— Бачиш, бачиш — і його умовив Мостовий! — Секретар забігав по кабінету, але поступово взяв себе в руки.— Які безчесні люди!.. Тепер я розумію, що допустив помилку. Не розібрався. Треба було записати Коляді, щоб до нових віників пам'ятав.

Бунчук уже шкодував, що сказав Платонові про цю його заяву і попросив переписати протокол, але відступати було нікуди. Коляда підвів, злякався…

— Так що тут переписувати? — запитав Гайворон.— Почерк у мене, правда, не дуже красивий, але розібрати можна.

— Я кажу не про почерк, а про суть,— тепер Петро Йосипович не міг збагнути, чи Платон справді не розуміє, чого від нього хочуть, чи сміється з нього.

— Тут усе правильно,— Гайворон поклав заяву на стіл,— і в протоколі всі виступи записані дослівно.

— Я прошу тебе,— вичавив з себе Бунчук,— переписати цю заяву так, щоб у ній не було й слова про ті ваші збори і про так звані махінації Коляди… Помилку виправлено, навіщо згадувати, нагромаджувати якісь факти, адже це все на мою голову, Платоне… Я старий чоловік, мені скоро на пенсію. А зараз б'ють окозамилювачів… шукають, попадеш під гарячу руку. Хіба ж я можу встежити за всіма?

— Я нічого не буду переписувати, Петре Йосиповичу. Тут пишеться про антидержавні дії Коляди, а не про вас. А як ви реагували на це, то вже інша річ, — сказав Платон.

— Пробач, що потурбував,— Бунчук сів за стіл, мовляв, розмова закінчена.

Платон попрощався, хотів був іти, але секретар затримав:

— До речі, де зараз твоя сестра?

— На практиці, в Хрещатому, а що?

— Радив би тобі поцікавитись, як вона живе, що робить і, взагалі… за дівчатами в такому віці потрібен нагляд…

— Я вас не зовсім розумію, Петре Йосиповичу.

— А ти знаєш, з ким вона… сплуталась?

— Що? З ким? Розтрата?

— Ні, — примружився Бунчук.— До неї їздить ночувати Мостовий…

— Неправда! Я не повірю, що вона…— Платон не закінчив, бо раптом згадав, як Галина приходила до Мостового і ту розмову з нею.

— Я теж не вірив, але, на жаль, це так… Ось тобі і дружок,— посміхнувся Бунчук.— На студенточок потягнуло… Розпусту в технікумі розплоджує… Ми займемось цією справою, і не тільки ми. Шкодую, дуже шкодую, що в цій брудній справі замішаний і ти…

— Я? Я тільки один раз був у технікумі.

— А ти знав, що твоя сестра… хм, дружить, якщо це можна назвати дружбою, з Мостовим?

— Я знав, що вона один раз приходила до нього.

— На квартиру,— уточнив Бунчук.

— Так.

— А чого ж ти мовчав? — допитувався секретар.— Хіба це нормально, що дівчинка приходить на квартиру до дорослого чоловіка.

— Я цьому не надав ніякого значення. Мостовий бував у нас вдома, вони знайомі… І Галі вже вісімнадцять років.

— Усіх учнів технікуму ми називаємо дітьми, товаришу Гайворон,— повчально промовив Бунчук.— А тих, хто розбещує дітей, ми називаємо інакше… Галина сама пішла до нього перший раз чи… за чиєюсь порадою?

— Та як ви смієте? — скипів Платон.

— Спокійніше. Я ж не сказав, що ти її послав.— Бунчук стомлено провів долонею по обличчі.— Хтось приводить до себе на ніч дівчаток, а я і про це повинен думати…

— Ні, ні, неправда! — Платон вийшов і, стиснувши кулаки, важко побрів довгим коридором до кабінету Мостового. Двері були замкнені.

Платон вирішив негайно добратись до Хрещатого. Ні, він не простить їй цього! Та як же вона могла допустити, щоб про неї заговорили в усьому районі? І Мостовий нехай не попадається йому на очі. Він не подивиться, що той секретар…

*

Платон стояв за Косопіллям, чекаючи машини, а в цей час у райкомі розривався телефон: дзвонили із Сосонки, щоб Гайворон негайно їхав додому, бо стало дуже погано дружині. Старий Котушка пішов шукати його по місту.

Платон увечері приїхав у Хрещате. Сільмаг був відчинений. Люди товпились біля прилавків, і хлопець не зразу побачив Галину. Нарешті проштовхався і, не привітавшись, запитав:

— Ти можеш вийти?

— Мотю,— сказала комусь Галина,— побудь за мене, брат приїхав.

Платон, не дочекавшись, поки вийде сестра, завернув за ріг сільмагу і швидко пішов до ставу. Галина насилу догнала його.

— Чого ти приїхав, що трапилось? — злякано дивиться на брата.

— Трапилось. Хотів побачити шльондру,— Платон, не розмахуючись, ударив Галину по щоці.

Дівчина зойкнула швидше від несподіванки, ніж від болю, відсахнулась від брата.

— За що?

— Ти мене питаєш? — хрипів Платон.— Я тебе буду питати… Мостовий ночує в тебе? Кажи!

— Он ти про що?

— Кажи, бо…

— Нічого я тобі не скажу… Ще можеш вдарити. Бий…

— Говори! Не вдавай з себе святу… Знаю я таких…

— Іди звідси, іди,— гнівно блиснули її очі.— Я не ображаюсь за те, що ти вдарив мене, але мені дуже боляче, що ти такий… убогий… душею. Іди!

Платон відвернувся, не витримавши її погляду.

— Я не хотів… але мені сказали,— нарешті промовив.

— А яке їм діло? Яке? Чому вони лізуть у мою душу? — Галина пішла.

— Але я твій брат, я мушу знати? — крикнув Платон.— А з Мостовим я теж поговорю!

— Ти не підходь до нього… І не думай про Сашка погано. Спасибі, що провідав, брате… Ех, ти…

Платон не зупинив сестру. Якоюсь вуличкою вийшов за село і пішов, збиваючи куряву важкими чобітьми. Злість пропала, залишилось почуття сорому. «Але ж вона не заперечила, що Мостовий приїжджає,— виправдовував себе.— А якщо це все справді так, як говорив Бунчук?»

Його наздогнала старенька тритонка.

— Сідай! — загальмував шофер.— Тобі куди?

— До Сосонки.— Платон вмостився в кабіні. Шофер довго вдивлявся в обличчя Платона, а потім:

— Я думав, що Гайворона на «Волзі» возять… Впізнав тебе. В газетах штук десять портретів бачив. Мені хоч і не по дорозі, а завезу тебе додому. Здорово про тебе пишуть! Справді ви,— і трактористи і комбайнери?

— Правда.

— А зараз, читав, на бурякових комбайнах працюєте?

— Умгу.

— Здорово. Одним словом, універсали… А в нас, якщо комбайнер захворів чи на хрестинах перепився, то машина цілий день простоїть… Мостовий колись приїжджав, агітував, агітував наших хлопців, але ще герої не вилупились. Може, будуть, а зараз ще нема.

— А Мостовий часто до вас приїжджає? — поцікавився Платон.

— Не дуже, але буває… Там у нас практиканточка одна є з технікуму, по імені Галина,— підморгнув шофер,— то він до неї вчащає… Славна дівка, тільки дуже на руку тяжка. Мій… напарник хотів якось, по холостому ділу, притулитись, то вона як вліпила йому, то аж передні зуби захитались… Мостового, може, й не б'є, а тому… Кирюші попало…

Платон посміхнувся і нічого не відповів, але шофер попався говіркий.

— Ти скажи мені, Гайвороне,— звернувся як до товариша,— липи у ваших рекордах не було? А то у нас вміють напустити туману…

— Ні, ми вколювали, як чорти, по дві зміни. Одну на тракторі, другу — на комбайні. І зараз так,— відповів Платон.

— То добре, коли чесно… Бо в нашому колгоспі, скажу тобі, липи ще багатенько. Ніхто ніби й не знав, а приїхав Мостовий та копнув: тридцять гектарів кукурудзи і двадцять бурячків ростуть, а в зведеннях — нема… Комерція! Це щоб урожай був більший і цифра кругліша, от як!

— Що ж голова каже?

— Кається. Каже, що йому в районі сказали посіяти і мовчати…

— Хто сказав?

— Не знаю,— схитрував водій.— А ти, Гайвороне, партійний?

— Ще в кандидатах…

— То скажи мені, Гайвороне, розтолкуй, бо я сам не можу додуматись…

— Що тобі розтолкувати?

— Чи правильно буде, коли я, к приміру, хазяїн… Маю корову, кабана, город. Прийшла пора, зібрав городину, заколов кабана і поїхав продавати…

— Якщо маєш, то продавай,— сказав Платон.

— Я не про це. А чи правильно буде, коли я продаватиму сало, молоко, картоплю дешевше, ніж воно мені все обійшлося?

— Так ти довго не похазяйнуєш,— промовив Платон.

— І я ж так кажу,— покосився на Гайворона шофер,— а мені вчитель наш говорить, що я добалакаюсь колись…