— Я цього не переживу, я цього не витримаю…
— Ти розумієш, Наталко, всю серйозність задуманого кроку? — тривожно запитав батько.
— Так.
— Але ж там нема жодного лікаря! А раптом щось трапиться з тобою?
— З таким же успіхом це може трапитись і тут, мамо. Ліків у мене вистачить на два роки…
— І ти житимеш у селі? Ні ванни, ні газу… Тобі треба буде готувати самій обіди, прати білизну! Ні, це неможливо! Неможливо! — повторювала з жахом Ольга Аркадіївна.— Якщо він любить тебе, то хай приїжджає сюди!
— Мамо, навіщо витрачати нерви на зайві розмови? Платон сюди не може приїхати. Значить, поїду до нього я.
— Це божевілля!
— Називай, як хочеш.
— Наташо, з твоїм серцем…
— Та не говори ти про моє серце! Я не хочу чекати, поки воно зупиниться в якійсь клініці…
Наталка вийшла, залишивши батьків. Їм було над чим подумати.
— Сльози не допоможуть,— сказав Нарбутов дружині, коли зачинились двері за дочкою.— Ми її не втримаємо.
— Але ти розумієш, Михайле, яке життя чекає її? У нас вона під постійним наглядом, а там… А як буде приступ, не дай бог! Чого ти мовчиш?!
— Рано чи пізно настає час, коли пташенята залишають свої гнізда, Ольго… Якщо я не відвезу її, вона пішки піде. Я поїду, поговорю з Платоном. Він мусить знати, в якому вона стані. Більше я нічого не можу зробити.
Наталка склала всі свої речі, але вранці передумала і взяла тільки необхідне, адже вона не знала, як зустріне її Платон. Скаже йому, що приїхала на кілька днів, провідати…
Ольга Аркадіївна, побачивши, що Наталка бере лише один чемодан, трохи заспокоїлась:
— Може, ти умовиш його, дочко, переїхати до нас?
— Я тобі про все напишу, мамо. І не гнівайся на мене, я вже не маленька.
— Ти для мене завжди маленька, Наташко…
Машина повільно виїхала з двору, і Ольга Аркадіївна дала волю сльозам. Вона в усьому тепер звинувачувала чоловіка. Це він привчив дочку з малих років до зайвої самостійності та незалежності не лише в мисленні, а і в кожному вчинку. Наталка ніколи не мала таємниць від батька. Нарбутов хотів виховати дочку гордою і простою, чесною і сміливою. Що ж, це йому вдалось: Наталка просто і чесно сказала, що полюбила Платона, і сміливо поїхала назустріч своєму коханню.
Обабіч шляху тягнулись безконечні поля із смарагдовими врунами, з балками і перелісками. Над тракторними агрегатами здіймалась кошлатими стовпами пилюка — давно тут пройшли дощі, а на небі ж не було жодної хмаринки. Ще не встигли розцвісти сади і зійти ярина, а білясте, якесь не весняне сонце вже нещадно палило землю.
Наталка, підібгавши під себе ноги, здавалось, дрімала на задньому сидінні. А може, просто не хотіла розмовляти з батьком. І Нарбутов це відчув. Йому все ще не вірилось, що він залишить свою Наталку в глухому селі, серед чужих людей. Дочка не зустрічатиме його, коли він повертатиметься з роботи, ніхто вже не буде писати афоризмів і смішних гасел на кухні. Та найбільше тривожило Нарбутова її серце. Він не розказав Наташці, що вчора ввечері вони з матір'ю ходили до професора.
— Це не краще з того, що могла придумати ваша дочка в її становищі,— сказав професор,— але для її років не такий уже великий гріх… У мене зараз нема підстав категорично заборонити їй поїздку, але я не можу гарантувати, що через деякий час не настане погіршення. Будемо сподіватись, що сільське повітря і душевний спокій благодатно вплинуть на її організм. Але треба переконати її майбутнього… тобто вашого зятя, що Наташа мусить бути під наглядом лікарів і, зважаючи на це, їм краще жити тут…
Нарбутов читав останнього Платонового листа і мало вірив у те, що йому вдасться умовити Гайворона переїхати до Вінниці, принаймні тепер: хлопець з характером.
За підрахунками полковника до Сосонки було ще кілометрів сто двадцять. І вони зупинились у невеличкому гаю пополуднувати. Михайло Костянтинович дістав з багажника два кошики з провізією, розстелив килимка:
— Давай, хазяйко, готуй.
— Гадаєш, не зумію?
— Ні, ти ж солдатська донька.
— І навіщо мама стільки понадавала всього?
— У Сосонці гастронома ще нема,— сказав Нарбутов.— Тяжко буде тобі, Наташо.
— Ти мене, тату, не жалій.
— Я реально дивлюсь на речі.
— Я також…
— Тому хочу умовитись: ти мені завжди писатимеш правду.
— Звичайно.
— І коли що… ти повинна знайти мужність і негайно повернутись. Ми з матір'ю докоряти не будемо.
— Не треба про це, батьку… Я його люблю.
— Ти не звикла жити в селі.
— Мати три роки жила з тобою на заставі, в горах…
— Нам буде сумно без тебе, Наташо,— промовив батько.
— І мені без вас. Але будемо сподіватись на краще. Головне, щоб мама не хвилювалась. Ти заспокой… Хай на роботу влаштується.
— А може, умовишся з Платоном, і ви приїдете до нас?
— Я не знаю, що буде, батьку…
Дівчина говорила правду. Хіба вона знала, що чекає на неї?
…Поклацував лічильник спідометра, відраховуючи кілометри, що наближали Наталку до загадкової Сосонки.
Великий щит на обочині шосе попередив: «До міста Косопілля — 5 км». Незабаром інший повідомив, що залишилося три кілометри. А через кілька хвилин Наталка з батьком уже розглядали знамениту карту Косопільського району, намальовану на стіні комбінату побутового обслуговування.
З допомогою кількох добровільних гідів, Нарбутов нарешті вибирався з центру міста на сосонську дорогу, оглянувши перед цим монументальні колони чайної і стоянку таксі…
На горі батько зупинив машину.
— Ось і Сосонка… Дивись, Наташко.
Наташа побачила старого вітряка, вузеньку Русавку, білі хати і силосну вежу. У полі гули трактори…
Біля мосту машину оточили босоногі хлопчаки і наперебій почали розказувати, як швидше проїхати до хати Гайворонів.
— У них на воротях півник прибитий.
Це був точний орієнтир. На подвір'ї гостей зустрів Васько.
— Давай знайомитись,— сказав Нарбутов.
Васько подав руку полковникові і усміхнувся до Наталки: впізнав.
— А Платон — у полі, ще вдосвіта пішов. Я його покличу зараз.
Наталка хотіла сказати, що вони всі разом поїдуть, але Васько уже був на городі. З розгону перестрибнув риштак з водою, а далі через леваду, навпрошки, в поле. Яке то добро, коли гості приїжджають! І це ж тобі не дядько чи тітка з Кашперівки, а полковник на машині! Ні в кого з хлопців полковник у хаті не був. А як він подарує Васькові автомата чи пістолета? Що для полковника один пістолет? Ну, може, зараз і не подарує, але зі свого вистрелити дасть…
Васько біжить по ріллі навперейми тракторові, якого веде Платон. Ноги грузнуть у теплій, м'якій землі, помережаній боронами.
— Платоне-е-е! — гукає Васько.— Полковник! Приїхав полко-о-овник!
Хлопці, які стояли на сівалках, теж щось закричали, і трактор зупинився. Платон, чорний, з почервонілими від безсоння очима, вийшов з кабіни.
— Що, Ваську?
— Полковник приїхав, з тією, що на карточці… На машині…
— З Наталкою?
— Еге, з погонами… То я по тебе прибіг,— випалює одним духом хлопчак.
Платон розгублено подивився на сівачів, на Васька і одвів брата вбік:
— Біжи до вагончика і скажи Юхимові, щоб змінив мене. Швидко.
Платон сідає в кабіну. Безконечно довгими здаються йому хвилини. Коли б хоч Юхим прийшов. Чи надовго вона приїхала? Може, він відпроситься на день у Ничипора Івановича? А чим він їх буде частувати? Крім картоплі, сала і пшона, в хаті нічого немає. Та ще й Галя не прийшла чогось. Добре, що хоч у хаті вчора прибрав. Тисячі запитань і проблем виникають перед Платоном…
Юхим під'їхав на велосипеді і вже чекав край дороги на Платона.
— От кому щастить! — підморгнув.— Самі дівчата в хату приїздять! А тут і волоком не затягнеш… Бери мого велосипеда і газуй, Платоне, чекає ж! Та не забудь умитись, бо злякаєш…
Біля вагончика Платон умився, посадовив на раму брата і поїхав у село.
— Побіжиш, Ваську, до тітки Марії та попросиш глечик молока і свіжого хліба, якщо є,— наказав Платон.
