Про кінець «батіжно-монгольської» імперії пророкували в Московщині ще раніше. Бородаті москвини, що їм Петро І голив бороди і гнав на будівництво Петербурга, конаючи, кричали: «А проклятому Петербургу быть пусту». Дві сотні років пізніше А. Бєлий у романі «Петербург» (виданий перед 1914 р.) писав: «А знявшись раз на чвал і зором мірячи простір, мідний кінь копита не поставить, перестрибне над історією, великий буде струс, трісне земля, навіть гори впадуть від великого струсу, а долини повипинають горбами. Будуть, будуть криваві, жахом наповнені дні, а потім усе провалиться. І Петербург провалиться». «Якщо заздалегіть не запобіжимо, то ледве чи Петербург витримає два століття», — віщував царський поет Г. Дєржавін[703]. «Московська література — найбільше пророкуюча література у світі. Вона вся просякнута тривогою, віщуванням, передчуттям якоїсь катастрофи, що надходить. Чимало московських письменників ХІХ ст. відчували, що Московщина стоїть над безоднею і ось-ось упаде в неї. Ф. Достоєвський пише про столицю імперії: «Імла стоїть над нашою столицею. А що станеться, коли та імла піднесеться вгору і розсіється? Чи не піде з тою імлою і не щезне, як та імла, і це наше гниле місто? Чи не лишиться лише фінське багно, а серед нього бронзовий вершник на гарячому, загнаному коні»[704]. «Ф. Достоєвський зрозумів, що в Петербурзі Московщина дійшла до якоїсь межі і тепер уся хитається над безоднею. Московщину «вздернул на дыбы Медный Всадник». Але ж не можна вічно «на дибах». І весь жах у тому, що «опустити копита» — це упасти в безодню»[705].

Д. Мережковський пише у «Зимних радугах»: «Незліченні мерці, що їхніми кістками вибруковано трясовину, встають у чорно-жовтому промерзлому тумані, збираються юрбами і оточують брилу граніту, що з неї вершник разом з конем падають у безодню». Пророкує загибель столиці він і у «Грядущем хаме» (вид. 1906 р.).

Проф. В. Печєрін, що утік за кордон, написав поему «Торжество смерти», в якій пророкував загибель Петербурга:

У поемі «Петербург» пророкувала і З. Гіппіус:

Московський націоналіст (і україножер), видавець журналу «Новое время» І. Суворін був переконаний (ще 1880 р.), що находить неминуча катастрофа московської імперії[706].

Не століттями, а тисячоліттями нищили Україну народи-руїнники: готи, гунни, авари, хозари, угри, печеніги, половці, татари, поляки, мадяри, румуни, німці, москвини. Кілька разів у своїй історії Україна лежала в руїнах, сплюндрована, спалена до чорної землі. З отих спалених міст, сіл, із забитих у тисячолітній війні і боротьбі України з азійськими ордами, а понад-то з московською ордою — можна скласти десять сучасних Україн. Значно менших нищень не витримали великі народи та держави — Ассірія, Єгипет, Рим, Візантія. Від них лишилися лише спогади. А Україна, українська Україна стоїть досі, хоч і в дуже зменшених кордонах, але на своїй споконвічній землі. І не лише стоїть, а й продовжує свою тисячолітню боротьбу за найвищі ідеї та ідеали людства. Україна бореться. Бореться знесилена, знекровлена, під пильним оком колонізаторів, бореться, бореться. Не тікає від боротьби. Величезна, на одній шостій частині суходолу нашої планети, могутня московська імперія України не скорила. Щобільше! Саме Україна розвалить ту імперію назавжди.

Звідки ж, з якого джерела брав і бере український народ цю свою незнищиму силу? Вихована в чужих, ворожих Україні школах, наша інтелігенція не знала відповіді на це запитання. Не знала, бо чужа школа і культура відривала її від духовності власного народу. Змосковщена чи спольщена наша інтелігенція не розуміла ані духовності, ані життєвої філософії, ані світогляду свого народу. Не знала джерел його духовної сили. За останнє півсторіччя Московщина посилила і поглибила московщення українців тисячократно. Всі найменші джерела відомостей про справжню Україну Московщина знищувала чи сховала у себе. Українські молодші покоління інтелігенції не мали звідки дізнатися про джерела духовної сили українського народу. А джерело ж сили нації не в кількості, а в якості. Вся сила московської імперії і московського суспільства не змогла зломити, змосковщити вільного духу Т. Шевченка, Лесі Українки та інших виразників українства. Могутня московська імперія завойовувала невеликий черкеський народець 60 років. Завоювала, але не скорила. Черкеси не платили жодних податків Московщині, не давали своїх синів до московського війська. Не скорила, бо не стане рабом той, кого муляють кайдани. Зневірений у своїй силі народ (нація) не підійме зброї проти ворога, хоч би й був вдесятеро сильніший за ворога. І навпаки, фізично вдесятеро слабший, але сильніший духом і вірою у свою перемогу народ здійме зброю на вдесятеро сильнішого ворога. Яскравим прикладом цього є Україна та її УПА або Ірландія з її 600-річною боротьбою за державну незалежність. Джерелом фізичної сили нації є її творчий дух і віра у власні сили.

Це дуже добре розуміють москвини: всі імперські засоби виховання цілковито працюють в СРСР, щоб зміцнити віру москвинів у силу їхньої нації. А водночас ті самі засоби вбивають у немосквинів віру у власні сили. Але якою мірою прищепила Московщина немосквинам зневіру в їхні сили — ніхто не знає. Виявиться це в новому 1917 році, коли Україна проголосить свою державну незалежність.

Одначе, самого проголошення ще замало (проголошували в 1648, 1918, 1941 роках), бо втримати незалежність буде важко. Дуже важко! Є у світі сили, великі, яким самостійна українська держава стоїть упоперек дороги до панування над світом. Ті сили подадуть Московщині величезну допомогу, щоб знову скорити Україну, забрати її знову у свої руки. Та навчена прикрим досвідом Московщина не вживатиме відкритого фізичного насильства, а вживе старого, випробуваного століттями способу: обдурити, підкупити, затягнути Україну до імперії руками самих же українців. Ось тут і виявляться наслідки сторічного прищеплення українцям зневір’я у власні сили, почуття їхньої національної нижчості.