— Будемо, Ваську, ми сьогодні без обіду.
— Не журись, переживемо. У суботу Галя прийде, як наварить нам!
Під майстерню для ремонту тракторів Коляда віддав старе зерносховище, що біля кузні. Тут і розташував свою бригаду Ничипір Сніп. Холодно, але хоч вітер не задуває. Складні вузли та два мотори відвезли у Косопілля, а що простіше — самі трактористи ремонтують. Допомагає хлопцям, як може, Мирон Мазур. До нього в підручні і пішов Платон. Старий коваль рано приходить до кузні і не любить, якщо хлопці запізнюються.
Гайворон нарізує маленькими шматочками сало, їсть, поглядаючи на годинника. Руки його чорні: вугільна пилюка і кіптява — нічим не відмиєш. Пригадуючи свою роботу на фургоні, усміхається: то був курорт. Коли б уже швидше весна та в поле, бо остогидла ця низенька кузня і дні, схожі один на одного, як близнюки. Платон надягає свої, ще армійські, ватяні штани, светр та фуфайку, підперізується широким паском і виходить у світанок.
Побачила б його оце зараз Наталка. Може, сьогодні дядько Михей принесе листа? Щоразу з надією розриває конверта Платон, але в них не було того, чого він чекав. Наталка іронічно писала про своє життя, про зустрічі з лікарями та «дуже цивільним генералом». І жодного слова про те, що найбільше хвилювало хлопця.
Наталка наче й не знала, що він любить її, живе тільки в чеканні цих листів. Після нічної зустрічі зі Степкою Платон нікуди не ходив, хоч кожного вечора тягнули хлопці.
— Не можу, знаєте, сам хазяюю… Васько,— відмовлявся.
Інколи йому дуже хотілось піти разом з ними до дівчат, потанцювати або заспівати на вулиці так, щоб почули аж у Косопіллі. Співати сосонські хлопці вміють.
І Платон, напевне, ходив би, коли б не Степка. Він боявся її любові, боявся, що оця земна, жагуча пристрасть, яку відчув тієї ночі, може розвіяти, розмести його почуття до Наталки.
Зі Степкою він зустрівся тільки один раз, минулої суботи. Вона прийшла до Галини,— просто провідати. Коли Платон увійшов до кімнати, Степка тримала в руках фотографію Наташі. Побачивши Платона, не поклала її, а чомусь віддала Галі:
— Артистка, хоч у кіні знімай,— метнула очима.
— Треба говорити не в «кіні», а в «кіно».— Платон узяв фотографію в сестри й поставив на столик.
— Ми не обучені.
— Учіться.
— Вчителі все миршаві попадаються,— постукувала Степка новим чобітком по підлозі.
Галина вийшла на кухню. Хлопець не знав, що йому робити, що сказати самовпевненій красуні, яка добре знає собі ціну. Він чекав: зараз Степка кине щось зле, образливе. Але вона промовила:
— Ти… ти не думай про мене погано.
— Я не думаю про тебе погано, Степко…
Ще постояла хвилину.
— Вона красива,— кивнула на фотографію і вийшла.
Платон сидів у кімнаті і чув, як вони шептались з Галиною.
— Та Юхим щовечора приходить…. Дуже мені він потрібний…
— А Дмитра бачиш?
— Він усе у Макара Підігрітого товчеться… А піонерська вожата, дурна, губу копилить…
*
У кузні вже гугонить горно, важко сопе ковальський міх, ніби стомився. Максим вносить довгі залізні прути, з яких потім рубатимуть зуби для борін. Мирон закохано дивиться на сина. Точнісінько таким і він був у молодості.
— Та не бери стільки, бо підірвешся к лихій годині, Максиме.
— А-а, тату,— Максим кидає на підлогу оберемок,— а що я, по одній лозині носитиму?
— Ти диви, який!
— Я, тату, можу вам оцього прутика вузлом зав'язати…
— Ну-ну,— посміхається Мирон,— силач знайшовся.
— У вас вдався.
— Це, сину, у нас рід такий, козацький. Дід твій під заклад на ярмарках кулаком биків з ніг збивав…
У роду Мазурів — усі ковалі були. Миронові трохи шкода, що Максим у трактористи пішов, а з нього коваль вийшов би. І Михайло, якби з війни повернувся, теж міг би ковалювати. Мирон згадує свого старшого і крадькома витирає сльозу.
— Чого це ви, тату?
— Та дим гаспидський в очі лізе…
Незадовго до війни у них народився Максим, Ользі вже було під сорок, але материнство повернуло їй молодість, і Мирон не міг намилуватися своєю дружиною та сином. Коли вона хворіла, Мирон прибігав з кузні, прав пелюшки своїми грубезними руками і купав сина, який вміщався на його долоні. Вночі, коли дитина плакала, Мирон не спускав Максимчика з рук та співав йому пісні, які складав сам. А коли повернувся з фронту, то брав його з собою до кузні, поки мати з поля не приходила і не забирала додому. Коваль любив свого сина більш за все на світі, але ніколи не говорив про це. Виховував у строгості, змалку до роботи привчав, хоч Ольга завжди докоряла:
— Ще наробиться за свій вік, хай поспить та погуляє.
— Якщо залізо не загартуєш, то воно міці не має, Олю.
— То ж залізо, а це дитина.
Максим закінчив школу у Косопіллі, склав екзамени на тракториста і пішов у бригаду Снопа. Мирон не відраджував.
Син уже заробляв сам собі на хліб, парубкувати почав, але з-під батьківської волі не вийшов, навіть закурити при батькові боявся і, за давньою традицією, яка збереглася ще в селах,— називав батька та матір на «ви».
Взимку, коли починався ремонт, Мазур з сином ходили на роботу в парі. Мати, бувало, шепче:
— Хай би ще поспав, прийшов пізно, загулявся з хлопцями…
— У неділю видіспиться, як захоче, а це робота…
— Та якби ж до неї рвалися всі так, як ти… Одні зовсім не ходять, а інші аби день до вечора…
— А я не можу так, Ольго, у мене совість партійна…
— Партійний ти чи не партійний — зараз усі однакові…
— Воно так, але на мене люди дивляться, бо я ж таки в партію вступив не для чину, а тому, що душа моя, значить, так настроєна… Хочу, щоб і син мій за мною йшов, Ольго.
— Куди, в кузню чи в партію?
— Хай у партію йде через кузню…
Платон надягав стару, обпалену іскрами фуфайку і брався з хлопцями до роботи.
Весело в кузні видзвонюють молотки, перекидаються жартами хлопці. А найбільше перепадає Юхимові, бо прийшов він найпізніше.
— Довго вона тебе тримала, Юхиме…
— Хоч поснідати дала?
— Та годі вам, хлопці,— просить Юхим.
— Ні, друзі, Юхим уже не ходить до Степки, взявся за розум і міняє професію.
— Що ж буде тепер робити?
— Іде в помічники до дядька Михея — помагатиме кабанів смалити.
— А чого ж? Щодня свіжина і чарка…
— Степка дівчатам казала, що поки Юхим не навчиться грати ще й на трубі, то заміж за нього не піде.
— Він зможе й на цимбалах для неї…
— Я б сам навчивсь, аби знаття…
— Ідіть ви к чорту,— червоніє Юхим. До кузні заходить Полікарп:
— Чи є у вас, хлопці, вода?
Всі знають, що ніякої води не хоче Полікарп, а прийшов, щоб з людьми посидіти. Трактористи і ковалі поговорять з ним і не дивитимуться вовками. А йому хоч би слово хто з них промовив — і то на душі легше,
— Пийте,— подає кварту Платон.
— Спасибі… Мороз сьогодні…
— Да-а, на градусів дванадцять тягне…
— Воно б і чарку можна випити…
— Заколіть, дядьку Полікарпе, кабанця та в гості кличте.
— Якби мав, то… Ось Михей казав, що скоро заколе…
— А що ти робиш зараз, Полікарпе? — питає Мирон.
— Воду бичкам вожу. Поки пробив той лід на Русавці… Руки болять…
— Могли б когось іншого послати…
— Ні, це моя робота… і корми, і вода… Спасибі,— піднімає над головою шапку Полікарп і йде до своєї бочки.
— Мучиться чоловік, — зітхає столяр Никодим Динька з дитячими, довірливими очима.
— Через таких, як ти, й мучиться, — сердито говорить Мирон.— Не люди, а…
— А яке твоє понятіє, Мироне? — трясеться худеньке тіло Никодима.— Він спалив мою хату, а я йому в ноги должон кланятись, так?
— Та він же не вашу палив,— каже Платон.
— З горя біди наробив людям. Як утекла його любов кубанська…
— А мої діти через його любов повинні страждати? Поки житиму, я до нього, каторжного, й словом не обізвуся… І Текля моя,— додає Никодим.
