Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Насувалась ніч, але не стихав гомін на полях. Повзали пшеничним ланом комбайни, снували автомашини, навантажені зерном, надривно гули трактори, краючи землю важкими плугами. Цей гомін нагадував, що вона не самотня в нічному полі. Степка розгнічувала багаття і годинами просиджувала, дивлячись, як злітають у небо іскристі рої.

У глибині душі дівчина надіялась, що, може, на цей вогник прийде він. Та минали короткі липневі ночі, а він не приходив… Степці видно звідси далекі, тьмяні відблиски фар,— то Платон оре. А хіба він не бачить цього багаття чи не знає, хто запалив його?

Уже спалахують ранкові зірниці, а Степка все ще сидить біля згаслого вогнища. Вона шукає у своїх думках хоч якоїсь втіхи для себе і не знаходить. У неї лиш зріє нестримне бажання завдати йому болю, хай бачить, що в неї нема тепер ні радості, ні щастя. О, він ще не знає Степки!

Холодно. Низько стелиться туман. Зморена безсонням і думками, дівчина йде у маленьку хатинку з фанери, де стоять бідони. Оберемок сіна, засланий білим рядном,— її постіль. Здається, що Степка не встигла й заплющити очі, як уже збираються доярки, виносять бідони: не заснеш. Степка біжить росяним лугом до Русавки і, роздягнувшись, стрибає у сонну воду. Потім доярки частують її парним молоком, свіжим хлібом і медом. Прибігають заспані підпасичі з торбинками через плече, відчиняють обори і женуть череду на пасовисько.

Щоранку хлопчаки навперебій розповідають Степці зміст фільму, який вони бачили вчора, з усіма подробицями і своїми коментарями, опускаючи лише ті місця, де герої цілувались або поводились не досить пристойно. Між іншим повідомлялось і хто був у кіно, хто з ким сидів та про що розмовляв. Не було для них секретом і хто кого проводжав додому. Після цієї інформації хлопці залишали Степку саму і до обіду грали в дурня або читали. Останнім часом їм приносили сюди книжки Васько і Алик Коза.

Степка чула, що Наталка зі Світланою розвозять книжки по всіх бригадах. Макар Підігрітий дав їм однокінного візка, вони набирали книжок, а в кооперації — дрібного товару, і їздили по всіх полях, читали газети в обідню перерву біля молотарки, роздавали книжки і торгували. До літнього табору тваринників вони ще не заїжджали, а хлопчаків з книжками прислали. Степка розуміла, що Наталка не хоче зустрічатись з нею. І не треба, вона може обійтись і без її літератури. Степка демонстративно забракувала всі книжки, що пропонував їй Васько, і взяла тільки брошуру «Як згодовувати солому худобі» якогось автора з довгими вченими титулами та подертий, п'ятирічної давності, журнал мод.

В обід хлопці погнали корів до табору, і Степка залишилась сама. Перегортала брошуру. Вчений дуже мудро повчав, як треба різати і запарювати січку.

— Добрий день,— привітався хтось. Дівчина підвела голову: Юхим.

— Здрастуй. Я не помітила, коли ти й підійшов.

— Ти взагалі мене не помічаєш… Я ось тобі приніс батьків подарунок,— Юхим розмотав хустинку і подав маленького золотого годинничка.

— Знайшов?! — зраділа вона.— Ой, іде! Справний! Де він був?

— Від старої скирти солома залишилася, а мені орати треба,— розказував Юхим,— то я подумав: давай згребу її і спалю. Взяв у хлопців вила і почав згортати. Коли щось заблищало, дивлюсь: годинник…

— Спасибі тобі, Юхиме! Батько зрадіє…

— А ти?

— Буду носити і тебе згадуватиму… Ремінчик згнив…

— Я нового куплю, чи не візьмеш?

— То купи,— промовила невпевнено.

— Славно намалював тебе Іван Іванович, як жива,— не зводив зі Степки погляду.

— Це тобі здалось, бо не бачив давно.

— Давно,— зітхнув Юхим.

— А чом не приходив?

— Ти все знаєш, Степко… Колись приходив, а зараз… Був час, коли хотілось втекти світ за очі…

— Чого?

— Щоб забути.

— Все минає, Юхиме.

— Ремінчик згнив, а золото залишилось… Правда, що ти за Кутня заміж виходиш?

— Ні…

— Все ще сподіваєшся?

— Ти про що?

— Ех, Степко, Степко… Чому ти не хочеш подивитись правді в вічі?

— Я нічого не можу вдіяти з собою, Юхиме,— сказала після довгого мовчання.

— Любиш його? — з докором запитав хлопець.— Весь вік будеш страждати?

— Ні!

…І знову ніч. Згасло багаття біля фанерної хатинки, і Степка не підкладає хмизу — він не прийде на цей вогник. Але вона мусить побачити його, зараз, негайно, щоб покласти край сумнівам і мукам.

Дівчина пронизливо свиснула, заїржав Гнідко.

— Іди сюди, дурнику,— підтягнула попруги і скочила в сідло.

У світлі фар Платон побачив постать вершника, що раптом виріс перед трактором.

— Степко, ти ж могла під гусениці попасти! — Платон зупинив машину.— Чого ти оце блукаєш ночами?

Дівчина зіскочила з коня і підійшла до кабіни.

— Я шукаю свою долю…

— У полі?

— Всюди… Підійди до мене.

Гайворон вийшов з кабіни.

— У тебе щось трапилось?

— Ні… Я хочу запросити тебе на весілля…

— Яке весілля? За кого ти виходиш заміж? — нічого не міг збагнути Платон.

— За Кутня!

— Ти збожеволіла! — вирвалось у нього.

— Я тобі колись говорила, що вийду за нього, а ти не вірив.

— Ти жартуєш, Степко.

— Ні.

— Це нерозумно, Степко, так може чинити тільки вередливе дівчисько, чуєш? — Платон тряс її за плечі, ніби хотів розбудити.

— Хай дурне, хай нерозумне. А хто мені заборонить? Кому потрібна моя любов, тобі? — Степка хотіла вирватись, але Платон не відпускав.

— Ти ж знаєш, що у мене… Наталка…

— Не говори, не говори! Я тебе люблю… Забери мене звідси, давай поїдемо кудись…

— Це неможливо, Степко… Я не можу калічити чиєсь життя.

— А моє? — гірко всміхнулась.— Та мені все одно… Ти не думай, що я дорікаю тобі за ту ніч. Я… я сама віддалась… Забрала в неї тебе. Я не шкодую…

— Степко, не муч… Невже ти, на зло мені, вийдеш за нього заміж?

— А яке тобі діло? Ти не думай про мене. Я вільна робити все, що захочу… Приходь до Кутня на весілля! — Степка пробігла через смугу світла і зникла в темряві.

Спотикаючись, ішла по ріллі. За нею невідступно — вірний Гнідко. Пізній місяць викотився з-за лісу і вихлюпнув на землю біле сяйво. Дівчина оглянулась: вдалині бовванів трактор. Зупинилась, прислухалась, може, йде за нею Платон, може, шукає її в цьому полі? «Я тут, я тут»,— беззвучно шептала, сподіваючись, що він знайде, покличе, врятує.

Поле мовчало.

Степка підійшла до свого пристаниська, кинула хмизу на задимлені головешки, підпалила: побачить і, може, ще прийде. А якщо прийде, то що скаже їй? Він не залишить Наталку.

Хмиз догорів, і вогняний стовп наче розтанув у тумані.

Степка, не роздягаючись, впала на свою постіль і гірко заплакала. Чому він не прийшов? Хай би ще назвав її нерозумним дівчиськом, лаяв, кричав, аби вона відчула, що Платон не хоче втрачати її… А він оре поле і не думає про неї. Хай скам'яніє та земля і пощербляться лемеші, щоб він ніколи не зміг зорати лану, де залишилися дівочі сліди…

Платон ще пошкодує колись, що відрікся од її кохання, і проклинатиме себе, що цієї ночі не спинив її… Не буде йому спокою, коли бачитиме Степку з Дмитром — веселу і щасливу.

74
{"b":"102933","o":1}