Після смерті матері Чугай відчинив скриню і спалив усе, що залишилось від Марти: плаття, спідниці, хустки, порубав черевики. Залишив тільки одну маленьку фотографію, яку прислала йому Марта на фронт.
Степка знала про батькове горе, але ніколи й словом не обмовилась, не згадала матір при ньому.
Десять років не бачив Полікарп своєї дочки. Тепер ось поруч з ним іде по першому сніжку Степка, висока, ставна, як мати… Вона страшенно схожа на Марту, і голос такий… Сьогодні Степці сімнадцять років. Так, сьогодні.
— Ти йди, дочко, додому, а я зараз.— Полікарп звертає у вуличку.
За цих півроку, що він живе разом з дочкою, Чугай все ще не може звикнути до неї. Ловить себе на тому, що не знає, як розмовляти з нею, що сказати, коли вона приходить пізно додому. Інколи до болю хочеться обняти її, поцілувати і розповісти, як він страждав і мучився, але боїться проявити свою ніжність. А до дівчини вже старостів присилав якийсь мармуліївський тракторист. Ой літа, літа…
У кооперації повно людей. Розступаються, мовчки дають дорогу. Полікарп підходить до прилавка, роздивляється. Що б його купити Степці?
— Скільки треба дати за цього годинника? — питає він.
— Та це не для вас. Це золотий,— говорить продавець.
— А мені й треба золотого.
— Та це для жінок… Одного привезла, то вже два роки лежить.
— Покажіть.
Полікарп бере малесенького годинничка. Він, як горошинка, на долоні. Десятки голів повертаються до Чугая.
— Цокає,— каже Полікарп.— Скільки ж за нього?
— Сто тридцять.
— Ого!
— Хай бог милує й боронить, за рік не заробиш у нас.
— Шиферу можна на всю хату купити…
— Я краще лісапета купив би…
— Телевізор, ото штука. Лежиш на печі, а воно тобі показує, а воно показує… Одним словом, техніка…
Полікарп віддає годинничка і виходить з крамниці. Якби ж то гроші! Двадцять карбованців не хватає…
— З сніжком тебе, Полікарпе! — погойдується на своїх довгих ногах Михей.
— Спасибі.
— Як жизня? — Кожухар зупиняється. А чого це він має обходити Полікарпа? Такий случай був у чоловіка. Горе. Якби його Ганна втекла років тридцять назад, то Михей, може б, усе село спалив…
— Та нічого… Чи не позичили б ви мені, Михею, карбованців з двадцять. Степка іменинниця, то хотів купити одну штуку…
— Ти знаєш, нема. Ото, як їздив на таксі, то ще й досі видихаю. Ось маю кабанця, так на пудів шість, заколю, тоді розбагатію, а зараз. Хоча почекай. У Ничипора є… Є в Ничипора.
— Не позичить мені ніхто.
— Ти ж не серед вовків живеш, слава богу.— Михей іде з Полікарпом до Ничипорової хати.— Я зараз.
Чугай стоїть біля воріт, немов чекає вироку.
— Дядьку Полікарпе,— гукає з порога Юхим,— заходьте.
Вперше його закликали до хати. Полікарп ще на подвір'ї скидає шапку і заходить.
Марія змахнула зі стільця невидимий пил:
— Сідайте.
— Грошей можна позичити, — каже Ничипір,— дай-но, Марусю. Таке діло… Скільки ж це їй?
— Сімнадцять! — випалює Юхим.
— Щось ти года чужі лічиш,— посміхається батько.
— Сімнадцять і є,— підтверджує Полікарп.— Спасибі…
— Нема за що.
Чугай вертає додому, дістає всі свої збереження і йде до кооперації. Люди здивовано переглядаються, коли Полікарп відраховує гроші і забирає годинника в червоненькій коробочці. Коробочка переходить з рук в руки.
— Оце вещ…
— М-да…
— Одне слово, золото.
— Дядьку-у, дайте коробочку на пера,— шарпає синьооке хлопченя Полікарпа за штани.
— На чорта тобі та коробочка? — Гостроноса молодиця штовхає сина до дверей.— Знайшов у кого просити.
А він своє:
— Ви, мамо, не штовхайтесь, а ви, дядьку, дайте коробочку на пера.
Полікарп ховає годинника в бокову кишеню ватяного піджака, а коробочку віддає хлопчикові. Той схопив її в обидві руки і — в двері. Тоді вже мати:
— Спасибі, таке ж гаспидське…
Вечоріє, а Полікарп ще соломи для підстилки від ожереду не привіз. «Хай уже потім пообідаю»,— думає він і завертає до ферми.
Просить у конюхів коней, бо тими бичками поки привезеш, запрягає в сани, вкладає рубля і — вйо!
Поле біле-біле, тільки чорніють кущики. Іскриться сніг від променів вечірнього сонця. «Добрий сьогодні день. Михея зустрів, і в Ничипора в хаті був. Та і в лавці люди… Коробочку дав. Такий хлопчик славний… Нічого,— роздумує Полікарп,— люди, вони простять. Не сьогодні, то взавтра…»
Під'їхавши до скирти, Полікарп чіпляє коням опалку, а сам — за вила. Швидко накидає солому, аж держак вгинається. Жарко. Шпурляє з ожереду ватяного піджака, бо по обличчю вже стікають краплинки поту.
Чугай вшнуровує солому, зав'язує на рублеві міцні вузли, щоб не порозтрушувати, і знову — полем-полем на ферму.
Розвантаживши сани, Полікарп відводить коней на стайню, дякує конюхам.
— Нема за що, Полікарпе.
І конюхи з ним привітні.
— Закурити, лічно, не знайдеться? — звертається до Полікарпа Сава Чемерис.
— Скільки хочете цього добра.— Полікарп дістає пачку дешевеньких сигарет і частує конюхів. Та зараз би він оцьому Савці й сорочку свою віддав. Це ж його хата другою зайнялася… То і не вітався зразу, а це сам закурити попросив.— Беріть, беріть…
Полегшало на душі у Полікарпа. А зараз додому прийде: бери, дочко, носи та батька згадуй. Кинеться до нього Степка на шию… А годинничок: цок-цок-цок. Де ж це він? Чугай шукає по всіх кишенях. Нема. Невже загубив? Був у цій кишені… Нема. Холодний піт виступив на чолі. Біля ожереду загубив, як піджака скинув. Полікарп через городи біжить на поле. Хоча б не смеркло зовсім, хоча б знайти!
Добіг. Ось тут лежав піджак. Полікарп стає навколішки і перебирає руками кожну соломинку. Нема. Ні, він повинен знайти, це ж для Степки… Щоб вона зраділа… Заміж вийде, з батьківської хати піде, а подивиться на годинничок — і згадає. Може, вона і за Юхима заміж вийде. Славний хлопець, в Ничипора вдався…
Руки — в крові, тисячі колючок зі старих будяків впиваються гострими жалами, але Полікарп не відчуває болю, він навіть не помічає, що надворі вже ніч. Навколо купи розгрібаної соломи, пальці задерев'яніли і не згинаються. Нема, нема годинничка, нема Степчиної радості…
Повертається з поля. Не хочуть ноги нести Полікарпа. Краще б він втратив усе, що є в нього, тільки б не годинничка. Що ж він їй тепер скаже?
Немов чужий підходить до своєї хати. Вікна світяться. Полікарп тихенько підходить і заглядає в причілкове вікно.
Степка сидить на лежанці, а на стільчику біля неї — Юхим. На лаві лежить гармошка. Юхим курить. Степка зажурена.
«Хай посидять,— вирішує Полікарп,— піду на ферму». Може, там ще конюхи не порозходились… Почастує їх сигаретами. А потім прийде, та поздоровить дочку, та про біду свою розповість.
«Не хотів я, дочко»,— скаже Полікарп.
«Та нічого, тату, ще купимо»,— скаже Степка.
— Наче хтось під вікнами ходить,— зіскакує з лежанки дівчина.
— Це тобі здалось,— заспокоює Степку Юхим.— О, мало не забув! — Не дуже вдало грає.— Поздоровляю тебе з днем народження.
— Спасибі!
— А це від мене.— Хлопець дає Степці невеличкого пакуночка.
Степка розгортає — і очі її радісно спалахують: в коробочці лежить маленький радіоприймач. Юхим покрутив коліщатко — хату заповнила музика.
— Рада? — Юхим теж щасливий.
— Рада, рада! Де ти купив?
— У Косопіллі. Вчора ходив…
— Який же малесенький…
Юхим нахиляється до дівчини, і вони слухають.
Степчині коси легенько торкаються Юхимового вуха, і він уже не слухає музики, він взагалі нічого не чув. Якщо присунутись ще трохи ближче, то він торкнеться її щоки… Юхим підсувається до Степки. По одному сантиметру, ні, по міліметру. Відчуває на своїй щоці її коси. Ще мить — і він обнімає дівчину.
— Не руш! — Степка зіскакує з лежанки. — Як прийшов, то сиди, а рукам волі не давай! І коробочку свою можеш забрати…
— Чого ти така? Я не буду більше.
— Заграй краще.
Юхим бере баян.
— Що тобі заграти?
