— Ви не по суті говорите,— кинув Коляда.
— Та воно ж у тому й суть…
— Хто за те, щоб прийняти в кандидати партії Гайворона,— підніміть руки. Так. Дядьку Саво, вас не торкається, опустіть руку. Дядьку Кожухар, і ви не маєте права.
Максим стояв біля столу червоний, як варений рак. Підігрітий зачитав заяву і анкету.
— Хай розказує біографію? — запитав.
— Давай!
— Розказуй.
— Я народився,— Максим відкашлявся,— у родині коваля…
— Знаємо!
— І діда твого знаємо! Я, лічно, знав.
— Товариші, тихіше!
— Закінчив десять класів і став трактористом… Більше біографії нема.
— Запитання є до товариша Максима Мазура?
— Хай розкаже, як він козу на хаті Надьки Самійленкової прив'язував!
У залі вибухає регіт.
— Я більше не буду,— тихо говорить Максим.
— Хто скаже слово про Максима? — Підігрітий веде збори за всіма правилами.
— Приймай!
— Я скажу,— подає голос Вигон.— Усі ми знаємо Мирона Мазура…
— Знаємо!
— Усі ми знали,— продовжує Вигон,— Андрія Гайворона і нашу Дарину. Хто ж вони? Хлібороби і солдати. Вони стояли на смерть за нашу землю і за весь, можна сказати, народ. Дарина і Андрій Гайворони стільки того поля засіяли! І після себе залишили добро. Добро і дітей… Старший з них розправляє крила. Хай іде в партію, бо там мусять бути найкращі… Цього дня я не хочу говорити про тих, у кого дрібненькі душі, хто вступив до партії, думаючи тільки про власну шкуру і живіт. Я вірю Платонові і вірю Максимові. Спасибі тобі, Мироне, за сина. Він не зганьбить твого ковальського роду. Я, Савко, бачив Максима не тоді, коли він тягнув козу на хату, він би й корову міг винести; я бачив три роки його в тракторній бригаді, коли у нього від поту сорочки перетлівали на плечах… На цьому я закінчую, бо треба йти на пост…
Після зборів Коляда дуже тепло поздоровив Максима і Платона:
— Тепер, я сподіваюсь, у мене буде міцна опора.
— Орли! — підійшов до них і Підігрітий.— Тепер, хлопці, тримайтесь, бо в мене — дисципліна! Сказав,— умри, а зроби. Ось так. Партія.
На вулиці до Максима підбігла Софія:
— Я так боялась за тебе.
— Дурненька. Свої ж люди.
— Максиме,— горнеться дівчина,— а тепер тобі можна ходити… ну, на вечорниці… Не до клубу, а так?
— Можна, Софіє. Сьогодні до Степки підемо…
Юхим запросив Гайворона до себе на вечерю.
— Прийди, Платоне, я з тобою поговорити хочу.
— Нагодую Васька і зайду,— пообіцяв Платон.
*
Гайворон ще здалека побачив Степку і Дмитра Кутня. Вони вийшли з кооперації, зупинились на сходах. Хочеш чи ні, а треба пройти повз них. А чому, власне, він повинен боятися зустрічі з нею? Хай собі стоїть і жує цукерки. Кутень частує… Степка відвернулась. Невже не подивиться? їй дуже пасує цей коротенький кожушок. А спідниця яка вузька! Мода штурмує Сосонку… До чого ж у неї стрункі ноги… Чому вона так сміється? Що ж, він привітається. Ні, не зараз, а як порівняється з ними, щоб потім не бачити її обличчя.
— Добрий вечір,— тихо промовив Платон і поминув їх.
— Добрий вечір,— почув голос Дмитра. Дівчина не відповіла… Вона не простила йому тієї зустрічі.
— Платоне! — гукнула Степка.— Хоч би слово сказав. Іди сюди! Маю повні кишені цукерків. Чи не вкусиш? — голосно розсміялась.
Гайворон підійшов:
— У мене зуби міцні.
— Бери! — Степка відтягнула кишеню.— Всі забирай, мені не шкода.
Платон узяв цукерку і довго не міг очистити її від сріблястого папірця. Дівчина це зробила швидше: — На… Як тобі їздилось?
— Куди?
— У Вінницю,— одвернулась від Кутня, наче його й не було тут.
— Добре.
— Я дуже рада.— Гайворон помітив у її очах докір.— Пробач, що затримала тебе.
Степка потягнула за руку Дмитра, і вони побігли з гори, сміючись.
Платон ще довго-довго чув її сміх…
17.
Михей Кожухар віддав газети Горобцеві і примостився біля столу покурити та перекинутись словом-другим з Леонтієм Гнатовичем. Хто-хто, а Горобець знає багато, як попадеш до нього під настрій, то наслухаєшся. А щоб у Горобця настрій був хороший, треба похвалити його Христю, а потім запитати щось з політики, знавцем якої він був великий, бо читав усі газети, що надходили до Сосонки.
Михей так і зробив:
— Бачив оце я вчора твою Христю. Така молодиця стала! Личко біле, брови чорні, іде — аж земля під нею похитується. За добрим чоловіком і жінка молодіє…
Леонтій Гнатович посміхнувся, але змовчав, клацав собі на рахівниці. Тоді Михей зробив другий захід:
— А як ти гадаєш, Леонтію, куди повернеться діло з Чомбою? Я вже сам думав, думав,— Михей говорить так, ніби доля Конго для нього найважливіша за все, — і, видно, без тебе не розберусь.
Леонтій Гнатович відсунув рахівницю, всілякі папірці й тоном радіокоментатора почав:
— Проблема цієї країни, яку роздирають не тільки внутрішні протиріччя, а й міжнародні сили реакції, дуже складна. Останні відомості, що надходять з Конго, яскраво свідчать про те, як далеко зайшли у своїх маячних планах агресивні кола деяких імперіалістичних країн… Навіть така газета, як «Нью-Йорк таймс», що не відзначається особливими симпатіями до визвольного руху, писала…
Михея Кожухаря зараз більше за все цікавило, чи є гроші на рахунку колгоспу і чого їздив учора Коляда в район, але він уважно слухав, бо перебити зараз Горобця — значить втратити всі шанси дізнатися про новини.
Горобець, назвавши добрих два десятки прізвищ, правильно вимовити які для Михея майже неможливо, робить глибокодумний висновок:
— Майбутнє покаже, до чого приведе жонглерська політика деяких заморських дипломатів. Але не можна забувати уроків історії…
— Спасибі,— дякує Михей,— тепер зрозуміло, а то як в тумані ходжу. Мудрий ти чоловік, Леонтію. Тобі б у дипломати… А доводиться сидіти над цими рахунками. Чи є хоч у нас що рахувати?
— Нічим похвалитися, Михею. Картина фінансова залишається сумною…
— І дояркам не виплатите на трудодні?
— На жаль, ні.
— А Коляда ж обіцяв?
— Переживаємо труднощі… Насіння кукурудзи треба купляти, мінеральні добрива.
— А я думав, що вчора Коляда у районі домовиться, аби нам грошей підкинули, — іде в глибоку розвідку Михей.
— Та він там і рота не розкрив. Викликали на затвердження планів сівби…
Михей підсувається ближче:
— Так, так… Затвердили?
— Те, що ми тут на правлінні написали,— перекреслили… Бунчук зачитав, що скільки кожен колгосп мусить засіяти і який зібрати врожай. Так що ми маємо зараз триста вісімдесят гектарів королеви та гороху до погибелі. А ячменю — двадцять, а гречку хоч на задниці сій… Така ситуація…
— Майбутнє покаже, до чого доведе…
Михей не доказав, бо в контору ввійшов Коляда.
— Зайди-но, агітаторе, до мене,— покликав Кожухаря.
Голова сідає в крісло і виймає зі столу свою дорогоцінну папку:
— Ти знаєш, що тут лежить?
— Знаю. Почини і карточки… Ви ж усім на зборах показували.
— То я для тебя авторитет чи я для тебе затичка? — ставить питання руба Семен Федорович..
— Яка ж ви затичка, Семене Федоровичу, коли ви у нас другий чоловік на селі?
— Чому другий? — не розуміє Коляда.
— Бо по закону первий — Підігрітий, він голова сільради, а ви…
— Ти мені демократію не розводь! Ти розкажи, що про мене людям говориш!
— Та що я, записую?
— То я нагадаю тобі. Говорив, що з мене такий голова, як…— Коляда поглянув на двері і пошепки: — Як з собачого хвоста сито… Говорив?
— Не знаю, не знаю…
— А на фермі сказав, що я сам себе люблю і то раз на семирічку?
— Та любов — це таке діло, що…
— Почекай, почекай. А на голову ж ти кого намітив? Гайворона? Це тобі що, в кузні таку програму виклепали? Знаю, знаю, звідки це йде! Яке ж ти маєш право ляпати язиком і підривати колгоспний лад? За це по голові не погладять, а… Хто стоїть за твоїми плечима? Хто?
