— А дітей куди подінеш?
— Розумний знайшовся!
— У Городищах он ясла дитячі є і садочок…
— Городищенські молодиці як барині!
— І пекарню там збудували!
— А ми, жінки, дітей Коляді в контору позносимо!
— Ха-ха-ха!
— Підігрітому краще!
— Хіба я своє дитя в трісках знайшла, щоб воно без догляду в поросі гралося?!
— Ти така, що і в капусті знайдеш!
— Заціпило б тобі… Своїх двійко кинув, та ще й зуби скалить, г…!
— Женщини, тихо!
— А чого ж нам Гайворон очі коле, що ми, ледачі?!
— Ти нам, Платоне, казок не розказуй про ракети, а условія нам дай!
— Іч, який партєйний!
— А ракета без хліба теж не полетить!
— Як ви партійна організація, то ви нам ясла й організуйте, щоб дітки доглянуті були, а на полі я хазяйкою буду.
— А вони ж, лічно, для свиней палаци збудували, з кахелем!
— Ще хай Коляда дзеркал накупить!
— Ото культура буде, їдріт твою качалку…
— Ха-ха-ха!
— Коляда ж дітей не проїзводить!
— Хай Клима попросить…
— Ха-ха-ха!
— Ідіть ви… От баби кляті! — Коляда встав.
— Товаришки колгоспниці, в ближчім часі ясла організуємо.— Сів.
— Тоді й про трудодні питай! Ближчим часом!
— А про електрику Платон діло говорить!
— Їдь, Платоне, й добивайся!
— Все село спасибі скаже!
— Тоді і я повірю, що недурно тебе в комуністи записали…
…Що ж тепер їм скаже Платон? Пішов до Снопа. Ничипір Іванович лежав, накрившись кожухом, і тяжко дихав:
— Так погано мені, Платоне, не знаю, чи й доживу до весни. Осколки в легенях спокою не дають. Війна вже коли закінчилась, а вони нагадують солдатові. Хочу дочекатися та побачити, як гуси прилетять. Люблю… Гуси-гуси-журавлики…
— Та нічого, тату, вичуняєте.
— Та і я ж кажу, а він все своєї,— печалиться Марія.— Бригадирство тобі залишати треба та спочити трохи. Весь же вік то в ріллі, то в окопах, то в ріллі, то в окопах…
— Треба здавати бригаду, Платоне, та на пасіку йти… Видно, нічого ти веселого не привіз. По очах бачу.
— Я розкажу вам, Ничипоре Івановичу…
— Ні, почекай. Збігай, Юхиме, та склич, як каже Михей, сосонський більшовицький комітет. А тоді вже й послухаємо.
— А чому це він так назвав?
— Та це він Коляді сказав. Як тебе й Максима прийняли в партію, то нас більше стало і вони з Підігрітим мусять прислухатись.
Більшовицький комітет зібрався швидко, Мирон Мазур заходив і до Коляди, але вони з Підігрітим ще не повернулися з Косопілля.
Платон розповів, де побував, з ким розмовляв, що написав до ЦК. На кінець розмови прийшов Михей, і Платонові довелось розказати ще раз.
— А ми вже й стовпи позакопували, по сто чоловік щодня працювало, без усяких трудоднів…
— І відступати ми не будемо,— сказав Мазур.— Не можна нам відступати.
— Так чекали всі…
Коли розходились, Михей Кожухар попередив:
— Приходьте ж взавтра до мене на свіжину. Неділя, то не гріх і посидіти. Славного кабанчика моя Ганя відгодувала. Думаю, продам трохи та куплю дещо Гані і собі… Приходьте.
Васько був удома сам. Дуже зрадів, побачивши Платона.
— Мала прийти сьогодні Галя і досі нема… Я вже не міг дочекатись, поки ти приїдеш. Привіз електрику?
— Ні, Васю…
— І тебе не будуть носити на руках?
— Ні, не будуть,— посміхнувся Платон.
— А біля нашої хати теж стовпа закопали, бачив?
— Бачив.
— А минулої неділі у нас був Олександр Іванович.
— Який Олександр Іванович?
— Мостовий.
— А-а.
Галина з'явилась пізно. Платон перечитував останні Наталчині листи, коли почув, що до хати під'їхала машина. Увійшла сестра і винувато поглянула на Платона.
— Де ти була, Галю?
— Та… на концерті… Артисти приїжджали.
— А на якій це ти машині приїхала? З Колядою?
— Ні, я на тому, на… таксі.
— Багато живеш, дівко, якщо на таксі роз'їжджаєш.
— Я не сама… Мене Олександр Іванович привіз…
— Чого це він тебе на машинах возить?
— Не знаю…
Галина заходилася мити підлогу, щоб завтра менше було роботи. Платон не хотів розпитувати про Мостового. Взагалі, не хотілось розмовляти. Мучило те, що він, проїздивши майже місяць, так нічого і не зробив. На сміх людям, на докір йому, стоятимуть у Сосонці стовпи. Яке безглуздя! Навіщо їх позакопували? А може, ця весела робота і була отим пробудженням? Адже людям ніхто не наказував. Просто Михей Кожухар виволік з подвір'я старезного, кривобокого стовпа, який лежав ще відтоді, як будував батько хату, і закопав перед ворітьми.
— Навіщо ти закопав його? — запитав Савка Чемерис.
— А як буде електрика, то мені першому й проведуть,— відповів Михей.
З цього й почалося. Пішли люди до Коляди, до Мирона, до Снопа.
— Давайте стовпи ставити, щоб не гаяти часу.
— Платон доб'ється! То такий!
В усіх була віра, що Платон доб'ється. І Коляда з правлінням вирішили зрубати трохи дерев.
— Не буде в цьому році — буде в наступному електрика,— міркував Семен Федорович. Окрім того, ніхто не скаже, що голова колгоспу не дивиться вперед.
Від Наталки Платон отримав два листи. У них були описи зимового ранку, нові дані про бойовий шлях старенького генерала, кілька афоризмів і безліч запитань про його, Платонове, життя. Про свої почуття, про своє здоров'я — жодного слова. Скільки триватиме оця гра? Так, можливо, це і є гра. Вона ніколи не вийде за нього заміж. Хоча б тому, що не зможе приїхати і жити тут. Вона повинна бути під щоденним наглядом лікарів, її треба доглядати, як дитину. Вона знудиться в цій Сосонці… Ні, не приїде. А листи її ні до чого не зобов'язують. У двадцять один рік уже можна писати не тільки листи, а й бавити двох дітей… Ну, він ще буде страждати рік, а потім що?
Не може дати собі відповіді Платон…
— Ти не спиш, Платоне? — увійшла до кімнати Галя.
— Ні.
— Я хочу тобі щось сказати… Тільки ти не сердься на мене.
— Що таке, Галю?
— Мене вчора викликали в райком…
— Чого?
— З області один приїхав і викликав. Розпитував про Мостового і про тебе…
— Що він питав?
— Ну, чи ночував у нас Мостовий… І що ви робили тоді, в клубі, коли він грубку натопив. І з якими дівчатами додому йшли…
— Ні з якими дівчатами він не йшов. І ночував у нас. А яке кому діло?
— Я не знаю. І ще питав, чи приїжджав Мостовий до мене…
— Що за дурниці? — Платон сів на ліжко, засвітив лампу. Галя витирала заплакані очі.
— А Мостовий справді приїжджав до тебе?
— Ні… Він двічі заїхав… тебе хотів бачити… І якось мене підвіз у Косопілля.
— А сьогодні?
— Ми з подругами на концерті були. Я там і зустріла Олександра Івановича. А коли прощалась з дівчатами, то він почув, що збираюсь іти додому. Запропонував підвезти мене. Я відмовлялась, а він зупинив таксі, і… ми поїхали. Я не хотіла, а він каже: «Їдь, бо Васько чекає…»
— Не звертай на все це уваги. Ти Мостовому розповіла, що тебе викликали?
— Ні… Мені соромно.
— Треба було розказати. Жаль, що він не зайшов.
— Він не знав, що ти приїхав.
— Нічого, я з ним поговорю, а ти, сестро, не хнич. Ти ж у мене розумна.
*
На городі, за хатою, Михей Кожухар смалив кабана. З горища приніс кілька житніх околотів, поставив відра з чистою водою і священнодіяв. Допомагали йому Мазур, Данило Вигон та Савка Чемерис, який тільки тупцював навколо і потирав руки:
— Ух ти! От кабанчик! Ух ти…
— Великий ти майстер,— хвалить Вигон Михея, спостерігаючи, як вправно той орудує вогнем, водою і ножем: там підсмалить, там водою скропить, а потім ножем пошкребе.
— Тут, брат, лічно, дивись,— застерігає Савка,— не підсмажиш — шкура на салі буде, як мокрий валянок, пересмажиш — як юхтова халява, буде, і смак не той…
А Михей чаклує. Хочеться йому, ніде правди діти, щоб і похвалили його люди, і щоб самому приємно було.
