Полікарп чаркнувся з Васьком. За те, щоб щастило в житті, Васько, звичайно, вип'є. Головне, не хапати двійок і не рвати штанів.
Чугай майже нічого не їв, а все пригощав Васька. Більше наливки хлопцеві не давав, сам випив ще зо три чарки і повів розмову:
— Сніжок випав, на озимину добре. Хоча б уже в цьому році зародило…
— Яка то ще воно весна буде,— пригадує Васько мамині слова.
— Да-а, без дощу земля черствіє. А я, Василю, думаю, може, напровесні хату нову закладу…
— Можна, коли гроші водяться,— промовляє Васько почуті колись слова.
— Грошей нема, але вже якось зберуся за рік-два. Правда, з цеглою важкувато.
— Важкувато,— погоджується Васько.— Та люди ж десь дістають, кудись їздять.
— Ніколи мені їздити й шукати. Все робота, робота…
— Хіба її переробиш? — підказала Васькові мати.
— Та звісно. Хоча б хазяйка була ще в хаті… А то все на Степчині руки. Погано, Василю, без хазяйки…
— Погано, дядько Полікарпе…
— А літа минають…
— Минають, дядьку Полікарпе…
Чугай, підперши долонею щоку, тихо починає пісню:
Цвіте терен, цвіте терен,
А цвіт облітає…
Хто з любов'ю не знається,
Той горя не знає…
Васько знає цю пісню. Колись її співали тато з мамою… І Галина співала. Він теж опускає голову на руку і дзвінким голосом заводить:
А я, молода дівчина,
Та й горя зазнала…
Чугай підхоплює:
Вечероньки не доїла,
Нічки не доспала…
Вони співають все голосніше і голосніше… Похитується півник під сволоком…
Чугай проводжає Васька, як шановного гостя,— до воріт:
— Заходь, Василю.
— Та й ви не минайте нас. А якщо почнете хату зводити, то я вам пособлю, дядьку Полікарпе…
— Спасибі…
— Я вам півника на хату виріжу…
*
Другого дня Михей приніс Юхимові телеграму. Повідомляв Платон, що захворів, лежить у Фастові, в лікарні, і просив подбати про Васька.
— От біда,— журився Ничипір Іванович у кузні.
— Мабуть, застудився,— здогадувався Мазур.
— То я Васька заберу до себе,— сказав Михей.
— Чого ж ти, коли Платон нам телеграму вдарив,— заперечив Сніп.
— Хай у мене поживе,— промовив Мазур.— Хата в мене велика…
— А я ближче до школи живу, — не відступав Михей.
— Дитині молока треба,— міркував Ничипір, — а в тебе, Михею, хіба що дійниця залишилась…
Тільки Полікарп стояв мовчки. З ним і не радились, і не питали…
Порішили на тому, що Васько в кожного житиме по три дні.
Михей прийшов додому, розповів дружині про горе, яке сталося з Платоном. Ганна пожурилася і стала готуватись до зустрічі маленького квартиранта. Перестеляла ліжко, підбивала подушки, промовляючи:
— А воно ж — сирота кругла, а хто ж його нагодує та до кого ж воно голову прихилить…
— Ми нагодуємо, до нас і голову прихилить. Не серед чужих живе, Ганю. Дуже ти в мене жаліслива.
— Та отож, Михею, як люди страждають, то моє серце болить. Щоб могла, то всім пособила б.
— Всім не пособиш… Ось, к приміру, я вичитав у газеті, що половина людей, які живуть на землі,— голодують. О!
— Та невже?
— Написано.
— Хіба в них городів нема? Посадили б картоплі, капусти, огірочка. Перебилися б якось…
— Ну, які там городи в містах закордонних або в Африці? Камінь та пісок. А потім, скажу тобі, Ганю, не всяка нація на борщі чи на картоплі прожити може. Ми ось, к приміру, звичні… Я попоїм картоплі, а ще як з салом,— то до вечора можу ходити. А візьми якогось турка чи там негра бідного, то вони вже на картоплі не проживуть, бо вона в них не росте. Йому давай якогось лимона або рису…
— Ти диви. А як хліба?
— І не показуй. Хіба що там якого шматочка вкусить… але ні.
— Я ж думала, що по всьому світі хліб їдять…
— Бо необразована… Ти краще подумай, чим Васька годувати будемо.
Михей підвечір прийшов до Васька і забрав до себе.
— А Платон швидко очуняє, не турбуйся, сину. Напишеш листа йому…
Васько погодився, бо ночувати самому було страшно. Він узяв свої книжки і підтюпцем побіг за дядьком Михеєм..
Степці дівчата розповіли, що Платон захворів і лежить тепер у лікарні. Вона ледве дочекалася вечора, щоб піти додому, так було їй млосно. І вдома не могла собі знайти місця. Перед очима весь час стояв Платон, худий та немічний. Степка пробувала заснути, але уява малювала страшні картини.
Так вона перемучилась два дні, а на третій сказала батькові:
— Дай мені, тату, грошей…
— У миснику візьми. До кооперації зібралась?
— Ні. Мені треба багато. Карбованців двадцять п'ять.
— Навіщо?
— Я у Фастів поїду. Платона провідаю…
— Чого ж ти поїдеш? — нерішуче спитав Чугай.
— Треба…
Чугай дивився на дочку і розумів, що ніхто її не втримає. Не пустиш — сама поїде, не даси грошей — пішки піде… Полікарп дістав з прискринка гроші і віддав Степці:
— Ти ж не барися, дочко, і в поїздах обережно.
— Добре, тату.
Перед від'їздом дівчина забігла на ферму і попросила, щоб дівчата доглянули її корів.
— Куди ж ти, Степко?
Вона мовчала, бо не вміла брехати.
Пішла на станцію. На плечах — кошик з яблуками…
Та не пройшла і півдороги, як помітила позад себе, на шляху, парокінні сани. Хтось стояв на них, розмахуючи батогом, Степка зійшла на обочину, щоб пропустити цього божевільного.
Сани зупинились, і дівчина побачила Юхима. Він стояв, натягуючи віжки, у розхристаній фуфайці, без шапки, волосся — сиве від снігу.
— Ти йдеш до нього? — запитав чужим голосом.
— А тобі що? — Степка відступила од саней.
— Степко, не йди… Я прошу тебе, не йди.
— Я хочу провідати його.
— Ні, знаю… Тепер я знаю. Ти любиш його.
— Юхиме, я мушу йти.
— Він тебе не любить. У нього є Наталка.
— Я знаю.
— Вернись, Степко. Я… я… прошу тебе. Я можу стати перед тобою навколішки… Я люблю тебе! Ну, чому в тебе такі холодні очі? Степко, не йди…
— Не проси мене.
— Я не пущу тебе!
— Відійди.
Степка міцніше зав'язала хустку і пішла. Юхим не міг ступити й кроку, тільки кричав услід дівчині:
— Не йди! Не йди!
*
Вранці Наталка одержала листівку від Платона. Всього кілька слів. Він писав, що їхав до неї, але захворів, і тепер лежить у Фастові в лікарні. Невеличке запалення легенів, скоро одужає.
Наталка зразу ж заявила матері, що поїде у Фастів. Ольга Аркадіївна спочатку і слухати не хотіла, але втрутився батько:
— Чого ти, Ольго, робиш з дочки хвору? Вона чудово себе почуває і може їхати навіть на Північний полюс… До речі, я взавтра теж збираюсь у тому напрямку і завезу Наташу.
Ольга Аркадіївна, залишившись з чоловіком на самоті, виказала все, що думає про нього.
— Хіба ж можна з її серцем їхати в таку далечінь? Наташа почуває себе зараз краще, і їй потрібен спокій.
— Ти нічого не розумієш,— заперечував Нарбутов.— Який у неї може бути спокій, коли він у лікарні? Вона любить Платона.
— Це жахливо! — вигукнула Ольга Аркадіївна, наче почула новину.
— Це — прекрасно,— сказав Нарбутов.— Ми з тобою не можемо зупинити життя.
— Може, ти її видаси заміж?
— Наташка, якщо захоче,— вийде сама… І я заперечувати не буду.
— Боже мій!
— Нічого не вдієш, старенька, любов…
Ольга Аркадіївна після цієї розмови, звичайно, побігла до знайомого професора. Той сказав, що медицина не може заборонити кохання. Відносно ж шлюбу, то це справа самої пацієнтки.
