— Більше не піду,— сказав Дмитро.
— А це ж чого? — насупився Кутень.
— Не хочу посміховиськом бути.
— Ти агроном, а не посміховисько! — крикнув Василь Васильович, ображений за свій рід.
— Який я агроном, батьку? — засмутився Дмитро.— Все робиться без мене, ніхто нічого не питає. Ходжу як чужий по полях…
— А як же вони без агронома? Агроном зараз усюди в почоті!
— Там є агроном. Що він скаже, те й робиться… Всі в рот йому дивляться.
— Хто? Де він там узявся?! — свердлить очима Кутень.
— Гайворон. Хіба не знаєш?
— А Коляда? Я йому подзвоню, я піду до самого…
— Там і Коляди, батьку, ніхто не слухає… Уже Коляда викричався.
— Як, не слухають? Що за анархія? Іди в райком!
— Сьогодні приїжджав Бунчук… На правління. По плану треба було засіяти чотириста гектарів пшениці, а Гайворон зібрав комуністів, поговорив, і засіяли шістсот,— розповідав Дмитро.— Ну, я дізнався про це і подзвонив першому секретареві…
— Правильно! — схвалив вчинок сина Кутень.
— Ну, Бунчук приїхав і почав кричати на Гайворона, але не дуже, бо той же герой на всю область. А Гайворон покликав Горобця та каже: «Читай цифри товаришеві секретарю…» Горобець почав читати: пшениця з гектара дала в середньому по тридцять шість центнерів, а кукурудза — по двадцять два… То Бунчук послухав, послухав та й поїхав… А я теж написав заяву…
— Чому ж ти Гайворонової сторони не тримався?
— Я вже не знаю, кого й триматись. Обридло так жити. Обридло! — вигукнув у розпачі Дмитро.
— Треба було в інститут екзамени здавати. А він женитись надумав!
— Нічого, сину, тебе тато пристроїть кудись,— хоче погасити суперечку Надія Володимирівна.
— А ти, Надеждо, не лізь не в своє діло! — шикнув старий.— Куди я його влаштую? Куди… Хай тепер сам подумає, як жіночку прогодувати.
— Вашого хліба їсти не будемо,— відказав Дмитро.
— От синочка маю! В людей сини в міністрах та в полковниках ходять, а мій у свинопаси піде,— пророкував Кутень.
— Та заспокойся, старий,— втихомирювала дружина.
— Надеждо, замовкни, бо це ти його таким слинявим виховала. Якби не ти, то я з нього тридцять три шкури спустив, а довів би до пуття,— сотав кулачками Кутень.
— Годі вам скиглити! — не витерпіла Степка.
— Що? — не зразу й второпав свекор.— А тобі яке діло?
— Набридло слухати вас.
— Твоє діло сторона! — гримнув Кутень.
— Я як повернусь, то аж дим стовпом стане, товаришу Кутень! — Степка зухвало подивилась на старого.
— Як ти мене назвала? Який я тобі товариш?
— Ну, громадянине Кутень.
— Бач яка! Прийшла на готове, ще й командує,— притих свекор.— От невісточку синочок привів, Надеждо… Знав би, то й на поріг не пустив.
— А я не просилась. Хіба тут можна жити? Це кара…
— Чуєш, чуєш? — аж тремтів од люті старий.— То чого ж приїхала сюди?
— На кару… Так мені й треба.— Степка вибігла в другу кімнату.
— А ти чого губу відквасив? — накинувся Кутень на Дмитра.— Іди, поцілуй свою розлюбезну та подякуй, що батька отак віддухопелила… Міг би й прокуророву дочку взяти, а то привів якусь посмітюху в хату, на моє добро.
— Дайте мені спокій.
— То йди, йди вже до неї, хай приголубить… Віддячила, за все віддячила.— Василь Васильович тяжко зітхає і вимикає світло.— Виростила, Надеждо, на мою голову… Охо-хо-хо, отакі дітки пішли…
Дмитро, натикаючись на стільці, зайшов у кімнату до Степки. Знову наставала оця катівна ніч. Місяць минув з того часу, як він привіз Степку в цю непривітну батьківську хату, місяць. І вона не стала його дружиною… Першої ж ночі не підпустила його до себе. Дмитро пошматував на дівчині сорочку і, знесилений, знищений, просидів біля ліжка, на холодній підлозі. Вранці, коли Степка заснула, він коршуном налетів на неї, скрутив руки, підім'яв під себе, але вона вирвалась з обіймів і вибігла надвір. Він наздогнав дружину в сінях і приволік у кімнату.
— Не підходь до мене! — крикнула Степка. Дмитро повзав біля її ніг, благав, плакав, кричав, але не добився нічого.
Кожного вечора Надія Володимирівна слала їм постіль, збиваючи пухкі подушки, але, як тільки вона виходила, Степка кидала ковдру на тапчан і попереджала Кутня:
— Не лізь до мене…
— Але ж я твій чоловік… чому ти не хочеш бути моєю?
Степка мовчала.
— Якщо ти навіть не дівчиною прийшла до мене, я прощу тебе, тільки ж не муч мене, Степко.
Мовчала. А що вона могла сказати цьому нелюбові? Вийшла заміж і приїхала сюди собі на кару, але не могла осквернити тієї ночі у вітряку, свого першого і останнього кохання.
О, ці пекельні Кутневі ночі! Він мучився на твердому тапчані, а за кілька кроків від нього лежала Степка, його дружина, яку так жадав.
— Степко, Степко, ти спиш?
— Ні…
— Я прийду до тебе, га?
— Ні…
— Я збожеволію! Коли ти будеш моєю?
— Не чіпай…
— Я хоч поцілую тебе, подивлюся на тебе, на твоє тіло…
— Не руш!
— Я уб'ю тебе,— важко дихаючи, Дмитро підходить до ліжка.
— Убий…
І так щоночі.
Кара.
*
Десь аж через місяць після бучного весілля Степка прийшла в село провідати батька. Як і завжди, він був у своїй бригаді. Степка зайшла до хати.
На неї повіяло сирістю, мабуть, і вікон батько не відчиняє, бо ніколи. На лаві стояли немиті горшки, миски, на столі — шматки черствого хліба, розсипана сіль і дві цибулини. На жердці висіли невміло випрані батькові сорочки, підлога була брудна. Степка заглянула у маленьку кімнатку, у свою… Тут усе було так, як залишила вона тоді, перед від'їздом до загсу: ліжко заслане білим покривалом, на стільці висіло плаття, яке вона скинула, надягаючи весільне… Дзеркало, підвіконня припали пилом. Зів'яли вазони. Дівчина зрозуміла, що батько ніколи не заходив сюди…
Заходилась прибирати, прати білизну, варити. Вийшла до криниці, коли глядь: Світлана, верхи на Гнідкові.
— Світлано!
Гнідко почув знайомий голос і галопом примчав до криниці, вершниця ледь втрималась, щоб не впасти.
— Здрастуй!
— Здрастуй!
Обнялись. А Гнідко тикався головою в Степчине плече, тихенько іржав, а потім почав брикати, не вгамувавши своєї кінської радості. Степка й відра забула, обняла однією рукою Світлану, а другою — Гнідка і повела на подвір'я. Винесла хліба коневі і кілька грудочок цукру.
— Я така рада, що побачила тебе! — щебетала Світлана.
— І я.
— Чого ти не приходиш ніколи, Степко?
— Так…
— Усі шкодували, що ти з села пішла! Тепер я замість тебе пасу…
— Вожатою не працюєш?
— Ні. Батько сказав, щоб я на ферму йшла.
— А я думала, ти в інститут подасишся!
— Батько каже: відроби хоч трохи колгоспові за те, що виростив, а потім уже в інститути підеш… Мати на нього як накинулась! А батько своє: на ферму. Я подумала, подумала та й пішла замість тебе в пастухи. Уже й звикла… А як же ти живеш, Степко?
— Живу…
— Ми все думали, що ти повернешся… А тепер уже й Дмитро пішов з колгоспу.
— А хто ж агрономом? — навмисне питає Степка, аби хоч що-небудь почути про Платона.
— Платон,— лукаво подивилась на подругу Світлана,— одну зміну на тракторі відробить, а потім по всіх бригадах ходить.
— А Наталка ж як?
— Ой, погано, Степко! Ледве хату перейде. Лежить. Ми по черзі ходимо до неї і все робимо. Я, Софія, Марійка, Катя. І жінки майже з усього села приходять. Казав мені сьогодні Васько, що мають у лікарню забирати…
— От горе.
— Платон уже, бідолашний, аж почорнів. Та ще й з Галею такий клопіт,— журно розказувала Світлана.
— Жодного листа не написала, як поїхала?
— Ні словечка, Степко.
— Можна ж в розшук написати.
— Ми говорили Платонові, а він каже: «Я написав би, але це образить Галю».
— Я б теж образилась, якби мене розшукували,— сказала Степка.
— До Платона Мостовий приїжджав,— шепнула Світлана.— Наташа розказувала… Тільки не знаю, про що говорили. Мостовий любить її… Втекла Галя від свого кохання… Хіба тікають від кохання?