— Батько його в Косопіллі, директор маслозаводу…

— Ого!

Галина не може зрозуміти, що означає оце братове «ого», але про всяк випадок застерігає:

— Його сам Коляда боїться…

— Ой Галю, не наганяй страху, бо не засну. На добраніч.

Платон витягує з чемодана свої речі, розкладає книжки і конспекти на етажерці; коли ще він візьме їх у руки? Фотографію Наташі, яку вона прислала з Вінниці, ставить на столику. Треба написати їй.

Листа від Наташі він одержав перед самим від'їздом з Києва. Хлопець дістає його з чемодана, перечитує:

«Платоне!

Нарбутовське з'єднання без втрат зайняло населений пункт — Вінницю. КЕЧ розмістив особовий склад у двоповерховій кам'яниці по вулиці Котовського. Над нами живе генерал — дуже симпатичний і дуже цивільний. Він мені подобається. Кімнат багато, і нам нічого у них ставити.

Місто красиве і тихе, ходять маленькі трамвайчики. В центрі, на другому поверсі готелю,— величезний годинник. Вежу для нього будувати, очевидно, не захотіли, і годинник помістили у вікні. Оригінально і солідно. Тут є красивий парк і величезний фонтан. Парк, звичайно, носить ім'я Горького. Не розумію, чому всі парки називають його іменем, наче Горький все своє життя провів у парках. Більше я ніде не була і нічого не бачила.

Посилаю тобі свою фотографію. Фізіономія статистки з поганенького театру.

Виконуючи волю матері, місцеві ескулапи вже зайнялись моїм серцем, наче воно не моє, а належить медицині. Поки вони вислуховують та консультуються, моє серце робить, що хоче: то б'ється, то ні…

Ти правильно зробив, що вирішив їхати в село. Треба думати не лише про себе. Я знаю, що тобі буде важко, але купити квиточок на щастя не можна. Він дуже дорого коштує…

Іноді за нього розплачуються життям. Але я — купила б.

Привіт від нашого гарнізону.

Наталка».

Вранці Платон з Галею пішли до Косопілля, і він упросив директора, щоб її прийняли на другий курс. Потім найняв куточок для сестри і надвечір повернувся в село.

У хаті не сиділось, і хлопець, наказавши Васькові, щоб добре вивчив уроки, пішов до Снопів. Ще на подвір'ї почув голосну розмову. І справді, за столом сиділи Ничипір Іванович, Михей Кожухар, Мирон Мазур та Данило Вигон — грали в підкидного дурня.

— О, а я думаю, де ж це запропастився Платон? — Ничипір Сніп радо зустрічає гостя.

— Я ще вчора знав, що ти приїхав,— підморгує Михей.

— Аби ти — та не знав,— сміється Мазур.

— Може, повечеряєш? — згортає карти зі столу Марія.

— Дякую, ми вже з Васьком попоїли.

— Добре діло зробив,— піднімає продимленого пальця Кожухар,— що Галю вчитись послав.

— Сказано, брат,— зітхає Марія.

— А сам же куди, Платоне? — підсувається ближче Мирон.

— Думаю до Ничипора Івановича проситись в бригаду… На тракторі не доводилось працювати, але машину знаю.

— Приймемо, Платоне. Зараз саме ремонтуємо. Запасних частин мало…

— Діла-а,— крутить головою Данило Вигон.— А як же наука твоя?

— На заочний, діду, перевівся.

— І повигадують ото… як же ти оту науку заочно пройдеш? — знизує плечима дід…

— По книжках,— роз'яснює Мазур.— Начитаєшся, а потім ідеш та розказуєш, що вичитав. Он і вчитель наш так уже років сім заочно здає, та ніяк не здасть…

— Воно, скажу вам, огрономію всяку та землю вивчати краще не в городі, а таки в селі,— міркує Данило Вигон,— бо в городі вся земля в камені і чоловік її не бачить і не чує… А землю чути треба…

— Є такі, що й роблять на землі, а не чують її і не бачать,— безнадійно махає рукою Мирон.

— Бо нема, значить, до неї серця.— Михей сідає ближче до комина, щоб дим витягувало.— От примусь ти мене, к приміру, сторожувати… Дай мені сто карбованців на місяць, а я не буду, і все… А чому я не буду? Тому, що не можу без людей. Замкни мене в одиночну камеру — помру на другий день.

— Що ти оце верзеш, Михею? — сердито черкав сірником Вигон.— Коли людина на самоті залишається, то до неї мислі йдуть і всяке понятіє приходить…

— І до вас прийшло? — хитро посміхається Михей.

— Прийшло.

— Тоді скажіть мені, Даниле Степановичу, чого наш колгосп на такій низькій графі стоїть? Наче все робимо, і Коляда ночей не спить, а графа ні до бісової, вибачайте, матері…

— І скажу, твоїми ж словами, Михею, і скажу. Не відчуває наша земля, сосонська, серця… Розлюбили її люди. О! Таке моє понятіє.

— Добре кажете, Даниле Степановичу,— підтримує Вигона коваль.

— А чому розлюбили? Колись один одному кілками голови за вершок розбивали, а зараз розлюбили, чому? — допитується Михей.

— Сам розумій… Людина, коли працює, інтерес свій бачить… Скільки заробить, що матиме… Були тяжкі роки, ще коли я головував і опісля,— весь народ труднощі ніс — нічого не вдієш, війна… Потім уже і родило, і не родило — все одно на трудодні не проживеш… Молоді — з села у міста подались… А що їх тут утримає? Клуб скоро обвалиться, ні тобі електрики, ні тобі ніякого удовольствія…

— Не все зразу, Даниле Степановичу,— тяжко зітхає Ничипір Іванович,— колись і ми розбагатіємо.

— Ти мені скажи, коли, строк мені вкажи,— не заспокоюється Вигон.— От ви з Мироном партійні, скажіть… Ага, мовчите? А ви б запитали Коляду: «Куди ти нас ведеш?» — якщо самі не знаєте…

— Та, мать, і Коляда не знає,— спльовує Михей,— ходить та кричить, мов недорізаний.— Ох і не люблю, як ото на мене кричать…

— А колись був хлопець нічого, метикований,— каже Вигон.

— Через жінку свою світ білий зненавидів,— пояснює Марія Платонові.

— Отож я і кажу,— підводиться Михей,— що без любові ні чоловік жити не може, ні земля. Мені пора, люди добрі.

— Посидів би ще, Михею.

— Ганна чекає… А ось заколю кабанця, прийдете на свіжину, тоді й посидимо. Славний кабанчик, на пудів шість тягне.

— То й ми за одним рипом.— Мирон теж встає.

— Отакі наші діла,— каже Ничипір Іванович, зачиняючи двері за гостями.

— Невеселі.

— То приходь завтра в правління, поговориш з Колядою і почнеш заробляти трудодні…

— А де ж це Юхим? — питає Платон.

— Де? У Степки,— не задумуючись, відповідає Марія. — Тільки тобі одному, Платоне, й скажу: очманів хлопець, та й годі, дня без неї прожити не може. А вона ж, вертихвістка, і не дивиться на нього.

— Ти там знаєш,— перебиває Марію Ничипір Іванович.

— Люди знають. Мені Михей казав! — посилається на найбільший авторитет Марія. — А Михей не збреше…

— Тільки вигадає.

— Така ж, як і мамуня, буде,— знову Марія до Платона.— Комусь щастячко попадеться!

— От ви, баби,— без злості говорить Ничипір,— кого хочеш перетруть язиками. Дівчина як дівчина. Славна, і в кашу собі не дасть наплювати.

— Хай собі, що хоче робить, а мені сина жаль.

— То що вона, з'їсть його?

— Хай би вже швидше заміж виходила та хлопцям голови не дурила.

— Така в дівках не засидиться. Правда, Платоне?

— Не знаю, дядьку Ничипоре…

По дорозі додому Платон завернув до клубу. Темно, ні душі. Тільки в конторі світилось. Зайшов. У своєму кабінетику, на цератовому дивані, спав Коляда. Прокинувся:

— Хто там?

— Це я, Гайворон. Голова протер заспані очі:

— То заходь, Платоне, або залітай, як ти Гайворон… Сідай. А я оце прихворів, пече мене щось всередині вогнем…

— Додому б ішли, Семене Федоровичу.

— А-а,— відмахнувся.— Казав, казав мені Михей, що ти приїхав. На яку роботу станеш? Тільки знай, керівної нема… Хіба що з нового року дасть райвиконком Ставку на бібліотекаря та завклубом, то візьму тебе…

— Так у нас же й клубу нема.

— Ну то й що? Аби гроші тобі йшли… Ти ж як-не-як — студент. З якого курсу пішов?

— З четвертого.

— Якби раніше приїхав, то взяв би тебе агрономом, а зараз не можу — директор маслозаводу синка свого прислав. Нічого робити не хоче. І на цій агротехніці так розуміється, як я на атомах…

— Навіщо ж ви брали такого?