А міг же він їздити на фургоні та вставляти замки. Щодня свіжа копійка і ніяких турбот. Прийшов з роботи, переодягнувся в модний костюм і — на всі чотири боки. Хочеш — іди в кіно, хочеш — на танці в парк, хочеш — у ресторан. А якщо ти вже такий розумний, то йди в бібліотеку, сиди у читальному залі. Зрештою, можна просто блукати з не дуже цнотливою дівчиною по глухих алеях або вуличках…
Його однокурсник Валька Бурденко, наприклад, одружився з милою удовичкою якогось професора. Три кімнати, машина… Мила вдовичка привозить його на лекції, а влітку тягає за собою по всіх пансіонатах Чорноморського узбережжя…
На першій порі вони знову можуть жити з Васьком у тьоті Дусі, якщо не повернувся її «припадочний». Галя нехай закінчує технікум в Косопіллі, він щомісяця буде висилати їй гроші. Хату треба продати. Тоді ніщо не зв'язуватиме його з Сосонкою…
Власне, чому він повинен їхати до Києва, коли можна добре влаштуватись у Вінниці? Вирішено, Платон поїде у Вінницю, до Наталки. Не хоче, щоб на нього писали анонімки, сміялись і принижували так, як сьогодні. Не хоче місити оцю грязюку і варити щоранку пшоняний куліш, обпікаючи собі руки, носити хліб з Косопілля і виконувати вказівки якогось Кутня.
Він поїде. А вони ще пошкодують колись! Платон залишить Сосонку з чистим серцем. Він добився, що в село провели електрику. Ніхто не зміг, а він зумів! Секретар ЦК розмовляв з ним дві години, отже, йому цікаво було слухати Платона…
Не так уже все й погано складається. Тільки хто купить хату? Може, Динька купить? Треба взавтра з ним поговорити. За дві тисячі Платон продасть. Хата хоч і не дуже нова, але ще міцна. Садок великий. Тільки треба ще Галю умовити. Платон віддасть їй половину грошей, хай покладе собі на книжку…
Раптом Гайворон побачив, що хтось іде до вітряка. Невже знову Максим! Чого носить його по цьому полі? Сидів би зі своєю Софією.
— Платоне!
Степка. Підійшла, кутаючись у велику хустку.
— Ти чого прийшла?
— Так…
— Серед ночі, сама?
— А я не боюсь! Мені Максим сказав, що ти тут. Він усе мені розповів. Ну, і я подумала, що…
— Що ти подумала?
— Що тобі… тяжко самому…
— Язиката баба твій Максим.
— Ну, а чого ж ти сам серед цього поля? — Степка все ще стоїть, не наважуючись сісти.
— Так…
— Посунься.— Дівчина сіла на краєчок сходів.
— Що ж ти, залишила всіх у хаті, а сама пішла?
— Пішла. Я куди хочеш пішла б…
— Чого?
— За тобою.
— Але ти ж знаєш, Степко…
— Знаю… Не говори мені про неї. Я ненавиджу її.
— Так не можна, Степко.
— Чому не можна? Хто мені заборонить? Ти? Вона? — Дівчина різко обернулась до Гайворона.
— Все це дуже складно,— не знайшов що їй відповісти Платон,
— Може, й так,— невпевнено сказала Степка.— Але я нічого не можу вдіяти. Я хотіла забути… тебе і її. Я навіть з Кутнем цілувалась…
— Що?..
— Цілувалась,— тихо повторила.
— Це хороший засіб…— Платонові чогось стало боляче від того, що Кутень цілував Степку.— Взавтра його привезе Коляда в село, так що можеш… знову…
— Я сама знаю, що мені робити. Захочу — і вийду заміж за нього! Він уже до мого батька на переговори приходив… У нього телевізор є… Житиму — і за холодну воду не братимусь,— пригадала дівчина розмову з батьком.
— Навіщо ти мені оце все розказуєш! — не приховував Платон свого роздратування.
— Так. Щоб ти знав. На зло тобі, вийду заміж за Кутня!
— Що за дурні жарти, Степко?
— А що мені?! — з викликом промовила.— Хотіла в артистки піти… а поїду до нього…
— То він же… у нас працюватиме.
— Я не знаю… На весілля прийдеш? — Платон не міг зрозуміти, чи вона говорить правду, чи просто кокетує.
— Мабуть, ні, Степко… Я поїду звідси.
— До неї?
— Поїду з села.
— Вона кличе тебе?
— Ні…
Вони мовчать. Степка обхопила руками коліна, поклала на них голову, і Платонові не видно її обличчя. Тихо поскрипують крила старого вітряка, відчувши подих вітру. Одна за одною зриваються хмари зі срібних небесних гвіздків і пливуть низько над землею, немов щось хочуть розповісти чи почути…
— Платоне,— промовила дівчина, не підводячи голови.
— Що?
— Візьми мене з собою.
— Куди?
— У світ…
— Навіщо?
— Бо я люблю тебе.
— Степко…
— Я тебе люблю більше, ніж та… Я не подобаюсь тобі? А я красива, Платоне. Якби ти побачив, яка я… вся…
— Степко, не говори мені цього…
— Не віриш?
— Мовчи… Я боюсь тебе.
— Мені так хороше з тобою. Ну, обніми…
Степка накинула кінець хустки і на Платонові плечі, він пригорнув дівчину, відчуваючи тепло її податливого тіла.
— Мені теж з тобою хороше, Степко,— шептав, не замислюючись.
Гайворон цілував її до нестями. І сам незчувся, як його рука лягла на Степчині груди. Дівчина зойкнула від страху чи від болю і ще міцніше пригорнулася до нього…
— Степко, що ти робиш зі мною… Степко. Я збожеволію… Там, у вітряку… є сіно, там тепло… ходімо…
Платон підбором збив замка, підхопив Степку на руки і вніс її у вітряк.
— Я твоя… твоя…— шептала Степка, втрачаючи останні сили.
Під його ногами вгиналась підлога старого вітряка, а може, то хиталась земля… ще крок… ще один, і вони зі Степкою впали на купу торішнього сіна.
Платон зірвав зі Степчиних плечей хустку, жбурнув кудись у темряву…
Поскрипував крилами вітряк…
Гайворон лежав біля дівчини, вткнувшись обличчям у теплі дівочі груди.
— Мій коханий, мій єдиний,— шептали Степчині уста.
У темний проріз дверей заглянуло непрохане світання.
— Я мушу йти,— сказала Степка, застібаючи порвану кохтину.
— Іди, Наташко, іди,— промовив Платон.
— Ти… ти як мене назвав? — Степка відштовхнула Гайворона і зірвалась на ноги.— Чому ти назвав мене Наташкою?
— Я… я не знаю, Степко…
— Не знаєш? Ти думаєш про неї! — Степка підійшла до дверей.— Вона завжди стоятиме поміж нас… твоя Наташка… Тепер я піду, тепер я піду…
І пішла, не зупиняючись, не оглянувшись.
На східцях сонного вітряка лежала її хустка.
— Степко! Степко!
Нема…
Поскрипував крилами вітряк…
*
Васько прокинувся. Хтось стукав у вікно. Хлопчак підбіг і усміхнувся: яблунева гіллячка стукала в шибку, як дятел. Була восьма година ранку, а в печі не топилось. Біля мисника стояли забрьохані грязюкою Платонові чоботи, а на спинці стільця висіла чиясь велика хустка. Васько заглянув у кімнатку, брат спав.
Приніс з криниці води, на подвір'ї помив Платонові чоботи, потім тернув щіткою в комині і почистив їх сажею. Варити сніданок уже було ніколи. У банячку стояла вчорашня картопля. Васько висипав її в миску, налив олії, відділив собі три картоплини, а Платонові залишив чотири і ще половинку. Хліб він спочатку теж розділив на два однакові шматочки, а потім, подумавши, відрізав від своєї частки ще скибочку. Як для Васька, то кращого сніданку й не треба. Хіба є що смачніше за олію?
На скрині лежить біла Васькова сорочка. Чого вона тут лежить? Та це ж він сам її вчора дістав, щоб сьогодні одягнути. У цей день мама завжди давала йому білу сорочку… Звечора купала, клала його біля себе в ліжко, і вони довго, довго розмовляли з мамою… Вчора йому ні з ким було розмовляти, бо Платона покликали в колгосп. Васько й не чув, коли він повернувся.
Хлопчикові дуже хочеться, щоб Платон встав і поздоровив його з днем народження. Йому сьогодні одинадцять років. Але Платон стомився і спить. Васько ще вчора зробив нову зарубку на одвірку. За рік він виріс на чотири пальці. А всього Васькових зарубок є вісім. Мама казала, що першу зробив тато, коли синові було три роки…
Нічого, Платон його поздоровить увечері. Може, ще й подарунка якого принесе?.. Степці батько купив золотого годинника на іменини, але загубив… Коли б хоч Платон не загубив, як щось купить.
Коли була ще мама, то в цей день вона частувала Васькових товаришів цукерками і коржиками. Зайдуть хлопці — їж скільки хочеш коржиків. Ну, нічого, піде Васько через день-два у ліс, попробує наточити березового соку. Принесе пляшок п'ять і покличе хлопців… Ой і смачний же березовий сік!
