Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Ви не тих хвалите, Ничипоре Івановичу,— підсів до хлопців Платон.

— Що? Я кожному ціну знаю… Може, тебе не дохвалив?

— Про мене можна було й не говорити… У мене комбайн новий, на ньому й Васько мій норму дасть, а Юхим коробкою хліб збирає, просто дивуюсь, як вона не розсиплеться.

— Ні, у мене комбайн, як ракета, тільки ланцюги рвуться часто,— сказав Юхим.

— І Юхима похвалю, як заслужить. Йому ще в пір'я треба вбратись… Усі ви для мене, як сини… Оце восени подам у відставку і піду на пасіку або сторожем у городню бригаду до Михея.

— Рано ще у відставку, Ничипоре Івановичу,— подає голос Максим.

— Ні, пора. Ви й без мене справитесь. Кожен з вас бригадиром може бути. Куди мені до вас — молодих, освічених? Дай-но, сину, фуфайку, бо щось холодить…

Юхим накинув на худі батькові плечі фуфайку.

— Ти, батьку, додому пішов би та поспав би в теплі.

— Ні, я вже з вами до кінця буду… Не можна нам зараз спати,— говорив, ніби вголос думав, Ничипір Сніп.— Усе на наші плечі лягає, і слава богу… Хочу дожити, щоб побачити, як усе робитимуть на полях сосонських машини. Серпи пережив, коси і ціпи пережив, і ще хочу кляту сапу пережити… Такий сум огортає мене, коли бачу, як ото жінки та дівчата повзають на колінах, прориваючи буряки, кукурудзу… Хай і вам сумно буде, поки бачитимете оце… Для жінок і дівчат робота повинна бути красивою, а не тяжкою… Хай би городину збирали, яблука в садках. І ще люблю, як ото жінки сіно громадять та копиці складають. І пісня над лугом…

Хлопці вже й поснули, а Ничипір Сніп усе сидів та думав.

Данило Вигін своїми коненятами привіз з села хліб і молоко, а згодом з'явилась і Мотря Славчукова. Ото як зварила весною перший обід для трактористів, то так і залишилася по цей день куховаркою в бригаді.

Швидко приготувала вечерю і заходилась будити хлопців:

— Вставайте, соколики, бо вже й місяць скоро зійде. Поморилися, бідолашні… Я вас молочком почастую і меду принесла. Хіба добудишся? — шукала співчуття в Ничипора Івановича.

— По-солдатськи треба,— сказав Сніп і голосно крикнув: — Підйом!

Хлопці посхоплювалися, кинулись до вмивальників. Нашвидкоруч пили молоко і розходились по полях.

Опівночі Макар Підігрітий привіз у бригаду Мирона з ланцюгами, з якимись трибками, коліщатами та колінчастими валами,— все, що за день Мазур встиг відремонтувати зі своїми помічниками в кузні та в майстерні. Ничипір Сніп мало не танцював з радості, побачивши таке багатство:

— Мироне, тебе розцілувати мало. Спасибі ж тобі! Це ж нам днів на три запасу буде.

— Ой, не загадуй, Ничипоре, бо твої хлопці скоро їм дадуть раду… Не приспособлені ці комбайни для такого навантаження.

— Знаю, Мироне, знаю, але ж час дорогий.

— Та ще й слава,— усміхнувся Мазур.— Як доскочиш, Ничипоре, до Героя, то хоч «драстуй» кажи… Ні, молодці, молодці… Тільки ти мого Максима там не дуже наперед висувай, бо закопилить губу і пропаде, як той казав, діло. Ось Макар каже, що завтра з області чоловік п'ять приїде…

— Чого? — насторожився Сніп.

— Та кореспонденти… Досвід будуть ваш описувати,— пояснив Макар.— Бунчук подзвонив, щоб лозунги почіпляли і в конторі меблі нові поставили, то Коляда по селі ходить та збирає дивани і шафи… Я кажу йому: хіба вони на шафи приїдуть дивитись?. А він своє: мені вказаніє дано. Мостового бачив — привіт передавав і просив хлопців поздоровити.

— Щось давно не приїжджав Олександр Іванович, то через день-два та й з'явиться, а це забув,— ніби скаржився Мазур.

— Скажу вам по секрету,— притишив голос Макар,— що зараз у районі діла заварюються… Комісія з обкому має приїхати.

— Яка?

— Чого?

— Коляда оце мені розказав, що Мостовий, після того бюро, як Гайворонові догану винесли, написав листа на ім'я першого секретаря обкому про антипартійні дії Бунчука…

— Ти диви…

— Про що ж він написав?

— Коляда каже, що Бунчук натякнув йому, ніби в районі не внесено у державну звітність майже тисячу гектарів кукурудзи і п'ятсот — буряків… А Мостовий організував у селах комсомольців, і вони переміряли площі. Деякі голови колгоспів написали заяви, що це вони зробили за наказом Бунчука…

— Так, як і наш Коляда…

— Отож тепер і Коляда забігав,— сказав Підігрітий.— Прийшов до мене радитись, що йому говорити, як викличуть.

— Видно, справи в нього невеселі, якщо до тебе прийшов совіту питати,— промовив Мазур.— Хай би в Бунчука запитав.

— Коляда чує, що смаленим пахне. Він не тільки від Бунчука, а й від батька рідного відхреститься,— перебив Сніп.— Що ж ти йому сказав, Макаре?

— Сказав, що брехнею і світ пройдеш, та назад не вернешся…

— Діла-а…

*

Кореспонденти приїхали в Сосонку двома машинами. Коляда запрошував гостей у контору, встелену килимами та забиту диванами і шафами, але вони й на поріг не ступили.

— Везіть нас у бригади.

— Познайомте з Ничипором Снопом.

— Гайворон одружений?

— Скільки років ви головуєте?

— У яких частинах служив Сніп?

— Юхим Сніп — це батько чи син?

— Коли ви закінчите жнива?

Запитання сипались з усіх боків, і Коляда ледве встигав на них відповідати. А далі було так, як всюди, куди з'їжджається більше двох газетярів. Репортери записували на плівку виступи комбайнерів і вимагали абсолютної тиші. Поважні нарисовці прагнули заволодіти ними для найінтимніших бесід, а фотокореспонденти кричали, щоб комбайнери залишались на місцях…

До самого вечора чекали на гостей з області накриті столи в затишній Маланчиній хаті. Поговоривши з комбайнерами, кореспонденти розбрелись по всіх бригадах і по селу. Їх бачили в городній бригаді Михея Кожухаря, в школі вони вели бесіди з Никодимом Динькою, потім один з них потрапив на конюшню до Сави Чемериса, а фоторепортер наче прикипів до Степки…

Вони виїхали із Сосонки раптово, так, як і з'явились. Умовляв їх Семен Федорович залишитись пообідати,— відмовились.

— Мені в номер двісті рядків!

— У мене вранці передача!

— Мене через годину викличе Москва!

— Ми ще приїдемо!

Єдиною людиною, яка не зустрілась з кореспондентами, був Олег Динька, бо він весь день сидів у садку і писав статтю до газети…

З наступного дня стали з'являтись фотографії сосонських механізаторів, статті, нариси про них і радіопередачі. Потім почали приїжджати трактористи і комбайнери з інших колгоспів — по досвід.

Ничипір Сніп зустрічав їх не дуже привітно.

— Їдьте, хлопці, додому і часу не марнуйте. У нас секрет один і досвід один: не доспи, дивись, щоб машина справна була і працюй так, щоб з тебе сім потів вийшло. Така пора гаряча, а вони на екскурсію поприїжджали! Ану додому!

Хтось поскаржився на Снопа Бунчукові, і той сам приїхав втихомирювати прославленого бригадира, але Сніп не відступав:

— Я ж їм розказую, що у нас нема ніякого секрету. Хочете збирати врожай так, як ми, то, кажу, посадіть своїх комуністів на комбайни і хай виконують статут партії… У нас і діла на копійку, а крику на всю область. Зберемо хліб, з державою розрахуємось, обсіємось та буряки викопаємо комбайнами, як дасте ще хоч зо три, а тоді — ласкаво прошу: приїжджайте, і будемо хоч місяць балакати.

Після цієї розмови весь тягар слави сосонських механізаторів узяв на себе Семен Федорович Коляда. Делегації, правда, перестали їздити, але зв'язок з пресою і з усім зовнішнім світом тримав він. Прізвище його, як і колись давно, знову появилось у газетах. Коляда давав інтерв'ю і підписував статті, які писали за нього деякі газетярі. Коляда виступав на нарадах, у районі і в області, його ставили за приклад іншим. І Семен Федорович почав вірити, що все це він зробив сам.

Сосонка першою в районі виконала план хлібоздачі. Бунчук викликав до себе голову колгоспу і сказав:

— Молодець, хвалю… Добрий урожай виростив… але й про сусідів не забувай, бо в них не дуже з хлібом, а мені баланс потрібний…

77
{"b":"102933","o":1}