І все це зробить народ, який водночас «не дав світові нічогісінько, жодної ідеї до скарбниці людських ідей, нічого не зробив задля добра людства; нічим не допоміг поступові людства» (П. Чаадаєв). «Народ дикунів та виродків людських» (О. Герцен). «Не народ, а пекельна потвора» (В. Розанов). «Народ, який блукає по Європі і шукає, що можна зруйнувати, знищити лише заради розваги» (Ф. Достоєвський). «Народ, який, якби й провалився скрізь землю, то нічогісінько у світі, ні найменшого цвяшка не захиталося б» (І. Тургенєв). Народ, що «Игом рабства клейменный, безбожной лести, лжи тлетворной и лени мертвой и позорной, и всякой мерзости полный» (О. Хомяков). Народ «байдужий до найменшого обов’язку, до найменшої справедливості, до найменшої правди, народ, що цілковито не визнає звичайнісінької людської гідності, що цілковито не визнає ні вільної людини, ні вільної думки» (О. Пушкін). «Народ волоцюг і злодіїв» (С. Рождественський). «Сатанинський народ» (З. Гіппіус). «Найбездарніший народ, без натяку на творчість» (Г. Успенський). «Не народ, а худоба, хам, дика орда душегубів, злодіїв» (М. Булгаков). Народ, що «ненавидить волю, обожнює рабство, любить ланцюги на своїх руках і ногах, любить своїх кривавих деспотів, не відчуває ніякої краси, брудний фізично і морально, століттями живе у темряві, «мракобесии» і пальцем не поворухнув до чогось людського, але готовий повсякчас поневолювати, гнобити всіх і все, весь світ. Це не народ, а історичне прокляття людства» (В. Шмельов). Народ, що «досі не показав, що він може жити по-людськи, отже, не має права жити серед цивілізованих народів» (С. Волконський).
Отже, чи самі ж москвини не дають відповідь на московське самовихваляння від Філофєя XVI ст. до Микити ХХ ст.? А провідна верства цього народу, еліта нації? Перший московський письменник, що одержав Нобелівську нагороду, пише: «Щодо духовності, моралі та інтелекту, то московське освічене суспільство — це зборище руйнівників, блюзнірів, духовних волоцюг, розумових шахраїв, моральних розпусників, безсоромних брехунів, простацьких хвальків і дикунів, дикунів і дикунів. Але всі вони — зарозумілі аж до посміховиська. До цього, вибачайте, «суспільства» належать також і моральні та розумові, сифілітичні пришелепи, бевзі, виродки, напівбожевільні, істерики, цинічні моральні і фізичні повії обох статей. І ось це гидке, макабристичне болото маємо ми, москвини, за свою духовну, культурну і розумову еліту, за передовий авангард нової Московщини. Тьфу!»[693]. Раніше за нього писалося: «Ох, як тяжко жити в Московщині, в цьому смердючому середовищі фізичного і морального бруду, підлоти, брехні, крутійства, злодійства хлібосольних хабарників, гостинних шахраїв, добрячих падлюк, побожних розпусників. Чого ж можна сподіватись від народу, який створив і втримує такий суспільний лад, що в ньому мусите перейти через болото брехень і підлоти, щоби дійти до законності»[694]. Змосковщений литвин В. Сенковський (псевдонім барон Б. Брамбеус), що був знаним московським журналістом, писав у ХІХ ст.: «Московська література — нікчемна, неоригінальна, пласка, простацька, бідніша навіть за турецьку щодо сили уяви та висоти думки. Та й московська мова — жебрацьки вбога: лексика вищих понять — все позичене; мова — якась дерев’яна щодо гнучкості форм. Мова неписьменного українського селянина значно багатша за московську літературну і лексикою, і гнучкістю, і багатством форм та виразів. Нечиста сила занесла мене до московської, вибачайте, «літератури»[695]. Батько московської літературної мови О. Пушкін писав: «О, как беден, как груб наш русский язык». Князь В. Вязємський підтверджував: «Да, наш русский язык — это кафтан чыжолый». Композитор М. Глінка, покидаючи 27 квітня 1856 р. остаточно Московщину, на кордоні виліз з ридвану, плюнув на московську землю і сказав: «Бодай мені ніколи більше не бачити цієї гидкої країни й її людей»[696]. До своєї матері він писав з-за кордону: «Жахаюсь самої думки повернутися до Московщини. Дякую Богові, що втік з Московщини»[697]. Поет, письменник, філософ, московський націоналіст Ф. Тютчєв так ганив і зневажав москвинів, що все своє доросле життя прожив у Німеччині і одружився двічі з німкенями. І водночас писав: «Над величезними руїнами Заходу підноситься, мов святий ковчег, ще більша Московщина. Хто посміє сумніватися в її Божественному покликанні? Москва, Петербург, Костянтинополь — це святі міста Россії. А її межі? Майбутнє відкриє сім морів, сім великих рік. Від Нілу до Неви, від Ельби до Жовтої ріки, від Волги до Євфрату, від Гангу до Дунаю — це Росія. Росія вічна, як Св. Дух передбачав і Св. Даніїл пророкував»[698]. Як це розуміти? Послухаймо іншого московського націоналіста: «Я сам повсякчас лаю москвинів. Я лише те й роблю, що їх лаю. Але чому ж я ненавиджу кожного, хто їх лає також? Я навіть ненавиджу тих, хто гидує москвином. І водночас я сам гидую москвином, хоч я сам москвин. Дивно! Не розумію!»[699].
Запаморочені своїми химерами імперії від Нілу до Неви і від Гангу до Ельби, москвини багато чого не розуміли, коли ті химери розвіювалися. Наведемо хоч і задовгу та показову цитату: «Національне пробудження України та її політичний сепаратизм викликали у московської інтелігенції щире здивування. Ми, москвини, ніяк не могли зрозуміти причин цього насамперед тому, що ми щиро любили Україну, її землю, її пісні, її народ, а люблячи, вважали її нашою рідною. Ані тіні будь-якої чужості до українців ми, москвини, ніколи не відчували. Також не розуміли й тому, що московська інтелігенція не цікавилася історією України, ні всім тим, що відрізняло українську культуру від московської. Ба, гірше! Ми, москвини, дурили себе вигадкою, що, мовляв, українці боролися проти польського поневолення лише щоб накласти на себе ярмо московського поневолення. Ще гірше, московська інтелігенція не визнавала української мови за мову, хоч усі славісти та мовознавці в світі — разом з московською Академією Наук — її визнавали за самостійну і багатющу. Відродження великої, надзвичайно здібної, з старою культурою нації ми намагалися зупинити жандармськими заборонами та шибеницями. Не тяжко передбачити, що народи СРСР повстануть і відокремляться від імперії, коли СРСР програє війну… Московські патріоти мають усі підстави тривожитися майбутнім московської імперії, бо стоять нині перед великим питанням: чи існуватиме вона, чи Московщина повернеться до своїх перед-імперських меж? Якщо радянська влада зненацька впаде, то негайно вибухнуть повстання немосковських народів СРСР, щоби відірватися від імперії. І ті народи виставлять московському народові свої рахунки більшовицьких злочинів, нищення, грабунку, утисків. А з усіх них найбільший рахунок подасть Україна. Справа України є найповажніша і найтяжча до розв’язання. Не матимемо імперії, не розв’язавши справу України. А ця справа є надзвичайно небезпечна нашій імперії. Ми є свідками народження національної і державницької свідомості українців, власне, народження нової нації (навіть цей розумний москвин не може сказати «відродження старої нації». — П. Ш.). Щоправда, вона ще не народилася, її доля ще непевна, проте вона вже набралася такої духовної сили, що вже несила нікому вбити це немовля… Ми, москвини, мусимо працювати щосили, щоб ця українська свідомість стала українською формою московської імперської свідомості. Щоби втримати «русскую» єдність, себто не лише імперсько-державну, а й національно-духовну, ми, москвини, мусимо не лише визнати, а й постійно відчувати своїми, московськими: не лише київські літописи, але й українське барокко, не лише М. Гоголя, але й Т. Шевченка, не лише київський церковний спів Д. Бортнянського, але й українські народні пісні. Все це маємо відчувати рідними нам, москвинам, нашими, московськими, а не лише українськими. А завдання прищепити українські національні традиції на велике дерево «общерусской» культури припадає насамперед тим, хто вірний Московщині і любить Україну… Але разом з цим Московщина не може дозволити будь-яке приниження московської культури в межах імперії. Імперські закони, московська мова мусять бути обов’язковими для всіх в імперії, без жодного винятку. Можливо, (? — П. Ш.) зможемо мирним способом запровадити місцеве господарське самоуправління. В нашій імперії українець не може почувати себе приниженим, зневаженим. Навпаки, московська нація, якій волею долі належить культурне панування в імперії, повинна взяти за свої всі українські національні традиції, історичні символи з гетьманом І. Мазепою разом»[700]. В цьому полягає розум москвина: не хоче навіть федерації, а вимагає повного панування Московщини — культурного, господарчого, політичного. Жорстокі факти змусили його визнати, що «несила нікому вбити» Україну, і він радить «зробити московськими українські національні традиції», щоб українська культура стала одною з форм «общерусской» (московської) культури. Ці його поради здійснює московська «демократія» в СРСР вже півстоліття — безоглядно жорстоко, вогнем і мечем, мільйонами українських смертей. «Єдінонєдєлімєц» Г. Федотов писав це 1930 року. Та героїчна боротьба Організації Українських Націоналістів (ОУН) і Української Повстанської Армії (УПА) за Українську Самостійну Державу відкрили йому очі, і вже в 1943-му він писав: «Серед націоналізмів, що тепер так дуже набирають сили, особливо трагічна є доля націоналізму московського. Хоч його виправдовують оборонні та справедливі особливості війни, що її веде тепер СРСР, проте він є націоналізмом не слабкого, а сильного. Він бореться не лише за своє визволення, а й намагається поневолити інші народи, які стоять поперек його шляху до панування над світом. Оборонні та завойовницькі мотиви московської політики пов’язані взаємно і нерозривно. Свою оборону Московщина завжди закінчувала нападом… А з кожним новим завоюванням будова СРСР стає хисткішою, слабшою. Москвинів у СРСР уже менше половини населення. Доки москвини давали немосквинам в СРСР якесь культурне самоуправління, доти немосквини погоджувалися на співжиття з москвинами. Тепер же у в’язницях та на каторзі більшість в’язнів і каторжан — немосквини, які опинилися там лише тому, що любили свої народи і мріяли про визволення з московського ярма… Московський націоналізм, що тепер рятує московську імперію, може спричинити її загибель. Той день, коли Московщина кине свої полки проти світової демократії, може стати днем повстання всіх пригноблених Московщиною народів. І дорого тоді заплатить вся московська нація за божевільні мрії своїх сліпих вождів»[701]. І ще: «Все чуткіше долітає до нас гук копит татарських коней на новому Куликовому полі бою. Новітній Чінгіс-хан дедалі яскравіше вступає до московської історії. А поза СРСР учорашні лицарі свободи вже готові вітати народження нової батіжно-московської імперії. Невже ж приклад Німеччини — не загрозлива острога Московщині? Німецька імперія загинула тому, що обурила проти себе всі європейські народи. Чи ж не обурює тепер і Московщина?.. Що ж! Може й пощастить на час. Може Й. Сталін і стане володарем Східної та Центральної Європи, досягнувши того, чого не пощастило А. Гітлерові. Бачимо на власні очі, що культ рабства і брехні поширюється вже не на одну шосту, але на одну чверть нашої планети. Та чверть — ще не весь світ. Хоч які великі успіхи має новітній Чінгіс-хан, проте справа свободи ще не програна. Ледве чи пощастить йому підбити решту світу, а поготів ті країни, де демократизм уже давно вкоренився у моральній та релігійній свідомості народу. Зрештою, вільним ще є позаєвропейський, англо-саксонський та латинський світи»[702].
