Українське село не вдалося змосковщити до 1917 року, і воно стало основою і джерелом протимосковських сил. Щоби знищити його, Московщина взялася після 1917 року московщити наше село якомога швидше і більше. Тепер у сільських школах навчають московської мови, московських пісень. З пісень, що їх подає радіо — 75% московські. Коли сільські книгозбірні (клуби) замовляють україномовні (навіть з московським змістом) книжки, журнали, часописи, то одержують москвомовні. Про це пишуть навіть часописи УРСР. А ще ж 1920 року етнограф Гнат Танцюра збирав пісні по селах, де знайшов: українських — 2157, московських — 135, польських — 20, «радянських» — 103.
Сто років тому московський націоналіст М. Катков писав: «Польська революція є дрібницею порівняно з українським національним рухом. Польська революція може відірвати від імперії лише один край (Польщу), а втрата України-це кінець московської імперії». А німецький політик і міністр твердив: «Хто має Київ, той переможе московську імперію»[738]. Вся величезна пропагандивна московська машина вдень і вночі роками не вгаває: всі держави світу не переможуть СРСР, якщо буде єдність і дружба його народів. І та ж московська пропаганда від Переяслава 1654 року по сьогодні закликає (навіть і українців) вигублювати «изменников, сепаратистов, мазепинцев, петлюровцев, бандеровцев». Жодний москвин не назвав наш визвольний рух «українським», а завжди чіпляє йому вищенаведені приклади. Іншими словами — Московщина боїться патріотизму поневолених нею народів, на чолі з найбільшим — українським. Українські комуністи відразу переконалися, що московські комуністи тримаються старої монархічної засади: «Не было, нет и быть не может никакой Украйны». Нарком «радянської» української республіки Василь Шахрай на власному досвіді побачив, що він не є ніяким міністром, а лише — московським попихачем. Проте найбільше, на що він спромігся — написав книжку («Революція на Україні»), якою намагався переконати північного хижака, що його здоров’ячку пошкодить їсти південних овець. Не переконавши, він — разом з С. Мазлаком — написали другу («До хвилі»), в якій закидали московським комуністам шовінізм та загарбництво і доводили право України мати свою самостійну радянську республіку та свою незалежну від Москви комуністичну партію.
Саме тоді точилася кривава війна за державну незалежність України. Заходила небезпека, що підпора Московщини в Україні — українські комуністи та соціалісти прозріють і відмовлять у послуху Ленінові, а приєднаються до УНР. Московщина змушена була відновити «Уряд Української Радянської Республіки», а за першої ж нагоди вигубила Ю. Лапчинського, В. Шахрая, С. Мазлака та їхніх однодумців. Так само лицемірно Московщина мусила дозволити «українізацію України». Провідні члени КПУ О. Шумський, М. Волобуїв, М. Яворський, М. Хвильовий та інші наважилися виступити проти шовінізму московської «демократії». Сільський спротив «радянській» владі став загрозливим. Використовуючи це ослаблення московської влади в Україні, недобиті українські патріоти гарячково кинулися до національної творчої праці. За жахливих матеріальних обставин, голодні-холодні, вони виконали за неповні 10 років величезну національно-культурну працю, на яку інші народи витратили десятки років за сприятливих обставин. Українська Академія Наук, заснована 14 листопада 1918 р. гетьманським урядом, а не радянським, розгорнула величезну діяльність: склала і видала 35 українських технічно-наукових словників, розпочала наукові дослідження з усіх царин життя українського народу. Написали і видали українські шкільні книжки. Виходило десятки наукових, технічних, літературних журналів українською мовою. Твердо ставили на ноги українські часописи, видавництва, український театр, українське шкільництво. Розбудовували українські музеї, упорядковували українські архіви. З’явилися десятки молодих українських науковців, письменників, митців. Скинувши московські духовні кайдани, традиційна українська національна культура почала знову розквітати. Наслідком цього мала стати з’ява нових шевченків, бортнянських, боровиковських, могил, хмелів, мазеп, святославів, володимирів. Примара відродження Києво-Руської держави перелякала Московщину, і вона почала нищити весь цвіт нашого національного відродження, доки він ще не дав плодів. Вигубила 1933 року тисячі українських академіків, професорів, науковців, письменників, митців, учителів, священиків, кооператорів і всіх інших творців української культури. Кинулася нищити саму основу української нації — наше селянство. Лише одного 1933 року вигубила голодомором 8 мільйонів українців. Але…
Вісім років пізніше (30 червня 1941 р.) вся Україна почула радіо зі Львова, яке повідомляло, що відновлено Українську Самостійну Державу, що створено український, незалежний ні від кого уряд на чолі з Ярославом Стецьком і створено Українську Національну Раду. В жовтні 1942 року воскрес Запорізький Лицарський Орден — Українська Повстанська Армія (УПА) на чолі з Романом Чупринкою-Шухевичем. Світова історія записала багато прикладів героїчної боротьби осіб і народів, і серед них, безперечно, одне з найпочесніших місць посідає величезний подвиг українського народу на чолі з ОУН та УПА. Цей український героїзм є чимось унікальним. У вир смертельної, без надії на перемогу, боротьби кинулася вся нація. Навіть діти. Маленькі 10–12-річні дівчатка та хлопчики вмирали в руках московських катів, але не зізнавалися, кому і куди вони несли вістку, зброю чи їжу. Тисячі українських матерів самі посилали і благословляли своїх єдиних синів та дочок на смертельну боротьбу за волю України. Десятки тисяч юнаків та дівчат кидали все найдорожче: родину, школу, наречену, добре знаючи, що живими не повернуться. УПА здобувала собі зброю від ворога в бою. Ніхто в світі не поворухнув пальцем, щоб допомогти їй. Сам український народ її годував і допомагав усім, чим міг. УПА піднесла свій меч на дві найбільші світові потуги водночас і перемогла їх. Так, перемогла. Ось чому знекровленої, закованої в кайдани України Московщина боїться більше, ніж американської атомної зброї і подесятерила останніми роками вигубу української молоді національно (московщенням) і фізично на сибірських будовах. Вона примушує своїх пахолків в Україні нищити український націоналізм, але на місце знищених тисяч українських націоналістів з’являються мільйони нових. Ідею визволення і свободи несила вбити військам усього світу.
Війна 1941–1945 рр. розбила міф усемогутності СРСР. Лише за перші 7 місяців війни здалося до німецького полону 3600 тисяч вояків СРСР. Такої катастрофічної поразки не знає вся попередня військова історія. Щоправда, 80% полонених були немосквини. За рік німецьке військо стояло на Волзі. Московщина пробувала знову обдурити немосковські народи всілякими обіцянками. Немосковським письменникам та науковцям дозволено було писати трохи вільніше, відважніше. Водночас кремлівські можновладці побачили, що навіть і москвини не будуть битися за ІІІ Інтернаціонал, і вони сховали його до архіву, витягли звідти ІІІ Рим. І москвини кинулися до бою. Величезна (ІІ мільярдів доларів військового спорядження) американська допомога врятувала ІІІ Рим від смерті. Московщина опам’яталася і поспішила підтягнути віжки на немосковських народах СРСР. Насамперед на найнебезпечнішому для неї — українському.
Московської влади не було в Україні більше року (1941— 1942 рр.). За той час українські патріоти встигли дати українській молоді, народженій по 1917 році, чимало знань, що їх Московщина приховувала. Та молодь на власні очі переконалася, що українські націоналісти — це борці за права українського народу. І Московщина по війні зазвичай переклала боротьбу з українським націоналізмом на яничарів, звісно, керуючи ними і не спускаючи пильного ока навіть з них. Один з тих яничарів подав таку картину: «Журнал «Вітчизна» пропагує козаччину, Запорізьку Січ і т. п. націоналістичні ідеї. Надрукував націоналістичні оповідання, наприклад, В. Чередниченка «Я — щаслива Валентина», що прославляє мертву старовину гетьманщини та пригадує, що гетьмана Д. Многогрішного заслав московський уряд до Сибіру з усіма його родичами. Яка мета цього нагадування? Стаття І. Пільгука «Кирило-Мефодіївське Братство» пропагує реакційні, націоналістичні погляди Панька Куліша. Стаття Г. Лазаревського «Київська Могилянська Академія» захоплено прославляє життя України XVII–XVIII ст., Т. Масенко у віршах з Відня прославляє європейську культуру і навіть емігранта О. Олеся (Кандибу). Л. Коваленко у статті: «Поет, новатор, патріот» вважає «Енеїду» І. Котляревського виявом національної ідеї української народу. Д. Косарик вихваляє реакційні, націоналістичні повісті А. Кащенка. Редакція «Вітчизни» (гол. ред. Ю. Яновський) не скритикувала «Нарисів історії української літератури»[739]. «Нариси історії української літератури» заперечують вплив російської літератури на українську. М. Гоголя та В. Короленка показують як зрадників України. Українській радянській літературі дали лише кількадесят сторінок. Не вказано впливів В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова. Не показана боротьба комуністичної партії проти троцькістів, шумськістів. Не показано розвитку марксизму в Росії, ролі комуністичної партії. Перебільшено вплив європейської літератури і нехтують впливами російської. Відривали українську літературу від російської. Вихваляли буржуазних письменників: П. Куліша, В. Винниченка, Б. Грінченка, І. Стешенка, О. Олеся. Київську Русь уважали лише за українську, заперечуючи всі права Росії на неї. Взагалі автори писали не так, як вимагав ЦК КПРС… Бюро Спілки письменників не допильнувало, не засудило вищенаведених націоналістичних збочень. Загальні збори Спілки письменників не засудили найбільшого злочину — виявів націоналізму в «Нарисах». Самої критики замало. Треба викорінити, винищити націоналізм і націоналістів»[740]. «Бачимо лише тополі, гаї, козацькі могили непереможних предків. А де ж Дніпробуд, трактори на полях, могутня соціалістична промисловість… Занадто багато тих націоналістичних фетишів, тої вузької національної обмеженості, тої ідеалізації давно вже мертвої минувщини»[741]. «Журнал «Радянський Львів» надрукував націоналістичні твори, напр. «Сім’я Басарів» Ржепецької, «Сліди ведуть до лісу» Мигаля, «Про І. Франка» П. Карманського та інші»[742]. Проф. Є. Кирилюк назвав П. Куліша «великим сином України». Проф. О. Дорошкевич поставив «Чорну Раду» П. Куліша вище за «Війну і мир» Л. Толстого. Л. Смілянський у повісті «Софія» вважає зрадою українського народу розмовляти російською мовою. О. Кундзіч в оповіданні «Українська хата» прославляє українське історичне минуле. М. Супруненко, критикуючи «Короткий курс історії ВКП (б)», підкреслює, що там не згадано шовінізму комуністів-росіян»[743].
