*
Єрофеєві Пименовичу, поки він дочекався Платона, довелось випити склянок шість чаю і вислухати багатостраждальну біографію Явдохи, аж до моменту, коли:
— Побачила я його, так ніби нічого чоловік, за словом до кишені не лізе, правда, перекошений трохи на війні, але всі форми є… І пішла за нього, а він — припадочним виявився. Як вип'є, так ним і трусить…
Хтось стукає в двері, і Явдоха, незадоволена, що перервали її на такому драматичному місці, йде відчиняти. У кімнату заходить висока, чорноброва дівчина з розкосими очима, в скромненькому зеленому пальті і з кошиком у руках.
— Добрий день вам. А чи тут проживає Платон Гайворон?
— У нас, у нас, заходь,— запрошує жінка.
— Я так і знала. Півника на ваших дверях побачила…
— Це Васько все їх малює, уже на кожному балконі дітвора поприбивала, роздягайся та розказуй, хто ж ти.
— Я — Степка, із Сосонки,— вона дістає вузлика,— оце Галя, сестра їхня, передала, тут ось сало, а це сир, а це яйця, цибуля, часник…
— А ти що, на базар приїхала? — цікавиться Явдоха.
— Нє-е, чого б це я на тих ваших базарах штовхалась? — Степка скидає пальто, і Явдоха підморгує Кашкіну, подивись, мовляв, яка красуня.— Мене, тітко, на нараду викликали. Всіх молодих доярок комсомол зібрав, щоб молока було більше, то мене з нашого колгоспу і вирядив Коляда… Я вже два дні тут. Не приходила, бо не мала часу. Як зберемось вранці, то говоримо до обіду, а після обіду знов говоримо… А вечорами нам концерти давали і кіно показували. Сьогодні закінчилось усе, то я ще на день зосталась, бо своє діло маю… Скоро Платон прийде?
— Не знаю, як там у нього з роботою…
— То передайте, щоб чекав, а я піду… Скажете, Степка Чугай приїхала.— Дівчина одягається.
— То що вирішили, буде молоко? — питає Єрофей Пименович.
— Якщо корму не дасте, то ви, дядьку, хоч ті дійки повідривайте,— нічого не надоїте.
— А як же у вашому колгоспі з кормами?
— Та поки що є, а далі побачимо… Хай Коляда думає, на те він і голова.
Степка у дворі зупиняється і бачить майже на кожному балконі Васькових розмальованих півників…
*
…Так ось цей таємничий світ: довжелезний паркан, сіра будка і великі залізні ворота.
Біля дверей сидить високий, злющий чоловік у синьому френчі.
— Тобі куди? — перепиняє він Степку.
— Сюди…
— Масовки не будуть набирати.
— Як хочуть,— знизує дівчина плечима,— мені треба до якогось начальника.
— Що, сценарій написала? — допитується синій френч.
— Нічого я не писала, ви мене до начальника пропустіть.
Синій френч кудись дзвонить, і нарешті Степці виписують перепустку.
Вона зайшла у двері, що крутилися та пропускали тільки по одному чоловіку, і опинилась біля роздягальні. Віддала пальто і пішла на другий поверх, а там коридором, коридором… Людей було багато, одні стояли і про щось голосно розмовляли, інші лаялись, мало не хапали один одного за барки. Дзвонили телефони, снували якісь нафарбовані дівчатка в штанах з сигаретами в зубах. Потім Степка бачила солдатів з автоматами, дядьків у широких полотняних сорочках…
Довгий коридор привів її у величезний зал. Яскраво світили прожектори, якісь люди заглядали в апарат, що стояв на рейках. Осторонь сиділи загримировані артисти. Вона бачила, як одному приклеїли вуса, а високій худій дівчині приплели косу. Була стрижена, цибата, з великим ротом, сиділа, курила сигарету і раптом змінювалась на Степчиних очах. Причепили їй косу, витерли фарбу на губах — і дівчина стала іншою… Та яка ж соромлива, а ходить, мов пава…
— Зйомка! — загриміло в залі.
Степці дуже захотілось побачити, що ж відбуватиметься в хаті, власне, не в хаті, а між трьох стін, які звели в залі,— і вона ступила до них.
— Мотор! — почула дівчина, а потім: — Відставить! Що за сторонні люди на майданчику? Буде тут коли-небудь порядок чи ні?
До Степки підійшов високий, блідий хлопець:
— Дєвочка, не заважай, тут створюється…
Степка не дослухала, що тут створюється, і пішла шукати потрібного їй начальника…
Начальник обірвав розмову з трьома чоловіками, які сиділи біля столу, уважно вислухав Степку, всміхнувся і замислився. Ті троє, що сиділи поруч, тихо перемовлялись. Степка чула, але не могла зрозуміти, про що вони говорять.
— Лінії прекрасні…
— Матеріал — будь здоров.
Степка оглянулась, та не побачила ні ліній, ні матеріалу.
Начальник мовчав. Напевне, обдумував, яку роль вибрати для гості.
— На жаль,— нарешті промовив він,— ми нічим не можемо вам допомогти… Щоб стати актрисою, треба дуже багато вчитись, а у вас тільки вісім класів. А доярки теж потрібні, у нас будь-яка праця почесна…
— Я знаю, нам учора на нараді говорили…
— Дівчино добра,— почула Степка і оглянулась: у самому кутку, біля великого годинника, сидів гарний чорнявий чоловік. З милою усмішкою, повільно, він підносив цигарку до рота і випускав кільця диму.
— Що? — запитала Степка.
Чоловік підвівся, — був високий, з крупними рисами обличчя і сподобався Степці. Зараз він переконає цього начальника, і її приймуть.
— Дівчино добра, — повторив, — навіщо вам іти в оці артистки? Ви навіть не підозрюєте, що ви — найбільша артистка світу тому, що ви… не артистка, а доярка… Зрештою,— звернувся він до всіх,— кожна людина є артист, бо за своє життя зіграє стільки ролей, що ніякому артистові і не снилось… Але якщо ви хочете стати артисткою, то ви нею станете! Зичу вам успіху, їдьте додому, кланяйтесь своєму татові, мамі, усім добрим людям і робіть своє діло.
Степка так і не зрозуміла, що порадив їй цей добрий чоловік, але була дуже вдячна йому: він назвав її артисткою і так красиво говорив.
Усі, хто був у цій кімнаті, підвелися, усміхаючись, потисли їй руку, а чорнявий провів до дверей.
— Ви ніколи не думайте, що ви маленька,— порадив,— ви — велика людина і прекрасна людина.
— Спасибі,— промовила Степка.
Вона йшла алеєю, обсадженою деревами, повз великий задумливий сад. Який гарний цей сад! Мабуть, дуже добра людина посадила його… На душі у Степки було сумно: прийшла, залишила свою мрію тут і пішла…
Платон дуже зрадів, побачивши Степку, а про Васька вже й говорити нічого. Вони обидва кинулись допомагати їй роздягатись і засипали питаннями. Степка, не поспішаючи, розповіла про сільські новини та про Галю:
— Привіт передавала і сказала, щоб не турбувались, зараз вона телятницею на фермі. Дядько Ничипір привіз їй фуру гілля, так що поки є чим палити… І хліб є, одна курка ще й досі несеться.— Найскупішу інформацію отримав Васько.— Хлопці твої що, бігають…
Повечерявши, Степка зібралась до готелю, бо завтра вдосвіта — на поїзд. Платон пішов проводжати її. Тролейбусом приїхали до Хрещатика. Він весь був у святкових вогнях, гірлянди різнокольорових лампочок висіли над вулицею, на балконах будинків.
— Ой і славно ж,— дівчина зачаровано дивилась навкруги. Людей було багато, Степку підхоплював цей потік і відносив далеко від Платона. Тепер Гайворон тримав її під руку. Назустріч ішли дівчата і хлопці, обнявшись, наче, крім них, на вулиці нікого не було. Дівчина горнулась до Платона — так було тепліше. Хлопець тримав її руку в своїй, і йому було хороше.
— Ходімо до ресторану,— запропонував він.
— Я не хочу їсти.
— Посидимо, вип'ємо кави.
Вони пройшли через бар, де на височенних стільчиках сиділи кудлаті молодики з дівчатками і щось смоктали через соломинки. У самому кутку якась пара цілувалась. У ресторані Гайворон ледве впрохав офіціантку, щоб дозволила сісти за невеличкий столик, на якому стояла дощечка: «Зайнято». Замовив вина, коньяку, закуску і каву. Тихо грав оркестр, танцювали пари. Степці усе тут здавалось якимсь казковим. І ці гарно одягнені люди, і суворі офіціанти, і накрохмалені білі скатерки, і красиві миски, понавішувані на стінах. Які щасливі люди, що мають можливість приходити сюди, їсти, пити, танцювати, сміятись. Чудна Галя, що не переїхала до міста… Сидить там сама в чотирьох стінах… А в селі зараз темно, грязюка, бр-р-р…
