкосі очі хана кримсько-татарського…
(Питання Криму, до речі, досі не розв’язане, бо ця півострівна споконвічно великоруска земля чомусь належить до цього штучного державного утворення на землях Південної Росиї, яке називається «Україна», замість того, аби носити свою питому назву «Малоросійская губернія Росийської імперії…» Ех, запустили ми процес собиранія земель рускіх! - Авт.С.).
Привели витязя руского, князя Пожарского до хана татарського, до цієї шишимори деревенської, привели, зв’язаного з сирої шкіри ремінням, але гордого та нескореного. Каже хан бусурманський князеви православному, мовляв, так і так, переходь на мою ханську службу, записуйся добровольцем до армії татарської, будеш мати чамбул кінний під своєю орудою, табун коней, юрту повстяну і двох дружин з гарних татарських фамілій… Князь Пожарский ввічливо відмовив ханові, тоді монарх татарський вдруге запропонував князеви службу і блага всякії, але й удруге витязь Землі Рускої чемно дав одкоша ханові, і тоді цей намісник шайтана на землі втретє пропонує князеві православному свої милості, як то чамбул війська, табун коней, юрту вже шовкову і аж трьох дружин із шляхетних по-їхньому сарацинських родин. Аж тоді князь християнський не витримав і сказав спересердя, мовляв, його, хана, щастя, що в князя Пожарского руки зв’язані, а то б він йому голову відтяв…
(Знову художня фантазія трохи занесла шановного Хрєнніка, він, дотримуючись законів мистецтва, трохи погрішив проти історичної правди, оспівуючи розмову князя Пожарского з ханом Мухамед-Гіреєм ІV, бо, як стверджує очевидець цього самміту перекладач Фролов, усе було інакше. Правда те, що князя Пожарского привели зв’язаного перед ханські очі, але не зовсім розкосі, а так собі, правда й те, що хан запропонував князеві перейти на військову службу до нього, але не командиром ескадрону, а простим нукером, але далі композитор і поет Хрєннік Тіхонов лакує дійсність. Князь Пожарский відповів ханові татарському приблизно десь так: «Ти блядин син, єті тваю мать, ти виблядок єси сатанинский, ти скотоложник бусурманский, ти помойніца вєлікого візіра, єті тваю мать, блядин син…» Ось так говорив витязь християнський, князь Пожарский поганому цареви бусурманському, плюнувши до того ж йому межи очі, хоча й він Мухамед-Гірей Четвертий. Словом, вів себе, як личить справжньому рускому перед лицем ворога, не виклянчував пощади, а висловлював ненависть і зневагу. Не сподобались ханові ці правдиві слова руского воїна, ох, не сподобались, і, попираючи всі норми міжнародного права і Женевську конвенцію про статус військовополонених, наказав цей цар варварський відтяти князеві голову, що посіпаки ханські в ту ж мить і вчинили… Очевидець Фролов розповідає, що він бачив, як відрубана голова князя Пожарского котилась у траву, а язик ще вимовляв на адресу хана: блядь…
Ось так гинуть герої Росиї, гордо і нескорено! Ім’я Князя Пожарского Семена Романовича займе гідне місце в пантеоні слави і доблесті поміж такими героями Росиї, як витязь Пересвєт, Іван Сусанін, генералісимус Суворов, поет Ніколай Гумільов, поет Федеріко Гарсіа Лорка, Александр ІІ, Александр Матросов, адмірал Нахімов, генерал Карбишев, Зоя Космодем’янська, святі мученики Козьма і Дем’ян, прем’єр-міністр Столипін, президент Альєнде та журналіст-страдник Влад Лістьєв. - Авт.С.).
Нахмурився, яко хмара з північно-західного боку, хан татарський (це вже знову самодіяльний автор XVІІ ст. Хрєннік Тіхонов) на такі зухвалі слова воїна християнського і почав йому люту кару придумувати. Думав, думав хан і придумав: візьміть, каже, цього гаспида, цього гяура, цього шайтанського сина, голову йому геть відрубайте, а тіло його, дуже небезпечне для нашої татарської справи, посічіте гарненько на дрібні шматочки і розкидайте по чистім полю. І зробили цю лиху роботу, врагу роду чоловіческого приємну, і посікли кати татарські біле тіло князівське на сорок кавалків і десять менших шматочків, які розсіяли по околицях міста Конотопа. Але двоє козаків государевих (співочий Хрєннік Тіхонов, очевидно, щось переплутав, бо козаки у цій битві Конотопській були ворогами государевими і воювали в складі армії гетьмана Виговського проти нашого государя Лєксєй-Михалича, а може, він мав на увазі тих небагатьох козаків наказного гетьмана Безпалого, які не перекинулись до зрадника Виговського, а залишились вірними трону московському і особисто цареви Лєксєй-Михаличу, на жаль, цих вірних козаків малоросійських було не надто багато, до того ж їх чимало було перебито ще до Конотопської конфузії, як ось нещасного Силку, якого прикували ланцюгами до гармати - спиною до люфи - і вистрілили у північно-східному напрямку, треба розуміти, що таким чином гетьман-зрадник Іван Виговський дав свою відповідь Москві. - Авт.С.) зібрали ті сорок кавалків і десять менших шматків тіла витязя Землі Рускої князя Пожарского, поклали у луб липовий і понесли до міста Конотопа. (Не могли вони той луб липовий понести до Конотопа, бо то місто на той час ще перебувало в руках супостата українського, але сказано ж бо - фантазія митця Хр.Тіхонова не має меж. - Авт.С.). У Конотопі був єпископ (якого, цікаво, патріархату? - Авт.С.), який зібрав попів та дияконів, паламарів та церковних причетників і звелів обмити ті сорок кавалків і десять менших шматків тіла князя Пожарского, що й було зроблено шанобливо. За тим ті кавалки і шматки поклали в труну дубову, де тіло князя Пожарского й зрослося. Зрослося-то зрослося тіло, але сам князь не ожив, бо це вже було би диво, гідне Ісуса Христа, Господа нашого, - помер витязь і воїн князь Пожарский. Три дні і три ночі відспівувало конотопське духівництво (якого, якого патріархату? - Авт.С.) іроя-небіжчика, а за тим і поховали. Поховавши, відспівали вічну пам’ять.
Ось таким чином, шановні читачі, ваш кореспондент передав своїми вбогими словами і немічним стилем цю прекрасну оповідь народного таланту, а згодом міністра музики в уряді царя московського XVІІ ст. Хрєнніка Тіхонова, яка називається просто до геніальности «Життя за царя» з підзаголовком «Сказ про витязів землі рускої - богатирів билинних та про татарів поганих, хохлів зрадливих, ляхів-супостатів». Цей підзаголовок мене і насторожив: очевидно, знав самородок Хр.Тіхонов, що з того боку, опріч «татарів поганих» руским витязям протистояли ще й «хохли зрадливі», не рахуючи «ляхів-супостатів», знав, знав. А якщо знав: то чому не розгорнув цю тему у своєму знаменитому «Сказі»? Мало того, сам Хр.Тіхонов теж ледь не загинув від української кулі, коли в обозі решток війська князя Трубєцкого відступав на Путивль, власне, ми разом відходили, відбиваючись від насідаючих аванґардних сил української армії під орудою гетьмана Виговського, до речі, в тих непростих умовах я й почув цей леґендарний «Сказ» у авторському виконанні. Але спитати за «хохлів зрадливих» не встиг… Диспозиції різко помінялись, і нам треба було вже більше дбати про свою безпеку, ніж обговорювати цей, без сумніву, шедевральний «Сказ». Під свист ядер з українських гармат шляхи наші кардинально розійшлися і більше я товариша Тіхонова Хр. не бачив…
