— Т-ти чого мені це говориш? — процідив крізь зуби Коляда.

Але Підігрітого вже не було.

Коляда прийшов додому маленьким і нещасним. Зміна настрою у нього завжди відбувалась раптово. Ще годину тому був непохитним борцем за правду, могутнім у своїй правоті, перед ним тремтіли Мостовий і Гайворон, його погляду боявся Підігрітий. А зараз хотілось, щоб його пожаліли…

Фросина поставила вечерю, але Семен Федорович й ложки не взяв.

— Що, у Маланки повечеряв? — сердито відсунула миску.

— У якої там у біса Маланки? Хоч ти вже мовчи. Мостовий був. Збори хочуть скликати і прочитати все…

— А щоб вони азбуку позабували! Хай читають, хай! Я правди не боюсь!

— І Підігрітий порачкував,— роздумував Коляда.— У кущі лізе, один я тепер залишився.

— А я і на нього напишу! Ти мені скажи лишень, то він життя своє прокляне! О, я їх усіх на чисту воду виведу! Хай з нами не зв'язуються, хай нам жити дадуть… Якби нас не чіпали, то я їх десятою дорогою обходила б.

— Та годі тобі, Фросино.

— А чого ж вони проти тебе всі?

— Всі, всі проти мене,— скаржиться Семен Федорович, і йому до сліз стає жалко самого себе.

*

Макар Підігрітий почував себе людиною, яка щойно зробила добре діло і з відкритим серцем може дивитись людям в очі. Хай Коляда знає, що він не буде йти з ним в одній упряжці. Не хоче Макар ні влади, ні слави, і ворогів наживати не хоче. І хай лишень Олена заїкнеться, щоб знову до Кутня їхав та просив закинути слово за нього в райкомі…

Макар широко відчинив двері й гукнув, побачивши дружину та дочку:

— А що ж мої дівчата роблять?

— Нарешті з'явився! — гнівно глипнула на батька Світлана.

— Що таке, доню?

— І не питай, що тут було,— поскаржилася Олена.— Дочка рідна — і та супроти батька…

— Чого ти, Світлано?

— Ти не роздягайся, а зараз же йди до Снопа і пробачення попроси! — наказала та.

— Чого це тато буде ходити? — здивувалася Олена.

— А як не підеш, то мене в своїй хаті не побачите! — категорично заявила Світлана.

— Чого ти розійшлася? — гримнув Макар.

— Бо мені на вулицю соромно вийти… Поліз кукурудзу шукати на горищі Ничипора Івановича! Та він за все своє життя зернини не взяв! Ти б послухав, що про тебе люди говорять. А ще комуніст…

— Світлано, я не хотів, але мене послав Коляда, розумієш…

— А твій розум де?

— Ти як з батьком розмовляєш? — втрутилася Олена.

— Не твоє діло, мамо. А ти, батьку, іди до Ничипора Івановича та попроси вибачити. І до Мазура зайди.

Підігрітий зітхнув і, не роздягаючись, сів на лаву.

— Обшуки влаштовують? — обурювалась дочка.— Та за яких часів ви живете? Так і знай: не перестанеш грати в одну дудку з Колядою,— я на тебе напишу! Не анонімку, ні, я підпишусь…

— Здуріла! — сплеснула в долоні Олена.

— А як на мене пальцями тикають і про вас таке люди говорять, що крізь землю провалитись хочеться! — Світлана заплакала.

— Хіба ми зла бажаємо людям? — і собі схлипнула Олена.

— Ти мовчи, мамо! Я чула, про що ви з батьком говорили… Знаю, чому ви Кутня мало на руках не носили! Головою колгоспу батько захотів стати! Ех, ви…

— Та що ти говориш, дочко,— присмирнів Підігрітий,— то так, жартома…

— Іди, батьку.

— Воно-то можна й піти, бо я, значить, не хотів,— мнявся Макар,— зобидити…

— Іди, батьку, бо я чесно жити хочу.

— Піду,— вирішив Макар.

*

У кабінеті Бунчука світилось, і Мостовий вирішив зайти.

— Ну, що там? — відсунув папери Бунчук.— Ще будуть писати?

— Будуть, Петре Йосиповичу. То анонімки профілактичні…

— Не розумію.

— Вони пишуться для того, щоб очорнити всіх, хто став чи насмілиться колись стати поперек дороги Коляді.

— Збори провів?

— Ні.

— Чому? — посуворішало обличчя першого секретаря.

— А що я, буду шельмувати їх — Гайворона, Снопа чи Мазура?

— Мене зараз не цікавить, украв Сніп мішок кукурудзи чи ні,— сказав Бунчук.— А закликати до порядку Гайворона та інших фантазерів треба… І Коляду слід провчити, хай господарством займаються, а не стовпчики закопують.

— А я, Петре Йосиповичу, саме думав про ту кукурудзу і про стовпчики. Все, що написано про різні крадіжки,— брехня, а стовпи люди закопували в мерзлу землю, бо то була мрія. Їх уже не постинаєш… Гайворон знову поїхав до Києва,— повідомив Мостовий.

— Хто дозволив, ще мало нам сорому? А навіщо я тебе посилав? — Бунчук кинув на стіл окуляри.

— Я його не зупинив… Не міг…

— Дивись, Мостовий, з такими питаннями не жартують!

— Тому я і вирішив, що Гайворон повинен їхати до ЦК.

— Чому якийсь хлопчисько діє через наші голови? Що за анархія? Що там, угорі, подумають про нас? Доведеться з тобою поговорити на бюро і примусити поважати його рішення.

— Яке рішення? Ніякого рішення не було. Я чув тільки вашу особисту думку.

— Ти, Мостовий, мене демократії не вчи! Я на цих питаннях зуби з'їв.

Бунчук звик видавати кожну свою думку за думки підлеглих. На засіданнях бюро, на всяких нарадах він завжди прикривався авторитетом колективної думки:

«Ми тут порадились і вирішили…»

Або:

«Є таке «мнєніє», щоб…»

Чули й таке:

«Ми тут в калавурах (тобто в кулуарах) обговорили питання про… і вирішили…»

І хоч усі знали, що ніколи й ні з ким із підлеглих Бунчук «не радився» та «не погоджував», слухали, як він «ставив питання». Слово «питання» було для Бунчука універсальним. «Питання» він «ставив», «розробляв», «утрушував», «погоджував», «спрямовував». Говорив не просто «сівба», а «питання сівби», не «виконання плану», а «питання виконання», не «турбота», а «питання турботи»…

— Я гадаю, що для тебе питання зрозуміле? — підсумував розмову перший секретар.

— Зрозуміле,— відповів Мостовий,— тільки мушу сказати, що про сосонські справи я іншої думки, ніж ви… І сліпо виконувати ваші вказівки, пробачте, не буду. Я вам більше не потрібен?

— Ні,— відрубав Бунчук,— до цього питання ми ще повернемось.

По хитких східцях Мостовий добрався до своєї холостяцької квартири. У поштовій скриньці білів папірець. Олександр прочитав: «Сашко! Дуже шкодую, що не застала тебе. У Косопіллі — проїздом. Сьогодні ми виступаємо в Ставищах. Сумно і бридко на душі. Тамара».

Олександр подививсь на годинника: без чверті десята. До Ставищ він доїде за дві години… Треба їхати.

Мостовий взяв у райкомівського сторожа ключі від гаража і вивів машину. В дорозі подумав, що треба було б надягти новий костюм, білу сорочку, поголитись. Все-таки вони не бачились стільки часу. Не забула, заїхала… Як зустріне його Тамара? Зрадіє. Пригорнеться, плакатиме, бо в неї «сумно і бридко на душі»… Невже вона кохає його? А він?

Небо, затягнуте хмарами, сіяло мжичку, ще не наважуючись породити першого весняного дощу. Бруківка вкрилась ожеледдю і блищала, як скло. Мостовий зменшив швидкість. На концерт він, звичайно, не встигне. Але розшукає Тамару. Добре, якби в готелі в неї була окрема кімната. В крайньому випадку, вони спокійно можуть посидіти в машині. Він і маленька, напівзабута ним Тамара. Один рядок, написаний жінкою, навіяв спогади і розбудив давні почуття. Зараз Сашко не міг розібратися в них. Що жене його вночі по цій слизькій дорозі? Любов? Ні, просто йому хочеться побачити Тамару. Він буде холодний і недоступний. Ось заходить до її кімнати… Тамара збентежена, здивована його появою.

Тамара.Сашко! Я ніколи не думала, що ти приїдеш… Це для мене таке щастя! Я так хотіла бачити тебе.

Він (холодно).Не сподівався, що можу ощасливити тебе. Цю властивість я вже втратив, Тамаро… Давно…

Тамара.Не смій так говорити! Я люблю тебе.

Він.Про свою любов ти згадала по дорозі на Косопілля?

Тамара.Для кохання доріг нема. Не будь таким гордим. Я так страждаю…