— Та ти ж тільки дишлі вмієш робити. Майстер, тьху,— перекреслив усі Никодимові таланти Савка.

— Ні, він ще вміє кілки тесати,— уточнив Михей, але уступив місце Диньці.

Після довгих суперечок антену нарешті закріпили на даху.

Наталка прокинулась, і Васько, показуючи на чорний лискучий дріт, що звисав зі стелі, доповів:

— Уже поставили антену. Максим питає, чи можна зайти до кімнати.

— Хай заходять, я зараз встану. Скільки треба дати їм грошей, Васю?

— Грошей не візьмуть нізащо.— Васько нахилився до Наталки: — Півлітра треба поставити. Я збігаю до Маланки.

— А може, краще гроші?

— Ні,— заперечив хлопчик,— у нас хто що кому зробить, то ставлять півлітра.

Васько побіг. Наталка підвелася з ліжка і, ледь похитуючись, вийшла з кімнати.

— Заходьте, Максиме,— запросила хлопця.

Вслід за Максимом до кімнати ввійшла вся добровільна бригада ентузіастів телебачення. Наталка, готуючи вечерю, чула, як вони сперечались, де мусить стояти телевізор. Никодим Динька чомусь вирішив, що місце йому посеред хати, на столі. Савка тулив телевізора до стіни, а Михей запевняв, що треба поставити на покуті. Динька обізвав усіх невігласами, демонстративно плюнув і сів на поріг, мовляв, робіть, що хочете.

— Я цих телевізорів за своє життя штук… двадцять, лічно, поставив,— заявив Савка, прибиваючи ізолятори.

Такої неправди Никодим не міг стерпіти.

— Бо-о-оже,— благально звернувся він до всевишнього,— чи ти чуєш, що оцей Савка меле?

— А може, й двадцять п'ять,— уточнив Чемерис. Максим розсміявся, а Кожухар підтвердив:

— Савка все може.

— Та ти ж цієї машинерії зроду-віку не бачив… Ти ж зуба в борону не зугарен вставити! — кричав Динька.

— Хочеш — вір, хочеш — ні, а я в Косопіллі телевізори ставив. Навіть прокурор приїжджав і просив. Михей чув,— сказав Савка, постукуючи молоточком.

Кожухар зразу ж підтвердив, що на власні вуха чув, як прокурор слізно просив Савку, аби той приїхав і допоміг встановити телевізора.

— Обидва ви брехуни, яких ще світ не бачив.

Ця характеристика аж ніяк не вплинула на Савку і Михея. Вони переглянулись і, посилаючись на авторитет Данила Вигона, що саме увійшов до кімнати, ошелешили Диньку ще одним повідомленням.

— Дивіться на оцього темного чоловіка,— сказав Михей Вигону, тикаючи пальцем в запалі груди Никодима.— Він не вірить, що Савка знає всі телевізори, як воза. Діло хазяйське. Але розкажи йому, Даниле, хто придумав двоствольне ружжо…

Кожухар підморгнув Вигонові, і той сказав:

— Як хто? Савка Чемерис… Йому ще й пальця відірвало, як стрельнув перший раз з двох стволів…

Савка показав Никодимові ліву руку без мизинного пальця і пообіцяв:

— Після жнив я ще й з трьома дулами ружжо зроблю.

— Таж усі знають, що тобі пальця січкарнею відчикрижило! — відстоював Динька святу правду.

— Ні,— таємниче прошептав Кожухар,— то було навмисне такий поголос пущено, щоб Савку німецькі шпигуни не викрали… Де, ти гадаєш, Савка перед війною два роки пропадав?

— Хе-хе,— затрусились худі плечі Диньки.— Шкіри вичинював у Бердичеві на заводі.

— Що з ним говорити,— безнадійно махнув рукою Михей.— Не в Бердичеві, а в засекреченому місці сидів Савка, а що робив — не скажу, бо то діло воєнне…

— Ну вас к бісу, — не витримав Динька,— бо як ще трохи послухаю, то повірю, що Савка й генералом був на війні.

— Генералом не генералом, а полковником був… У кавалерії.— Нова хвиля фантазії відриває Савку від землі. І він уже бачить себе на коні з шаблею в руці…

Васько з Тимком, притримуючи руками чорні півлітрові пляшки, що зрадницьки виглядали з пазух, тюпцем бігли вулицею і всіх, хто лиш стрічався на дорозі, запрошували дивитись телевізор. Дорослі дякували, обіцяли прийти, як впораються по господарству, а найменші громадяни Сосонки, забувши про все на світі, зразу приєднувались до Васькового почту в особі Тимка. Так вони і вбігли гомінкою ватагою на подвір'я та, підкоряючись владному жесту Алика Кози, щезли в садку.

— Сидіть, поки не покличу, і ні пари з вуст! — наказав Тимко і на правах Васькового ординарця зайшов до хати.

Наталка приготувала вечерю, запросила майстрів до столу.

— Ще діло не зроблене, хай уже потім,— відповів за всіх Михей.

— Я надворі посиджу, покличете.— Жінка взяла велику хустку, що висіла за шафою, і вийшла до перелазу.

Наталку лихоманило. Так було завжди після приступу. Вона подумала, що вдома вклали б її на кілька днів у постіль, приходили б лікарі, метушилася б мати. Добре, що приступ був легкий і що вона встала… Треба попросити Васька і Максима, щоб не розповідали Платонові. За ніч вона спочине, і все буде гаразд. Вранці повернеться з поля Платон. Вона розвіє всі його сумніви. Його і свої…

Кінь, наче вкопаний, зупинився біля перелазу. Наталка аж здригнулась від несподіванки: Степка.

— Добрий вечір, з приїздом,— зухвало розглядають Наталку розкосі, якісь дикі Степчині очі.

— Спасибі,— сухо відповіла Наталка, витримуючи погляд.— Я давно вже приїхала.

— Не знала,— відверто бреше Степка і в цьому знаходить задоволення.— У гості приїхала?

— Я приїхала до свого чоловіка, теж не чула? — в тон їй відказала Наталка.

— Піп не вінчав, музики не грали… Чого ж це він тебе ховає? Боїться, щоб не вкрали? — вершниця погойдується в сідлі, явно хизуючись перед Наталкою своєю красою.

— Я не боюсь. Він мене нікому не віддасть.— Зірвала з себе хустку, кинула її на ворота і стала в позу цариці.

Степка зміряла поглядом струнку постать суперниці, критично оглянула стареньке платтячко на ній і спритно підчепила нагайкою хустку.

— Тепла?

— Тепла.

— Можу тобі подарувати… на весілля. Вона йому теж подобається. От запитай,— стримує Гнідка.

— А чого це ти маєш дарувати її? — не розуміє Наталка.

— Бо це моя хустка. Моя. Не віриш?

— А… а чому вона у нас? — розгублено подивилась на Степку Наталка.

— Його запитай,— відказала Степка і помчала в поле.

А коли б не поїхала, то бачила б, як горда цариця раптом стала нещасною дівчиною в старому коротенькому платті…

— Го-о-о-ол!!! Шайбу-у-у! — несамовито волав хтось у хаті.

Цієї ж хвилини на подвір'я вибіг Васько і теж закричав:

— Давай, братва! Показують!

«Братва» під командою Алика Кози висипала з садка та кинулась у сіни.

Коли Наталка ввійшла до кімнати, Никодим Динька вклонився і з гідністю промовив:

— Приймайте роботу. Що могли,— зробили.

На екрані шмигали якісь довгі тіні, їх змінювали блискавки, крапки, хвилясті кола. І з цього хаосу вилітало магічне слово, підхоплене тисячами горлянок:

— Ша-а-айбу!

— От дає! — аж підстрибнув Алик Коза. Наталка звично покрутила регулятори і вгамувала цю стихію. На екрані з'явились люди, які бігали за м'ячем.

— Футбол,— пояснив присутнім Савка, доторкнувся і собі до регуляторів, так сказав, ніби все це він зробив сам.— А тепер дивіться.

Майстрів не довелось запрошувати до столу двічі. Але поки чарку не пригубила Наталка, ніхто й не покуштував Маланчиного перваку.. Двері розчинили навстіж, так що й з другої кімнати було видно все, що діялось на екрані телевізора.

— От дожилися,— ніяк не міг заспокоїтись Никодим,— сидиш собі, закусюєш, а воно показує! Їй-богу, куплю.

Наталка зустрічала гостей. Прийшов Полікарп Чугай і Лісняк з дружиною, потім прибігла Христина. Вже давно стемніло, а люди підходили, вмощувались, де хто міг, і мовчки дивились, аж поки опівночі невидима рука написала: «На добраніч». Довго й церемонно прощались. Наталці приємно, що цим людям було хороше в її хаті.

— Ще приходьте,— запрошувала.

Васько розбудив кількох, не загартованих районною кінопересувкою малюків, і допоміг прибрати в хаті.

— Добре, коли люди приходять, правда, Наташко? — шукає підтримки для якихось своїх думок хлопчик.

— Добре…

Наталка насилу добралась до ліжка, але заснути не могла. Перед очима гарцювала на коні Степка, розмахуючи хусткою, як чорним прапором. Що Платон приховує від неї? Він любить Степку. Любить… Коли б швидше світало… Вона примусить Платона розповісти все… А може, зараз піти до нього в поле?