Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Коляда надягнув плаща, взяв кашкета. До хати увійшов Дмитро.

— То, значить, Маланко, як приїдуть з області, то доведеться обід чи там вечерю приготувати,— сказав Семен Федорович, наче для цього й зайшов.

— Чого це ви поспішаєте сьогодні? — кидає насмішкуватий погляд Дмитро.

— Твоє діло маленьке, Кутень. За собою дивись, бо я жартів не люблю,— застерігає Коляда.— Як приїхав сюди на заячих правах, так і поїдеш. Нам агроном потрібен справжній… щоб роботу видно було.

— Я поганий агроном, це правда,— відповів Дмитро,— але мені хочеться бути… чесною людиною.

— Хай бог помагає,— спробував посміхнутись Семен Федорович. Ще потупцював хвильку біля порога, наче не міг відірвати від підлоги свої чоботиська, а потім до Маланки: — Вийди, слово сказати хочу.

Маланка тремтячими пальцями тугіше зав'язала хустину і покірно вийшла за Колядою в сіни. Вони про щось довго шепталися, а коли жінка повернулась, то Дмитро побачив, що в неї заплакані очі.

25.

Протягом якихось двох днів Васько став найщасливішою людиною в Сосонці, а може, і в усьому Косопільському районі. Щастя постало перед ним не ефемерною філософською категорією, а в реальних образах електричної плитки і телевізора. Ці події жваво коментувалися серед Васькових однокашників, і хлопцеві доводилось по кілька разів на день оповідати з усіма деталями, як Платон, приїхавши з Косопілля, урочисто поставив на лаву плитку, як швидко закипіла вода в банячку та яким смачним був борщ.

Щоб спростувати можливі випади скептиків, Васько запросив товаришів до хати. Вирішив урочисто продемонструвати бездоганність заводу «Електронагрівапаратура». Баняка з водою поставили на плитку, і кільканадцять пар очей завмерло в чеканні. Васько запевнив, що рівно через одна тисяча чотириста сім секунд вода закипить. Хлопці хором почали рахувати секунди, раз по раз опускаючи пальці в баняк. Минали десятки, сотні секунд, а вода і не потеплішала. Чорний баняк, що пройшов крізь дим і полум'я печі, зухвало вилискував холодними чавунними боками, не бажаючи підкорятись ніяким законам фізики. Честь Васька і марки «Електронагрівапаратури» була під загрозою. Дехто з хлопців уже кинув рахувати і з жалем дивився на Васька.

— Дев'ятсот вісімдесят сім…

— Щоб ти луснув,— побажав Васько старому банякові.

— Тисяча…

— Це такий баняк, що його електрика не бере…

— А може, плитка зіпсувалась?

Васько поставив баняка на долівку, і всі схилились над плиткою. Чорна пружина-змійка була холодна. Васько клацнув вимикачем — лампочка загорілась. Штепсель і розетка справні, а плитка не хотіла подавати ніяких ознак життя.

— Ну й брехун же ти, Ваську,— відверто висловив свою думку про власника плитки рудий Алик, на прізвисько Коза.

— А може, її треба опустити в баняк? — несміло запропонував Тимко Чемерис — найменший з вірних Васькових ординарців у походах на баштани.

— Ти — дурний,— не дуже чемно охарактеризував Тимка рудий Алик Коза, поставивши під сумнів розумові здібності семирічного ординарця.

— Сам ти дурний,— з гідністю відповів Тимко і став біля мисника у войовничу позу.

— Ану ще раз скажи! — для чогось зажадав Алик, піднявши плечі і нагнувши голову. Два руді вихрики справді нагадували ріжки.

Зібравши всю свою мужність, Тимко випалив:

— Ти дурна Коза. О!

Тільки бій зараз міг врятувати славне ім'я Кози. І він кинувся на Тимка. Невідомо, чим закінчився б цей герць, якби не трагічний збіг обставин. Коза стрибнув, щоб зайняти бойову позицію, але попав однією ногою в баняк і витягнувся на підлозі. Хлопці посхоплювались і зайшлися від сміху, а Коза лежав у калюжі, відчуваючи, як набрякають його штаненята. Алик підвівся з підлоги, ступив на сухе місце і зніяковіло дививсь, як під ним зрадливо розпливалась нова калюжка…

Тимко, що не робить йому, звичайно, честі, скористався з цього і під регіт хлопців добив свого супротивника:

— А Коза в штани набурив! А ще в четвертому класі!

Коза не міг промовити й слова. Він знав — даремно зараз доводити хлопцям, що заява Тимка є грубою провокацією, недостойною славного товариства і чесного герцю. Найбільше боявся тепер, що до його прізвиська Коза додасться ще одне… А хлопці вже як назвуть, то нікому не доведеш, що все те — наклеп. А тут ще, як на зло, до хати ввійшла Наталка і теж почала сміятись, наче маленька. Алик хотів, було, шмигнути в двері, але вона порадила:

— Незручно парубкові бігти по селу в мокрих штанах, скидай і лізь на піч.

Васько з сумом розповів Наталці про свій невдалий експеримент, та оглянула плитку і розсміялась:

— Ех ви, електрики! Та ти ж увімкнув її в розетку для радіо, Ваську. Чорненька — для радіо, а біла — для плитки.

Наталка втикнула штепсель, і пружинка-змійка почервоніла. Старий добрий баняк, налитий вщерть водою, вмостився на плитці, готовий довести всім свою повагу до законів фізики…

А на другий день Наталка привезла з кооперації телевізора. Треба сказати, що громадяни Сосонки, чи то з надмірної ощадливості, чи з якихось інших причин, не дуже часто витрачали великі суми, та ще й на такі речі. Тому новина не могла лишитись не поміченою, тим більше, що Васькові дружки рознесли її по всьому селі. Не секрет, що їх повідомлення супроводжувались однаковими вимогами, висловленими в тій чи іншій формі, залежно від характеру і від настрою батьків.

*

— Тату, купіть телевізора. Он Васькові купили…

— Ти-но краще вроки роби…

*

— От щоб нам, мамо, телевізор! Все показують, як у кіні!

— То візьми он, сину, гроші в прискринку та збігай купи.

— Та тут же тільки сім карбованців…

— А скільки ж тобі треба?

— Двісті…

— То не для нас те кіно, сину.

— Тату, дайте двісті карбованців. Дайте.

— Що, женитись будеш?

— Таке скажете. Телевізора куплю.

— Що?

— Телевізора…

— Та ти що, здурів? Ось як візьму паска, то…

*

— А Наталка Гайворончиха телевізора купила. Двісті рублів дала…

— Бо гроші дурні має… Батько в полковниках ходить, то чому не купити? Вона як схоче, то й мацоклета купить… Вхопив Платон щастя!

*

— Тату, ти не хочеш телевізора купити?

— Хочу.

— То купи.

— Гаразд.

— Коли?

— Та в неділю. Корову продамо та й купимо. Добре?

— Ги-ги…

*

Не дуже зрадів і Платон, побачивши телевізора:

— Ми з тобою ще не такі багачі, Наташо. Я ще не заробив на нього.

— Мені залишив гроші батько,— згасла радість в Наталчиних очах.— Це ж не розкіш, Платоне, а звичайна необхідність у сім'ї…

Гайворон нічого не відповів дружині, мовчки їв борщ, і Васько не міг зрозуміти, чому неприємно братові, що Наташа купила телевізор.

Пообідавши, Платон нетерпляче глянув на Васька, який голосно читав інструкцію про користування телевізором, і покликав Наташу в другу кімнату.

— У тебе якісь неприємності? — Жінка провела рукою по неголеному обличчю Платона.— Хоч би що сталось, не переживай. Знову з Колядою сварився?

— Ні. Мене образила ти…

— Я?

— Ти. До тебе приходила Христя?

— Горобцева дружина? Приходила. І Маланка приходила, і…

— Чому ж ти свої думки звіряєш не мені, а стороннім?

— Я не збагну, про що ти говориш? — насторожилась Наталка.

— Ти сказала Христі, що не хочеш реєструвати свого шлюбу зі мною? Сказала? — доскіпувався Гайворон.

— Сказала, ну й що? Хіба доказом кохання є загсівська печатка?

— Ні, але я не хочу, щоб про мене і про тебе погано думали. Не хочу, щоб про нас говорили, ніби ми «збіглись», як на станції, ніби я тебе «підчепив», ніби…

62
{"b":"102933","o":1}