Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— А дітей куди подінеш?

— Розумний знайшовся!

— У Городищах он ясла дитячі є і садочок…

— Городищенські молодиці як барині!

— І пекарню там збудували!

— А ми, жінки, дітей Коляді в контору позносимо!

— Ха-ха-ха!

— Підігрітому краще!

— Хіба я своє дитя в трісках знайшла, щоб воно без догляду в поросі гралося?!

— Ти така, що і в капусті знайдеш!

— Заціпило б тобі… Своїх двійко кинув, та ще й зуби скалить, г…!

— Женщини, тихо!

— А чого ж нам Гайворон очі коле, що ми, ледачі?!

— Ти нам, Платоне, казок не розказуй про ракети, а условія нам дай!

— Іч, який партєйний!

— А ракета без хліба теж не полетить!

— Як ви партійна організація, то ви нам ясла й організуйте, щоб дітки доглянуті були, а на полі я хазяйкою буду.

— А вони ж, лічно, для свиней палаци збудували, з кахелем!

— Ще хай Коляда дзеркал накупить!

— Ото культура буде, їдріт твою качалку…

— Ха-ха-ха!

— Коляда ж дітей не проїзводить!

— Хай Клима попросить…

— Ха-ха-ха!

— Ідіть ви… От баби кляті! — Коляда встав.

— Товаришки колгоспниці, в ближчім часі ясла організуємо.— Сів.

— Тоді й про трудодні питай! Ближчим часом!

— А про електрику Платон діло говорить!

— Їдь, Платоне, й добивайся!

— Все село спасибі скаже!

— Тоді і я повірю, що недурно тебе в комуністи записали…

…Що ж тепер їм скаже Платон? Пішов до Снопа. Ничипір Іванович лежав, накрившись кожухом, і тяжко дихав:

— Так погано мені, Платоне, не знаю, чи й доживу до весни. Осколки в легенях спокою не дають. Війна вже коли закінчилась, а вони нагадують солдатові. Хочу дочекатися та побачити, як гуси прилетять. Люблю… Гуси-гуси-журавлики…

— Та нічого, тату, вичуняєте.

— Та і я ж кажу, а він все своєї,— печалиться Марія.— Бригадирство тобі залишати треба та спочити трохи. Весь же вік то в ріллі, то в окопах, то в ріллі, то в окопах…

— Треба здавати бригаду, Платоне, та на пасіку йти… Видно, нічого ти веселого не привіз. По очах бачу.

— Я розкажу вам, Ничипоре Івановичу…

— Ні, почекай. Збігай, Юхиме, та склич, як каже Михей, сосонський більшовицький комітет. А тоді вже й послухаємо.

— А чому це він так назвав?

— Та це він Коляді сказав. Як тебе й Максима прийняли в партію, то нас більше стало і вони з Підігрітим мусять прислухатись.

Більшовицький комітет зібрався швидко, Мирон Мазур заходив і до Коляди, але вони з Підігрітим ще не повернулися з Косопілля.

Платон розповів, де побував, з ким розмовляв, що написав до ЦК. На кінець розмови прийшов Михей, і Платонові довелось розказати ще раз.

— А ми вже й стовпи позакопували, по сто чоловік щодня працювало, без усяких трудоднів…

— І відступати ми не будемо,— сказав Мазур.— Не можна нам відступати.

— Так чекали всі…

Коли розходились, Михей Кожухар попередив:

— Приходьте ж взавтра до мене на свіжину. Неділя, то не гріх і посидіти. Славного кабанчика моя Ганя відгодувала. Думаю, продам трохи та куплю дещо Гані і собі… Приходьте.

Васько був удома сам. Дуже зрадів, побачивши Платона.

— Мала прийти сьогодні Галя і досі нема… Я вже не міг дочекатись, поки ти приїдеш. Привіз електрику?

— Ні, Васю…

— І тебе не будуть носити на руках?

— Ні, не будуть,— посміхнувся Платон.

— А біля нашої хати теж стовпа закопали, бачив?

— Бачив.

— А минулої неділі у нас був Олександр Іванович.

— Який Олександр Іванович?

— Мостовий.

— А-а.

Галина з'явилась пізно. Платон перечитував останні Наталчині листи, коли почув, що до хати під'їхала машина. Увійшла сестра і винувато поглянула на Платона.

— Де ти була, Галю?

— Та… на концерті… Артисти приїжджали.

— А на якій це ти машині приїхала? З Колядою?

— Ні, я на тому, на… таксі.

— Багато живеш, дівко, якщо на таксі роз'їжджаєш.

— Я не сама… Мене Олександр Іванович привіз…

— Чого це він тебе на машинах возить?

— Не знаю…

Галина заходилася мити підлогу, щоб завтра менше було роботи. Платон не хотів розпитувати про Мостового. Взагалі, не хотілось розмовляти. Мучило те, що він, проїздивши майже місяць, так нічого і не зробив. На сміх людям, на докір йому, стоятимуть у Сосонці стовпи. Яке безглуздя! Навіщо їх позакопували? А може, ця весела робота і була отим пробудженням? Адже людям ніхто не наказував. Просто Михей Кожухар виволік з подвір'я старезного, кривобокого стовпа, який лежав ще відтоді, як будував батько хату, і закопав перед ворітьми.

— Навіщо ти закопав його? — запитав Савка Чемерис.

— А як буде електрика, то мені першому й проведуть,— відповів Михей.

З цього й почалося. Пішли люди до Коляди, до Мирона, до Снопа.

— Давайте стовпи ставити, щоб не гаяти часу.

— Платон доб'ється! То такий!

В усіх була віра, що Платон доб'ється. І Коляда з правлінням вирішили зрубати трохи дерев.

— Не буде в цьому році — буде в наступному електрика,— міркував Семен Федорович. Окрім того, ніхто не скаже, що голова колгоспу не дивиться вперед.

Від Наталки Платон отримав два листи. У них були описи зимового ранку, нові дані про бойовий шлях старенького генерала, кілька афоризмів і безліч запитань про його, Платонове, життя. Про свої почуття, про своє здоров'я — жодного слова. Скільки триватиме оця гра? Так, можливо, це і є гра. Вона ніколи не вийде за нього заміж. Хоча б тому, що не зможе приїхати і жити тут. Вона повинна бути під щоденним наглядом лікарів, її треба доглядати, як дитину. Вона знудиться в цій Сосонці… Ні, не приїде. А листи її ні до чого не зобов'язують. У двадцять один рік уже можна писати не тільки листи, а й бавити двох дітей… Ну, він ще буде страждати рік, а потім що?

Не може дати собі відповіді Платон…

— Ти не спиш, Платоне? — увійшла до кімнати Галя.

— Ні.

— Я хочу тобі щось сказати… Тільки ти не сердься на мене.

— Що таке, Галю?

— Мене вчора викликали в райком…

— Чого?

— З області один приїхав і викликав. Розпитував про Мостового і про тебе…

— Що він питав?

— Ну, чи ночував у нас Мостовий… І що ви робили тоді, в клубі, коли він грубку натопив. І з якими дівчатами додому йшли…

— Ні з якими дівчатами він не йшов. І ночував у нас. А яке кому діло?

— Я не знаю. І ще питав, чи приїжджав Мостовий до мене…

— Що за дурниці? — Платон сів на ліжко, засвітив лампу. Галя витирала заплакані очі.

— А Мостовий справді приїжджав до тебе?

— Ні… Він двічі заїхав… тебе хотів бачити… І якось мене підвіз у Косопілля.

— А сьогодні?

— Ми з подругами на концерті були. Я там і зустріла Олександра Івановича. А коли прощалась з дівчатами, то він почув, що збираюсь іти додому. Запропонував підвезти мене. Я відмовлялась, а він зупинив таксі, і… ми поїхали. Я не хотіла, а він каже: «Їдь, бо Васько чекає…»

— Не звертай на все це уваги. Ти Мостовому розповіла, що тебе викликали?

— Ні… Мені соромно.

— Треба було розказати. Жаль, що він не зайшов.

— Він не знав, що ти приїхав.

— Нічого, я з ним поговорю, а ти, сестро, не хнич. Ти ж у мене розумна.

*

На городі, за хатою, Михей Кожухар смалив кабана. З горища приніс кілька житніх околотів, поставив відра з чистою водою і священнодіяв. Допомагали йому Мазур, Данило Вигон та Савка Чемерис, який тільки тупцював навколо і потирав руки:

— Ух ти! От кабанчик! Ух ти…

— Великий ти майстер,— хвалить Вигон Михея, спостерігаючи, як вправно той орудує вогнем, водою і ножем: там підсмалить, там водою скропить, а потім ножем пошкребе.

— Тут, брат, лічно, дивись,— застерігає Савка,— не підсмажиш — шкура на салі буде, як мокрий валянок, пересмажиш — як юхтова халява, буде, і смак не той…

А Михей чаклує. Хочеться йому, ніде правди діти, щоб і похвалили його люди, і щоб самому приємно було.

43
{"b":"102933","o":1}