На святі 150-ої річниці народження Т. Шевченка в Києві виступали 30 промовців, говорили про комунізм, про московські добродійства Україні, про братерство і т. п. З них лише представник польських письменників Я. Івашкевич про таке не згадав. Натомість говорив про світову велич Т. Шевченка і зацитував слова І. Франка: «Я син народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох. Я є пролог, не епілог». Я. Івашкевич також сказав: «Ми дивимось на Тараса Шевченка і на його творчість, як на пролог нового, вільного життя, а не на епілог. Багато несповнених ще спільних завдань єднає український народ з польським». Часописи УРСР не надрукували цієї промови Я. Івашкевича. Монархічна Московщина не дозволяла святкувати Шевченківські роковини. Хитріша «демократична» дозволяє, лише пильнує, щоб ті ювілеї не підносилися вище за хохляцьке скигління над покриткою Катериною, за малоросійські тужливі пісні та гопак з горілкою і ковбасою.
Мало є народів у світі, які пов’язані з природою духовно так близько, як народ український — від матеріальних виявів (вишивки, квіти навколо хати і в хаті тощо) до духовних (мораль, пісні, релігія). У світі музичні знавці підкреслюють величезну силу творчого генія українського народу, що виявляється в українській пісні і мові, що засвідчують надзвичайно високі етичні ідеали українського народу, глибоке мистецтво звуку й слова. Німецький перекладач українських народних пісень писав: «Створити такі всебічно досконалі пісні міг лише народ надзвичайно високої культури»[725]. Інший перекладач пише: «Я перекладаю українські пісні вже багато років, проте, коли бачу новий збірник їх, то вони знову надихають мою душу. Українська народна пісня перевершує пісні інших народів своїм поетичним, етичним багатством і глибиною почуття. На українському культурно багатющому ґрунті виростає й українська література. Той ґрунт дає їй власні соки і такі живлющі, що створилася така багата, така самобутня, самостійна література, якою московська ніколи не була і не є досі… українські народні пісні показують: яка то величезна поетична сила є в українській народній душі. Українська література також має ту силу, що вона корениться в українській народній пісні, стоїть на ній, зберігаючи її силу та глибину і додаючи ще чари великої особистості»[726].
Це українське багатство стало джерелом культурних, музичних скарбів людства. Німецькі композитори світової слави Бах, Вебер, Шуберт, Ліст, Моцарт, Бетховен використовували мелодії українських пісень у своїх творах. Бетховен приятелював у Відні із знавцем української народної пісні графом О. Розумовським і від нього записав чимало українських пісень. Знавець польської поезії ставить українську пісню вище за польську, бо, каже він, в українській пісні нема нещирості, штучності, що їх досить часто чути в піснях польських[727]. І хоча поляки — великі шовіністи, навіть і вони визнають цей факт[728]. Польський літературознавець М. Якубець пише: «Українські народні пісні правили за зразки деяким польським поетам XVIII ст.» Польський критик М. Грабовські казав, що українська пісня — це одне з найбагатших джерел поезії всього світу. Адам Міцкевич, викладаючи в паризькому університеті слов’янську літературу, говорив, що Україна є невичерпним джерелом ліричної поезії, і українські пісні поширюються по всій слов’янщині. Німецький літературознавець і поет ставить українську пісенну поезію на найвищу не лише серед слов’ян, а й у світі[729]. Чеський мовознавець Ян Благослав писав ще в XVI ст. у своїй граматиці чеської мови, що українська мова є надзвичайно багатюща, милозвучна, гнучка. Німецький критик сто років тому стверджував: «Українська мова має гармонійність і м’якість найвищу серед слов’янських мов і тому з них усіх найліпше надається до співу й музики. Українська народна поезія — найбагатша в Європі, вона має величезні, невичерпні скарби; має найвищий поетичний розмах та яскравість вислову; має в собі щось дуже високе, чому немає назви в людській мові»[730]. Німець А. Мавриціус переклав і видав 1841 року збірку українських пісень[731]. Француз А. Рембо дуже захоплювався українською піснею і поширював її у Франції в ХІХ ст. в перекладі на французьку мову.
Українська пісня «Їхав козак за Дунай» під назвою «L’adieu des fiances» (Прощання з нареченою) поширена у Франції і війшла до збірки французьких народних пісень. Цю пісню залюбки співають німецькою мовою (змінивши деякі слова) німецькі селяни і військо. Звичайно, не знаючи її походження, мають за німецьку пісню. У Франції та в Німеччині співають також «Ой не ходи, Грицю», «Реве та стогне Дніпр широкий» та інші. Датський міністр освіти Ю. Бомгольт відвідав 1956 року Київ і повідомляв, що в Данії співають чимало українських пісень датською мовою, не знаючи, що вони українські. В Данії є хор, що складається з самих датчан і співає українських пісень по всій Європі.
Державна капела диригента Олександра Кошиця в 1920 р. співала в Німеччині, Швейцарії, Чехії, Франції, Голландії, Бельгії, Англії, США, Канаді лише українські народні пісні, але там не вірили, що то народні, а не створені великими композиторами. Поїздка капели стала тріумфом української культури. Музичні критики, а серед них і політично неприхильні до України, змагалися в похвальних словах[732]. «Багатющу українську пісню зродила багатюща на героїв та на події історія України. Тому українські пісні є нерозривною частиною всього життя українців. Українська пісня живе в народі і з народом. І український народ живе своєю піснею. Українська пісня народилася в боях за волю, і тим-то в українській пісні так багато великих, високих поривань до волі»[733]. «Всю незрівнянну, магічну красу української пісні міг створити лише великий, дуже старої і глибокої культури народ і то довгими століттями. В тому і є непереможна, всевладна сила, божественна музичність української пісні і мови. Оскільки українська пісня і мова є витвором дуже давнього і дуже культурного народу, в них звучить велич високих ідей і тисячолітня глибина людського почуття. А це не може не захопити навіть і неукраїнську душу»[734].
Чеський композитор В. Балтазар переконаний: «Господь охоронив Україну від облудної новітньої музики. Вислухати новітню європейську музику, а після неї українську народну пісню — це однаково, що вийти з затруєної пахощами міської світлиці на свіже, чисте лісове повітря. Композитори всього світу можуть знайти багатющі музичні перлини в українській народній пісні. Українські народні пісні — це невичерпна криниця музичних перлин, що їх вистачить композиторам усього світу»[735]. Недарма москвини не раз подавали європейцям українські пісні під назвою «русский».
Чехи є москволюбами і тому не люблять українців за протистояння Московщині. Проте чеський науковець науково-безсторонньо писав, що український фольклор, а надто пісні, вражають своєю моральною чистотою, високим ідеалізмом, глибиною думки, духовною красою, що створити їх міг лише народ дуже високої, старої культури, глибокого християнського світогляду[736]. Навіть україножер М. Горький зізнавався: «Я перейшов пішки всю нашу землю від чорноморського степу до біломорської північної тундри, отже знаю її добре… Душа українця росте і купається в яскравих, гарячих променях південного сонця, а москвин все своє життя живе в сутінках та холоді північних лісів. Отже, природно, душа москвина є не лише іншою за українську, а й цілковито протилежною. Українська багатюща природа, ласкаве, погідне небо, яскраве гаряче сонце, сповнений піснями степ, тепле, прекрасне море — надали українській душі більше струн, більше барв, більше інших душевних багатств, ніж бідна, сумна, гола природа Московщини дала душі москвина. Отже, природно, що багатюща українська душа створила багатющу українську культуру, переповнену красою, світлом, теплом, радістю, вільнолюбністю, згармонізованою різноманітністю. Велика українська душа дала високий злет творчій думці та широчину погляду на всесвіт. Безперечно, культура українського народу значно перевищує культуру московського народу. Москвин і українець, маючи цілковито інакші (навіть протилежні) психіки, цілковито інші світогляди, природно, не можуть мати однакового громадського ладу. Це доведуть вам науково: народознавець, мовознавець, культурознавець, психолог, господарник, політик і дослідник релігії»[737]. Так вихваляв він українців лише тоді, коли 1917–1919 рр. Українська Самостійна Держава мала на московсько-українському кордоні гармати, спрямовані на Московщину, а безсила, голодна-холодна Московщина благала Україну продати пшениці та вугілля. А коли Московщина загарбала Україну, грабувала її і розстрілювала українців, тоді М. Горький заспівав інакшої.
