В ПІЛОСІ
Випливло сонце, прекрасну покинувши моря затоку,
В неба твердінь мідяну, щоб безсмертних богів осявати
И смертних людей по широких землі плодородної нивах.
В Пілос, Нелеєве гарно збудоване місто, мандрівці
В'їхали. Чорних биків пілосяни на березі моря
Різали в жертву землі потрясателю в кучерях темних.
Лав було дев'ять рядів, по п'ятсот їх сідало у кожнім,
Дев'ять лежало биків для кожного ряду забитих, –
їли утроби вони, а богові стегна палили.
10] В гавань мандрівці ввійшли, з корабля тою ж миттю вітрило
Вверх потягнули і, ставши на якорі, вийшли на берег.
Стежкою йшов Телемах, а попереду нього Афіна.
Перша озвалась тоді ясноока богиня Афіна:
«Годі уже, Телемаху, не будь же такий соромливий!
15] Чи не для батька ти море оце переплив, щоб дізнатись,
Де його криє земля, яка його доля спіткала?
Просто ж до Нестора йди, баских упокірника коней, –
Треба нам знати, яку він думку ховає у грудях.
Ти його сам попроси, щоб сказав він усю тобі правду, –
20] Він не злукавить, занадто-бо щирий він є і розумний».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Менторе, як я піду? І як я до нього звернуся?
Навіть і досвіду я в розмовах розумних не маю, –
Сором мені, юнакові, розпитувать старшу людину».
25] В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
«Дешо ти сам, Телемаху, у власнім надумаєш серці,
Дещо вкладе тобі бог, – гадаю-бо я, що не проти
Волі безсмертних богів на світ ти родився і виріс».
Мовивши так, уперед вирушає Паллада Афіна
30] Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.
Так до громади дійшли пілосян, що на лавах сиділи;
Там же і Нестор сидів із синами; навкруг готували
Учту – ті смажили м'ясо, а ті на рожен настромляли.
Вгледівши щойно гостей, назустріч юрбою побігли,
35] Руки піднявши, вітали і сісти за стіл запросили.
Перший Несторів син Пісістрат підійшов до них близько,
Взявши за руки, привітно обох запросив їх до гурту
Сісти на руна овечі м'які на піску прибережнім
Поряд із батьком старим і братом своїм Фрасімедом,
« Дав по куску їм утроби й налив їм вина в золотії
Келихи, потім з вітанням звернувсь до Паллади Афіни,
Зевса-егідодержавця дочки, і промовив до неї:
«Гостю-чужинче, тепер поклонись Посейдону-владиці,
Ви-бо, прибувши до нас, на честь його учту застали.
45] Потім, з молитвою сам узливання як слід сотворивши,
Дай і супутнику келих з вином, наче мед той, солодким,
Щоб узливання і він сотворив, – безсмертним, гадаю,
Молиться й він, – у богах-бо є кожній людині потреба.
Він і молодший за тебе, мені ж він неначе ровесник, –
50] Тим-то тобі золотий і подам я першому кубок».
Так він сказав і вручив вина їй солодкого келих.
Втішив богиню Афіну розсудливий муж справедливий
Тим, що їй першій подав з золотого напитися кубка.
Потім вона почала Посейдона-владику благати:
35] «Вислухай нас, Посейдон-землевладче, й молитви цієї
Не відкидай, щоб усе, чого просимо в тебе, здійснилось.
Нестору передусім і синам його щастя пошли ти
Й іншим подай пілосянам ласкаву свою нагороду
За гекатомби розкішні, для тебе принесені щиро.
Дай ще мені й Телемаху вернутись щасливо, здійснивши
Те, по що їхали ми на швидкім кораблі чорнобокім».
Так помолилась вона й узливання сама сотворила,
Потім чудовий дала Телемахові келих дводонний,
І помолився так само улюблений син Одіссеїв.
65] М'ясо найкраще тим часом спекли і з рожен познімали,
Кожному пайку дали, й почалась у них учта розкішна.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Нестор, їздець староденний, з таким до них словом звернувся:
«Саме тепер нам найкраще гостей розпитати й дізнатись,
70] Хто вони, – після того як в їді уже втіхи зазнали.
Хто ви, чужинці? Відкіль шляхом ви пливете вологим?
В справі якій чи так, навмання, ви блукаєте морем,
Наче розбійники ті, що гасають по водних просторах,
Важачи власним життям і біду несучи іноземцям?»
75] В відповідь мовити сміло почав Телемах тямовитий, –
В груди сама-бо Афіна відваги йому доложила,
Щоб розпитати старого він міг про відсутнього батька,
Щоб між людей і для себе міг доброї слави набути:
«Несторе, сину Нелеїв, велика ахеїв пошано!
80] Звідки ми, нас ти питаєш? Тож зараз тобі відповім я.
Ми прибули із Ітаки, з-під схилів Нейону лісистих.
Те ж, про що маю сказать, – не громадська то річ, особиста.
їхав сюди про свойого я батька вістей розпитати,
Про Одіссея, в біді витривалого, – він-бо з тобою
85] Трою колись воював і зовсім спустошив те місто.
А щодо інших усіх, що з троянцями бились, то добре
Знаємо ми, де і хто з них загинув печальною смертю,
Тільки загибель його невідомою робить Кротон.
Ясно ніхто ще не міг розказати нам, де він загинув –
90] На суходолі упав, переможений десь ворогами,
Чи у безодні морській потонув він між хвиль Амфітріти.
Отже, тепер до твоїх припадаю колін, чи не зволиш
Розповісти про печальну загибель його: чи на власні
Очі ти бачив її, чи, може, від іншого чув ти
95] Мандрівника, – на недолю-бо мати його породила.
Тож не шкодуй, і не жалуй мене, й не пом'якшуй нічого,
А розкажи все докладно, що бачить тобі довелося.
Щиро благаю: якщо Одіссей, мій отець благородний,
Виконав слово яке, тобі обіцявши, чи діло
100] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали,
Все це сьогодні згадай і щиру скажи мені правду».
В відповідь Нестор, їздець староденний, промовив до нього:
«Друже мій, ти нагадав про напасті мені, що їх стільки
В краї ми тому, ахеїв сини нездоланні, зазнали
105] В час, коли гнались по морю туманному із кораблями
В мандрах за здобиччю скрізь, куди вів нас Ахілл за собою,
Чи коли місто велике Пріама-вождя переможно
Ми воювали, – із нас-бо найкращі в той час полягли там.
Там Еант войовничий лежить, поліг і Ахілл там,
110] Там і Патрокл, лише до безсмертних подібний порадник,
Там же і любий мій син, Антілох безстрашний і дужий,
Неперевершений в гонах швидких і в боях неутомний.
Крім того, ми ще немало там іншого лиха зазнали –
Хто-бо із смертних людей здолав би те все розказати?
Навіть якби років п'ять або шість ти у нас залишався,
Щоб розпитать, скільки лих богосвітлі зазнали ахеї,
Втомлений цим, ти б раніше до рідного краю вернувся.
Років аж дев'ять загибель ми їм готували, вживавши
Хитрощів різних, аж поки їх дав довершити Кроніон.
120] Розумом ще-бо ніхто з Одіссеєм не міг богосвітлим
Там порівнятись ніколи; усіх перевищував завжди
В хитрощах різних твій батько, якщо таки справді ти рідний
Син його. З подивом щирим я нині дивлюся на тебе:
Тож і в розмові настільки ти схожий на нього, шо навіть
125] Важко повірить, щоб міг щось подібне юнак говорити!
Ще не бували ніколи ми – я й Одіссей богосвітлий –
Різної думки ані у зібраннях народних, ні в раді, –
Мислями завжди єдині й душею, розумні поради
Ми подавали аргеям, щоб вийшло усе якнайкраще.
130] Тільки як ми зруйнували високе Пріамове місто
Й на кораблях одпливли, то бог нас розкидав, ахеїв, –
Зевс тоді в серці своїм поворот нещасливий замислив
Людям аргейським, не всі-бо між ними бували розумні
І справедливі. Лиха багатьох із них доля спіткала,
135] Згубний-бо гнів збудили вони в ясноокої доньки
Батька всевладного, й розбрат вчинила вона між Атрідів.
Вдвох необачно вони поскликали на збори ахеїв
Проти звичаю, тоді, як за обрій вже сонце сідало.
Вийшли на площу з вина обважнілі синове ахейські
140] Й мовили мовно до них, навіщо людей поскликали.
Тут Менелай зажадав, щоб швидше згадали ахеї
Про поворот до вітчизни по лону широкого моря.
Не до вподоби було Агамемнону це, бо він радив
Людям затриматись тут і священні зложить гекатомби,
145] Щоб заспокоїти гнів богині Афіни жахливий.
Дурень! Не знав він того, що схилити її вже не вдасться.
Вічноживущі боги так швидко думок не міняють.
Так от обидва стояли і прикрими лайки словами
Перекидалися; враз в наголінниках мідних ахеї
150] З криком страшенним схопились, між двох поділившися гадок.
Спали ми ніч неспокійно, один проти одного в серці
Зле умишляючи, – Зевс готував нам великі нещастя.
Вранці свої кораблі на священне ми зсунули море,
Здобич забравши усю й ошатно одягнених бранок.
155] Друга ж людей половина, не рушивши з місця, лишилась
При Агамемноні, сині Атрея, людей вожаєві.
Ми ж, половина, на судна зійшли, й одпливли, і помчали
Швидко, – морську широчінь розстелив тоді бог перед нами.
В Тенед приїхавши, жертви богам принесли ми, вітчизни
160] Прагнучи серцем. Та Зевс не дозволив, жорстокий, додому
Нам повернутись, – він вдруге між нас розпалив ворожнечу.
На кораблях крутобоких одні вже назад повертали
Із владарем Одіссеєм досвідченим, ще й хитродумним,
Щоб догодити цілком Агамемнону, сину Атрея.
165] Я ж з усіма кораблями, які прямували за мною,
Плив собі далі, бо знав, що біду божество нам готує.
Плив син Тідея хоробрий за нами з своїм товариством.
Згодом до нас до обох приєднавсь Менелай русокудрий,
В Лесбосі нас він нагнав, – там про дальшу ми путь міркували:
170] З півночі скелі Хіосу урвистого нам обминути,
Маючи Псірію, острів, ліворуч, чи з півдня Хіосу,
Поуз Мімант прямувати, вітрам буревійним відкритий.
Бога благали ми певну нам дати ознаку. Дорогу
Він показав і звелів нам прорізати впрост до Евбеї
175] Моря середину, щоб небезпеки уникнути швидше.
Вітер попутний повіяв шумливо, і легко побігли
Рибним шляхом кораблі, й уночі аж до мису Гереста
Ми прибули. Посейдону, що дав стільки моря одмірять,
Стегна численних биків принесли ми у жертву подячну.
180] День був четвертий, коли з Діомедом, впокірником коней,
Сином Тідея, супутці ввели кораблі рівнобокі
В гавань аргоську, а я плив до Пілоса, й ні на хвилину
Вітер не вщухнув попутний, що бог ще спочатку послав нам.
Так, моє любе дитя, без вістей я прибув, і не знаю
185] Й досі я, хто врятувався з ахеїв, а хто з них загинув.
Те ж, що почути я міг, у власному сидячи домі,
Знатимеш все ти як слід, не втаю-бо від тебе нічого.
Кажуть, вернулись тоді мірмідоняни всі списоборні, –
Світлий-бо син Ахілла, великого духом, їх вивів;
190] Цілий додому вернувсь Філоктет, син Поянта славетний;
Ідоменей всіх до Кріту довіз із свого товариства,
Що заціліли в боях, – з них нікого не викрало море.
А про Атріда й самі ви чували, хоч одаль живете,
Як він вернувсь, як Егіст лиху йому згубу підстроїв.
195] Правда, ганебної той покути зазнав незабаром.
Як воно добре, коли, загинувши, муж залишає
Сина! Помстився-бо він на підступному батькоубивці,
Злому Егісті, що вбив славетного батька у нього.
Друже мій любий, я бачу, ти й рослий удавсь, і вродливий.
200] Будь же відважний, щоб доброї слави в потомках набути».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Несторе, сину Нелеїв, велика ахеїв пошано!
Так, він помстився на нім по заслузі, й широко ахеї
Славу його рознесуть, щоб знали й потомки майбутні.
О, якби силою тою богове й мене наділили,
Щоб за зухвалість болючу я міг женихам відплатити, –
Кривди-бо їх і знущання занадто уже допікають!
Щастя такого, проте, нам боги не судили послати –
Батьку моєму й мені, – і доводиться тільки терпіти».
210] Нестор, їздець староденний, у відповідь мовив до нього:
«Друже, якщо вже про це нагадав ти й розмову провадиш, –
Чув я, багато в твій дім женихів учащає незваних
Задля твоєї матусі і кривду тобі учиняють.
Отже, скажи, добровільно ти зносиш оце чи до тебе
215] Ставляться люди вороже, керовані голосом божим?
Хто зна, можливо, ще прийде за їхні насильства помститись
Батько твій сам чи всі, із ним разом зібравшись, ахеї.
О, якби так полюбила й тебе ясноока Афіна,
Як Одіссеєм славетним дбайливо вона піклувалась
220] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ми горя зазнали, –
Я-бо не бачив, щоб смертного мужа боги так любили,
Як Одіссеєві явно сприяла Паллада Афіна, –
Зволила б так і тебе любити вона й піклуватись.
То не було б уже в них і згадки про те женихання».
225] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Старче, не думаю я, що це слово справдитися може.
Надто багато сказав ти, аж дивно мені! І надії
В мене нема, щоб те сталось, хоч би і боги так бажали!»
В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
230] «Що за слова, Телемах, ти пустив крізь зубів огорожу?
Легко і здалеку бог порятує людину, як схоче.
Краще волів би й багато я стерпіти горя тяжкого,
Тільки б вернутись додому й побачити день повороту,
Ніж, повернувшись, загибель спіткати при вогнищі ріднім,
235] Як Агамемнон, дружини й Егіста підступністю вбитий.
Навіть боги від однаково всім неминучої смерті
Й любого їм врятувать не могли б, коли доля нещадна
В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
240] «Менторе, як нам не гірко, облишмо про це говорити.
Не повернутись додому ніколи йому, бо безсмертні
Смерть йому й чорної Керн обійми давно присудили.
Нині про інше хотів би розвідати я й розпитати
Нестора, – від багатьох справедливіший він і мудріший;
245] Трьом поколінням людським він, кажуть, владар був незмінний.
Глянути тільки на нього – мені він безсмертним здається.
Несторе, сину Нелеїв, скажи-бо усю мені правду,
Як Агамемнон Атрід загинув широкодержавний?
Де Менелай був? Яку для Атріда загибель придумав
250] Хитрий Егіст, що убити здолав він сильнішого мужа?
Може, не в Аргосі був Менелай тоді, десь заблукавши
Поміж чужими людьми, а той і відваживсь на вбивство?»
Нестор, їздець староденний, у відповідь мовив до нього:
«Зараз, дитя моє любе, всю правду тобі розповім я,
2м Сталося все саме так, як і ти вже собі уявляєш.
Справді, якби, повернувшись із Трої, Егіста живого
В братовім домі Атрід Менелай захопив русокудрий,
То не насипали б пагорб могильний тоді над померлим, –
Птахи і пси розтерзали б далеко за містом у полі
Кинуте тіло його, і ніхто б із ахеянок навіть
Смерті його не оплакав, – страшне-бо замислив він діло:
В час, коли ми за троянські твердині змагались завзято,
В Аргосі, кіньми багатому, він преспокійно ховався
Й чаром облесливих слів Агамемнона зводив дружину.
Спершу, проте, Клітемнестра пресвітла ніяк не давала
Згоди на справу негідну, була вона в помислах чиста.
Був біля неї співець, що йому, вирушаючи в Трою,
Син Атрея свою доручив доглядати дружину.
Згодом, коли її воля богів спонукала скоритись,
270] Висланий був той од неї співець аж на острів пустинний,
Де для хижих птахів він у здобич лишився й поживу.
В дім свій бажану привів її він, бо й сама так бажала.
Безліч стегон богам попалив на святих вівтарях він,
Безліч оздоб, і тканин, і речей золотих їм навішав,
275] Справу здійснивши велику, на що вже й не міг сподіватись.
З Трої від'їхавши разом, пливли ми поволі додому –
Син Атрея і я, один одному приязні друзі.
Ми пропливали повз Суній священний, Афін передгір'я, –
Раптом Феб-Аполлон, що ласкавими з неба сягає
280] Стрілами, вмить стерника русокудрому вбив Менелаю –
Фронтія Онеторіда, що свій корабель мореплавний
Вправно стерном направляв; з-між усіх поколінь він найкраще
Вмів кораблем керувати, коли розбушується буря.
Там забаривсь Менелай, хоч і як поспішав у дорогу, –
285] Мусив товариша він поховати і похорон справить.
Потім, коли в винно-темнеє море поплинув ізнову
На кораблях він доладних і скель стрімковерхих Малеї
Швидко досяг, страшну йому визначив Зевс громозвучний
Далі дорогу: вітру наслав він бурхливе дихання
290] Й хвилі навколо бурунні підняв величезні, як гори.
Кріту дісталася тих розпорошених суден частина, –
Там, над Ярданом струмистим, кідони жили споконвіку.
Гола, стрімка, над водою звисає там скеля висока,
З самого краю Гортіни, в імлисто-туманному морі.
295] З лівого боку, до Фесту, велику там кидає хвилю
Нот, і той камінь малий затримує хвилю велику.
Саме туди їх загнало, і ледве уникнули люди
Гибелі, всі ж кораблі о скелі підводні розбито
Хвилями вщент. Із них тільки п'ять кораблів синьоносих
300] Аж до самого Єгипту водою і вітром загнало.
Поки, збираючи золота й всякого скарбу багато,
Із кораблями блукав Менелай між людей чужомовних,
Дома тим часом Егіст свій злочин великий замислив:
Сина Атрея убив, і народ йому мовчки скорився.
305] Так він сім років владарив у злотобагатих Мікенах,
Тільки на восьмий з Афін на згубу йому повернувся
Світлий Орест, і Егіста, підступного батькоубивцю,
Вбив він того, що колись умертвив його славного батька.
Потім, проте, поминальну для всіх він справив аргеїв
310] Учту по матері ницій і тім боягузі Егісті.
Дня цього самого вже й Менелай гучномовний приїхав,
Стільки привізши скарбів, скільки їх в кораблях уміщалось.
Ти ж не барися, мій друже, в блуканнях від дому далеко,
Скарб залишаючи весь у господі своїй на поталу
Людям зухвалим; усе-бо вони пожеруть і між себе
Скарб твій поділять, – даремно й було б тоді в путь вирушати.
До Менелая ж раджу я щиро тобі й закликаю
їхати; зовсім недавно в отчизну свою повернувся
Він од людей, від яких вже не мав і надії у серці
виїхать він, коли бурі загнали його на простори
Моря широкого, звідки і птиця крилата не зможе
Навіть за рік долетіти, – таке-бо страшне й величезне.
Нині ж рушай на своїм кораблі із гребцями своїми
Чи суходолом, як хочеш, – стоять он і повіз, і коні;
325] їдуть сини мої разом, вони-бо тебе й запровадять
Аж в Лакедемон ясний, де живе Менелай русокудрий.
Ти його сам попроси, щоб сказав він усю тобі правду, –
Він не злукавить, занадто-бо щирий він є і розумний».
Так він сказав. А сонце зайшло, й почало вже смеркатись.
330] Знову озвалась тоді ясноока богиня Афіна:
«Старче, усе, як належить, по правді мені розповів ти.
Отже, відріжте бикам язики і вина намішайте,
Щоб Посейдонові й іншим безсмертним створить узливання,
Ну, а тоді й про постелю подумати слід, бо пора вже!
335] Світло давно уже зникло в пітьму, й не годиться так довго
Тут нам сидіти на учті богів, – пора розійтися».
Зевсова донька сказала, і всі улягли її слову:
Воду їм чисту на руки окличники стали зливати,
Чаші вином юнаки наповнили всім аж по вінця
340] Й пороздавали навколо їм келихи для узливання.
Кинувши в жар язики, вони стоячи так узливали.
По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли;
Разом з Афіною встав Телемах боговидий від столу,
На корабель крутобокий бажаючи разом вернутись.
345] Нестор затримав обох, із такими звернувшись словами:
«Хай мене Зевс і інші богове безсмертні боронять,
Щоб на швидкий корабель вам дозволив я йти ночувати,
Начебто зовсім уже я злидень якийсь, голодранець,
Наче нема килимів з покривалами в домі моєму,
з5о Щоб і самому, і гостям було на чім м'яко поспати.
Є в мене ще й килими, й покривал є чудових багато!
Мужа славетного парость, улюблений син Одіссеїв
Спати не ляже у мене на палубі на корабельній,
Поки живу, після мене ж у домі зостануться діти,
355] Щоб пригостити гостей, які у мій дім завітають».
Мовить до нього тоді ясноока богиня Афіна:
«Добре сказав ти, мій старче коханий, і ради твоєї
Слід Телемахові слухать, бо так воно буде найкраще.
Разом з тобою нехай він іде, хай спати лягає
360] В домі твоїм, я ж подамся на свій корабель чорнобокий
Товаришів підбадьорити, кожному слово сказати.
Можу-бо я похвалитись, що віком я старший між ними;
Решта – молодші усе, що поїхали приязні ради,
Духом великому всі Телемаху ровесники й друзі.
365] Там ночувати сьогодні в своїм кораблі чорнобокім
Я залишуся, а вранці уже до кавконів відважних
Вирушу, – треба у них мені борг одержати давній
Та й не малий. А ти юнака, що гостює у тебе,
Повозом виряди з сином; звели запрягти йому в повіз
Коней, ходою найшвидших і силою самих найкращих».
Мовивши це, відійшла ясноока богиня Афіна,
Вигляд прибравши морського орла, – всі жахнулись присутні,
И Нестор старий дивувався, на власні це бачивши очі;
Взяв Телемаха за руку, назвав на ім'я і промовив:
«Друже, нікчемою ти й боягузом, я певен, не будеш,
Раз вже тебе, юнака, богове самі супроводять,
Бо не хто інший отут із осельників був олімпійських –
Зевсова донька була, найславетніша Трітогенея,
Що між аргеїв усіх твого батька найбільш вирізняла.
380] Будь же, владарко, ласкава й до мене, і доброї слави
Дай і мені, і дітям моїм, і дружині поважній;
Широколобу в жертву тобі принесу однорічну
Ялівку я, що в ярмо ще ніколи її не впрягали, –
Позолотивши їй роги, тобі принесу її в жертву».
385] Так він молився, й слова ті почула Паллада Афіна.
Попрямував тоді Нестор, їздець староденний, із почтом
Власних синів і зятів до свойого прегарного дому.
А позаходили всі у прославлений дім можновладця,
То посідали рядком на стільцях вони всі та на кріслах.
390] В чашах тоді намішав господар старий для прибулих
Добропитного вина, що стояло вже літ одинадцять, –
Ключниця те їм відкрила вино, з нього покришку знявши,
В чаші його намішавши, він довго молився Афіні,
Зевса-егідодержавця дочці, і чинив узливання.
395] По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли,
Й кожен в оселю свою спочивати усі розійшлися.
А Телемаха, любе дитя Одіссееве, на ніч
Нестор, їздець староденний, просив до своєї господи,
Ліжко різьблене йому в передсінку лункім постеливши
400] Поряд з метким списоборцем, мужів владарем Пісістратом,
Що не жонатим один ще у батьковім домі лишався.
Ліг тоді й Нестор в середніх покоях високого дому,
Де господиня дружина з ним ложе й постелю ділила.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
405] Нестор, їздець староденний, підвівся з м'якої постелі,
Вийшов із дому і сів на камінні, обтесанім рівно,
Що перед домом його при дверях високих лежало,
Біле, до блиску натерте оливою; здавна на ньому
Мудрий Нелей спочивав, до безсмертних подібний порадник, –
410] Керою скорений, він давно вже зійшов до Аїду.
Нині тут Нестор старезний сидів, оборона ахеїв,
З берлом в руках; а навколо, з своїх повиходивши спалень,
Разом сини його всі позбирались – Ехефрон, і Стратій,
Далі Персей, і Арет, та ще й Фрасімед богорівний;
415] Шостим, за ними услід, і герой Пісістрат появився;
Богоподібного з ним Телемаха також посадили.
Отже, почав промовлять до них Нестор, їздець староденний:
«Дітоньки любі! Здійсніть якнайшвидше моє ви бажання,
Передусім хотів би я ласки благати в Афіни,
420] Явно вона-бо на щедру гостину до нас завітала.
В поле один по телицю біжи, щоб додому пригнати
Встиг її швидше пастух, що бики там пасе і корови.
Другий нехай на чорний біжить корабель Телемахів –
Товаришів приведе, лиш двох на борту залишивши.
425] Золотаря хтось, Лаерка, сюди хай покличе негайно, –
Щоб у телиці тієї він роги прийшов золотити.
Інші ж усі залишіться зі мною й скажіть, щоб служниці
В домі там учту скоріш готували багату і пишну,
Дрова і чистую воду несли і стільці розставляли».
430] Так він сказав, і усі почали метушитись. Телицю
З поля пригнали; прийшли з корабля рівнобокого разом
Товариші Телемаха відважного; майстер з'явився
З мідним приладдям в руках, потрібним у справі ковальській:
Кліщі міцні, і ковадло, і молот приніс він, якими
435] Золото звик оброблять. Прийшла і Афіна в тій жертві
Долю прийняти свою. А Нестор, комонник старезний,
Золота дав, – золотар ним старанно оздобив телиці
Роги криві, щоб красою їх втішити очі богині.
Світлий Ехефрон і Стратій вели ту за роги телицю.
440] Воду в квітчастому глеку Арет однією рукою
Виніс із дому, а в другій тримав із ячменем жертовним
Короба. Тут же стояв Фрасімед, прославлений в битвах, –
Гостру сокиру тримав він, ударить телицю готовий.
Чашу підставив Персей. А Нестор, комонник старезний,
445] Руки помивши, молився Афіні й посипав телицю
Зерном і, шерсті з чола її зрізавши, в полум'я кинув.
А як усі помолились і зерном посипали жертву,
Несторів син, Фрасімед, відвагою славний, до неї
Раптом наблизивсь, ударив сокирою й, м'язи на карку
450] їй розрубавши, знесилив. І радісно всі закричали –
Дочки, й невістки, і навіть сама Еврідіка поважна,
Нестора вірна дружина, найстарша з Кліменових дочок,
Жертву тоді над землею широкодорожньою разом
Всі підняли, й Пісістрат заколов її, вождь мужовладний.
455] Кров з неї чорна побігла, й дихання покинуло кості;
Швидко на частки її поділили й відрізали стегна
Так, як наказує звичай, і жиром обабіч обклали,
Згорнутим вдвоє, а зверху сирим іще м'ясом накрили.
Старець палив на вогні їх, вином окропивши іскристим,
460] А молоді біля нього в руках п'ятизубці тримали.
Стегна спаливши телиці й утроби її скуштувавши,
Решту усю на шматки порубали й, рожнами проткнувши,
Смажити стали, рожни над вогнем повертаючи гострі.
А Телемаха тим часом купала тоді Полікаста,
465] Нестора Нелеїада прекрасна дочка наймолодша.
Вимивши, тіло йому оливою добре натерла,
Потім хітон полотняний і плащ надягнула на нього –
Вийшов з купелі юнак, до безсмертних на вигляд подібний,
І, підійшовши, близ Нестора сів, керманича люду.
470] М'ясо тим часом засмажили вже і з рожен поздіймали.
Сіли до учти вони. А навколо стола метушились
Слуги дбайливі, вина в золоті доливаючи кубки.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Знову почав промовлять до них Нестор, їздець староденний:
475] «Діти мої, пишногривих ведіть Телемахові коней
І запряжіть їх у повіз, щоб їхати міг він в дорогу».
Так він сказав, і, слухняно скорившися батьковій волі,
Зразу ж, негайно впрягли в колісницю баских вони коней,
Ключниця хліба й вина їм дала та печеної страви,
480] Ласощів тих, що їдять владарі їх, небес вихованці.
Вийшов тоді Телемах на запряжений повіз прекрасний;
Поруч і Несторів син, Пісістрат, проводар мужовладний,
На колісницю зійшов і, віжки тримаючи міцно,
Хльоснув по конях бичем, і вони залюбки полетіли
Полем, і Пілос високий далеко позаду лишився.
Ярмами так цілий день своїми вони потрясали.
Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги,
Поки у Фери вони прибули, у дім до Діокла, –
Сином він був Ортілоха, що сам народивсь од Алфея;
490] Там вони ніч пробули, і гостинно прийняв він прибулих.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Коней баских запрягли і, на повіз оздоблений ставши,
Швидко помчали од брами вони й передсінку лункого,
Хльоснув по конях один, і ті залюбки полетіли.
495] На рівнину прибули вони, всю пшеницями укриту,
Там свою й путь завершили, – так швидко домчали їх коні
Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги.
