Що ж сталося 1917 року? Інший розумний москвин відповідає: «Ніякої революції не було в Московщині 1917 року. Бо ж революція — це насильницька і швидка зміна старого змісту на новий зміст. Зміна самих лише форм (хоча й яка швидка) є лише прискоренням еволюції. Тепер у Московщині і загарбаних нею країнах бачимо фотографічно докладний образ часів Івана IV, Миколи І в усіх без винятку царинах життя. Що ж сталося 1917 року?.. Перше. Ослабла державна влада, і московський народ своїм непомильним національним інстинктом відчув у тому ослабленні загрозу існуванню імперії. Тому він і вчинив такий самий заколот, як і під час Кримської чи Японської програних війн. Московський народ інстинктивно відчув свій порятунок насамперед у твердій владі… Друге. Так само інстинктивно московський народ учинив заколот проти фізіологічно чужого йому духу Європи, що після 1905 року хоч і дуже слабенькими струмочками, проте почав протікати до імперії. Москвин підсвідомо відчув у тому європейському струмочку свого найнебезпечнішого ворога і з жахливим поспіхом замурував усі більші чи менші дірочки у «вікні в Європу». Не дерев’яна, а залізобетонна завіса опустилася»[678]. Д. Мережковський віщував ще 1907 року прихід більшовизму і помилився лише на кілька років. Так само М. Бердяєв 1907 року писав, що більшовицька партія за своєю ідеологією стоїть найближче за інші партії до ідеології, світогляду московського народу. Тому в майбутній революції більшовицька партія переможе всі інші партії, бо її підтримає весь московський народ[679]. Подібний погляд поділяють інші автори: «Наші московські лицеміри кажуть, що московський народ невинний, не відповідає за більшовизм, бо, мовляв, комунізм — це європейська бактерія, що її занесли до Московщини чужинці і нею заразили добрий, богобоязливий московський народ. Хай ті лицеміри доведуть, що молоко не скисає, коли до нього потрапить бактерія. Коли та сама кислотна бактерія потрапить у воду, то вода не скисає. Чи ж не писав у минулому столітті французький історик Ж. Мішле, що «основою життя московського народу є комунізм, що виявляється в общині». І чи не відповідав йому О. Герцен: «Вас, європейців, стримують ваші приватно-власницькі забобони, а ми, москвини, тих забобонів не маємо»[680].
«Так! Ми, москвини, несемо всю відповідальність за більшовизм. Ми самі покликали його до життя. Він зродився на нашій московській землі. Він є щиро московське національне явище і то дуже старого походження. Споконвічний, престарий, він сидить усередині кожного з нас, москвинів. Тому він і приніс перемогу В. Леніну в 1917 році і підтримує радянську владу досі. В. Ленін лише використав реально цей наш рідненький більшовизм у кожному з нас. Більшовизм — це остаточне, історично логічне завершення будови московської державності. Завершення психічне і логічне»[681].
З ним погоджується і професор Г. Федотов: «До більшовицької партії вступили щоправда і немосквини, але їх було значно менше, ніж москвинів. Казати, що більшовизм ніби не має нічого спільного з московським народом — це казати неправду. Більшовики захопили державну владу в Московщині дуже легко, без ніякого спротиву, але в усіх немосковських окраїнах вибухла запекла війна проти більшовизму і більшовиків. Отже, було щось таке в духовності москвинів, що захоплювалося більшовизмом. Ґрунт більшовизму в Московщині підготували: історичне фізичне і духовне рабство, община і самодержавство царів. Московський більшовизм є природним витвором історичного життя московського народу. Витвором щиро московським, національним. А накидає Московщина світові комунізм, керуючись лише своїми державними інтересами»[682]. «Ф. Достоєвський — пророк московської революції і більшовизму в найповнішому розумінні цього слова. Революція 1917 року — достеменно така, якою він її пророкував. Десятки років перед 1917 роком він показав нам, як на долоні, її ідейні основи, її внутрішню логіку, її зовнішній образ. Його «Бєси» — це роман не про наявне, а про прийдешнє. У московському житті 1860–1970-х років не було ще ні Ставрогіна, ні Кирилова, ні Шатова, ні П. Верховенського, ні Шігальова. Ці люди з’явилися пізніше. Ф. Достоєвський відкрив нам тоді ще приховану, глибинну основу більшовизму»[683]. Про те, що — більшовизм є законною дитиною московської духовності і життя, писали В. Брюсов, М. Клюєв, З. Гіппіус. Неминучість його приходу віщували Ф. Тютчев[684], М. Лєрмонтов, М. Салтиков-Щедрін[685], К. Лєонтьєв, Д. Мережковський, О. Салтиков, О. Блок[686], Ф. Достоєвський[687] та інші. Московський міністр Д. Толстой писав ще 1875 року: «Кожне намагання запровадити в московській імперії європейські парламентські форми влади приречене заздалегіть на невдачу. Якщо скинуть самодержавну, деспотичну царську владу, то на її місце автоматично прийде значно деспотичніша — комуністична, за вченням К. Маркса, чию теорію я вивчив дуже уважно»[688]. Д. Толстой знав духовність та світогляд москвина краще, ніж ліберал П. Мілюков та соціаліст О. Керенський, які спробували 1905 та 1917 років накинути московщині саме оті європейські парламентські форми: москвини вигнали обидвох за кордон, а посадили на трон нового царя Леніна, як і віщував Д. Толстой. На знанні душі москвинів ґрунтувалася і впевненість попередників більшовизму: «Хоч московський народ темний, але він розуміє і цінить високо общинні засади, зокрема засаду громадської власності на землю. Отже, він є комуністом традиційно й інстинктивно. Тому наш московський народ, не дивлячись на свою некультурність, стоїть ближче до соціалізму, ніж культурні європейські народи»[689].
Московські емігранти-антикомуністи теж добре розуміють справжню природу комуністів: «Політичний і суспільний лад у СРСР є таким, що служити національній Московщині мають можливість лише члени КПРС, енкаведисти, комсомольці. В їхніх руках уся влада. І вони справді служать не ІІІ Інтернаціоналу, а Москві-ІІІ Римові. І ми, московські антикомуністи, були би зрадниками своєї батьківщини, якби знищуючи радянську владу, вбивали тих фактичних московських патріотів з п’ятикутною зіркою на чолі. Не дивімося на ту чортівську зірку. Дивімося на біографії тих позірчених людей і оцінюймо їх за їхніми заслугами перед Московщиною. А їхні заслуги великі. Саме вони, а не хтось інший, врятував нашу імперію від розвалу. Щобільше! Саме вони піднесли Московщину в міжнародному житті на найвищу височінь за всю нашу історію»[690]. І в іншому емігрантському виданні: «Коли впаде радянська влада, ми не сміємо вважати за злочин колишнє членство в КПРС чи навіть службу в НКВД. Ми також не сміємо давати жодних привілеїв тим, хто сидів у радянських в’язницях і таборах чи взагалі були гноблені радянською владою. Всі права, посади, відзнаки, нагороди тощо, що їх здобули люди за радянської влади, мусять мати правочинність і після радянської влади»[691].
В СРСР вихваляють і прославляють Петра І. Та окремі письменники, використовуючи московські державні архіви, описали Петра таким, яким він насправді був. Б. Пільняк писав, що Петро — людина цілковито ненормальна: сифілітичний, повсякчас п’яний, з дикими нападами «тоски и буйства». Він не мав ніякого почуття відповідальності. Цілковито не розумів ні логіки історії, ні фізіології народного життя. Був жалюгідно малописьменний і книжок не любив і не читав (те саме писав історик В. Ключевський). Маніяк. Боягуз. Здитинілий дикун, що все своє життя бавився в «солдатики», паради, кораблі, війни, бенкети, за ідеал поведінки вважав п’яні звички голландського матроса та солдатської казарми… Найбрудніший цинік, заперечував не лише все гарне, красиве в людині, а й заперечував саму людяність. Цінував життя людини не більше, як життя блощиці. Коли йшов повз якесь будівництво, а робітники кидали роботу, щоб йому уклонитися, то він своєю «дубинкой» убивав їх на місці, мовляв, щоб не марнували час на поклони. Коли ж навчені таким досвідом робітники не кидали роботи і не кланялися йому, то вбивав їх за те, що, мовляв, не шанують свого царя. В Лейденському університеті він з своїм почтом дивився, як студенти розтинали труп. Побачивши огиду на обличчях свого почту, наказав всьому почтові гризти зубами мертвяка. З жінкою фельдмаршала П. Румянцева повівся прилюдно так, що не можна висловити в книжці… Ніякою мораллю не стримуваний, розпуствував прилюдно. Сифілітичний, одружився із знаною всім повією, коханкою кн. Меншикова. Велике, смердюче, на тонких ногах тіло згноїли пранці. Бабське обличчя, обвислі щелепи, п’яні, дикі, божевільні очі. Не любив міняти білизну, носив брудну, смердючу тижнями. Велике тіло на тоненьких ніжках, з маленькою головою нагадувало брудне опудало. Обличчя повсякчас смикалося, кривилося. Дуже боявся високої стелі і тому в своєму кабінеті тримав натягнуте полотно трохи вище за свою голову. Навіть на московську міру був нелюдською потворою морально, духовно і фізично»[692]. Таким був, за словами москвинів, їхня національна гордість, «великий преобразователь» і перший імператор народу, що має «вирішувати про шляхи Європи і завершити розвиток людства, встановити справедливість у всьому світі» (М. Погодін). Має «дати світові нові ідеали людства, нову культуру» (К. Лєонтьєв). Має «дати світові нову релігію» (О. Хомяков). Має «рятувати світ від хаосу» (П. Чаадаєв). Має «визволити робітництво всього світу від визиску, лиха, злиднів, нещасть» (В. Ленін). Має «керувати поступом нової культури нового суспільства» (М. Бухарін). «Москва-ІІІ Рим, а четвертому не бывать» (Філофей). «Москва всему свету голова» (Аввакум). «Москва — столиця світового пролетаріату» (С. Єсєнін). «Геній московського народу оберне вічні льодовики на тропічні сади з пальм та квітів, заселить Місяць» (М. Хрущов).
