ПОБИТТЯ ЖЕНИХІВ
Скинув із себе лахміття тоді Одіссей велемудрий,
Став на високий поріг, тримаючи лук свій і повний
Стріл сагайдак, і тут же він висипав стріли ті бистрі
Прямо під ноги собі і до всіх женихів тоді мовив:
5] «От і скінчились уже змагання оці безневинні!
Бачу вже іншу я ціль, що ніхто не стріляв іще в неї,
Я ж, коли дасть Аполлон мені славу цю, може, й потраплю».
Мовлячи так, гірку в Антіноя стрілу він націлив.
Той же в цю мить піднімав золотий, на два вуха, чудовий
10] Келих, який перед тим він рукою підсунув до себе,
Маючи випити з нього, й на думку йому не спадала
Близька загибель. Та й хто ж би з присутніх на учті подумав,
Що пощастить одному, хоч який би не був він могутній,
Смерть нещадиму стільком і чорную Керу наслати?
15] Цілячись, влучив за мить Одіссей Антіноєві в горло.
Вістря крізь ніжне надпліччя навиліт пройшло юнакові.
Навзнак упав Антіной, і келих із рук його раптом
Випав, струмками густими із ніздрів його полилася
Кров чоловіча. Рухом ноги ненароком штовхнувши,
20] Стіл перекинув він, страви попадали всі на підлогу.
Хліб і печеня – усе забруднилось. По цілому домі
Крик женихів залунав. Побачивши, як їх товариш
Впав, вони з крісел схопились, забігали всі в замішанні
Й зиркали всюди в тривозі по стінах, збудованих міцно,
25] Та не було ні щита, ані списа на них бойового.
З гнівною лайкою стали вони Одіссея корити:
«Зле собі вдіяв, бродяго, що мужа ти вбив! На змаганнях
Не виступать тобі більш: не мине тебе вірна загибель!
Кращого-бо юнака ти із знатних мужів на Ітаці
30] Вбити посмів! Сьогодні ж терзатимуть труп твій шуліки!»
Так гомоніли вони, бо гадали, що він ненавмисно
Мужа убив. Та не знали, дурні, що над ними самими
Злої загибелі сіті давно уже грізно нависли.
Глянув спідлоба і мовив тоді Одіссей велемудрий:
35] «А, собаки! Не думали ви, що я цілий додому
З краю вернуся троянського! Дім мій ви тут руйнували,
Ґвалтом на ложе до себе моїх ви тягнули челядниць,
Ще за життя мого сватать мою намагались дружину
І не боялись богів, що простором небес володіють,
40] Ані того, що спостигне їх помста людська коли-небудь.
Злої загибелі сіті давно-бо над вами нависли».
Так говорив він, і острах блідий усіх огорнув їх.
Всяк оглядавсь – де рятунок знайти від загибелі злої.
Тільки один Еврімах у відповідь так йому мовив:
45] «Якщо насправді це ти, Одіссею ітакський, вернувся,
То справедливо сказав, що ахеї отут натворили
В домі багато безчинств і в маєтку так само багато.
Та Антіной, що найбільше тут винен у всьому, лежить он
Мертвий. Але не тому оці справи усі учинив він,
50] Що до одруження прагнув, його так жадаючи вельми, –
Інше на думці він мав, чого не призволив Кроніон:
Володарем на Ітаці, доладне збудованій, стати,
Сина ж убити твого, в засаді його підстерігши.
Нині ж убитий він сам по заслузі. А нас ти помилуй,
55] Люд свій. Згодом усе відшкодуємо ми привселюдно,
Що було з'їдено тут і випито в домі твоєму,
Двадцять биків, щоб пеню заплатить, прижене тобі кожен,
Міді і золота дасть тобі, скільки твоє побажає
Серце. А доти на нас ти, звичайно, гнівитися вправі».
60] Глянув спідлоба і мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Навіть якби, Еврімах, мені батьківське все віддали ви,
Те, що тепер у вас є й що могли б ви до нього додати,
Все ж і тоді своїх рук не стримав би я від убивства,
Поки на всіх не помстився б нарешті за ваше зухвальство.
65] Нині ж одно вам із двох залишається – битись зі мною
Чи утікать – може, смерті і Кер котрий-небудь уникне.
Та не втекти вже нікому із вас від загибелі злої».
Так він промовив. У них же й серця, й коліна зомліли.
Вдруге до них Еврімах із такими звернувся словами:
70] «Друзі, цей муж своїх рук уже більш не складе непоборних!
Раз сагайдак уже й гладко обтесаний лук захопив він,
З рівного буде порога стріляти, аж поки усіх нас
Не повбиває. Згадаймо ж про запал ми свій войовничий!
Вихопіть з піхов мечі, мов щитами від стріл смертоносних
75] Загородіться столами. Щосили натиснім на нього
Разом усі, щоб з порога його й від дверей відігнати.
Киньмося потім до міста і галас мерщій учинімо.
Муж цей востаннє тоді стрілятиме з лука сьогодні!»
Проголосивши це, гострий із піхов він вихопив меч свій
80] Мідний, на леза обидва відточений, і на сміливця
Кинувся з криком страшенним. В ту мить Одіссей богосвітлий
Стрелив із лука і в груди якраз під сосок йому влучив.
Прямо в печінку стріла уп'ялася швидка. І на землю
Меч із руки його впав, а сам, похитнувшись, у корчах
85] Він через стіл повалився і, геть поскидавши наїдки,
Келих дводонний з вином розілляв. Об підлогу обличчям
В муках він бивсь передсмертних, ногами ж ударивши в крісло,
Перевернув його раптом, і морок заслав йому очі.
Вмить Амфіном тоді з піхов загострений вихопив меч свій
90] І Одіссеєві славному кинувся він навперейми,
Щоб від дверей відштовхнути мерщій. Та до того раніше
Списом ударив його Телемах мідногострим іззаду,
Поміж плечей, і спис той навиліт пройшов через груди.
З грюкотом впавши, об землю ударивсь він цілим обличчям.
95] Зразу ж відскочив тоді Телемах, але спис довготінний
В трупі лишив Амфіномовім, щоб із ахеїв хто-небудь
Раптом не вдарив мечем або списом його не поранив,
Поки, нагнувшися, він витягатиме спис довготінний.
Швидко він бігти пустився, й, до любого батька прибігши,
іоо Став біля нього близенько, і слово промовив крилате:
«Батечку, щит принесу я тобі й два загострені списи,
Ще й цільномідний шолом, що добре до скронь прилягає.
Сам я озброюсь піду і дам свинопасові зброю
Й чередникові також. Із зброєю буде нам краще!»
105] Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Швидше неси, поки досить є стріл ще для захисту в мене, –
Не відштовхнули б мене від дверей, коли сам залишуся».
Так він сказав. Телемах же, послухавши любого батька,
Швидко в комору побіг, де зброя славетна лежала.
110] Виніс чотири щити відтіля він і восьмеро списів,
Також із кінськими гривами мідних шоломів чотири.
Швидко це все захопивши, до любого батька прибіг він.
Передусім же і сам одягнувся в озброєння мідне,
В лати чудові й обидва його челядинці убравшись;
115] Хитрого та промітного обстали вони Одіссея.
Сам же він, поки ще стріл було досить для захисту в нього,
Безперестанно стріляв женихів тих одного по однім,
Цілячись влучно, вони ж усі покотом падали мертві.
А як уже владареві не стало чим більше стріляти,
120] Він до одвірка свій лук прислонив при стіні блискотливій
І залишив там стояти у зладнанім добре покої,
Плечі покрив після того щитом собі четверошкурим,
А на могутнє чоло – шолом він добірний насунув
З кінським хвостом, що страшливо над гребнем вгорі розвівався.
125] Взяв ще два списи міцні, із мідним відточеним вістрям.
Вихід там був боковий у добре збудованім мурі,
Біля самого порога до зладнаних добре покоїв –
Хід до вузького проходу крізь міцно навішені двері.
Ходу цього пильнувать Одіссей доручив свинопасу,
130] Що близ дверей тих стояв, бо єдиний лишався то вихід.
Мовив тоді Агелай, до всіх женихів обізвавшись:
«Друзі, крізь двері бічні чи не вибіг би звідси хто-небудь
З міста гукнути людей і галас мерщій учинити?
Муж цей востаннє тоді стрілятиме з лука сьогодні!»
135] Знову до нього Мелантій, козиний пастух, обізвався:
«Ні, Агелаю, паростку Зевсів, не можна, – страшенно
Близько до двору красиві ті двері, й вузький із них вихід.
Стримає там багатьох одна лише дужа людина.
Та постривайте, внесу для озброєння вам обладунок
140] Я із комори. Там, я гадаю, не в іншому місці,
Зброю сховав Одіссей з Телемахом, із сином пресвітлим».
Мовивши так, Мелантій, козиний пастух, вже пробрався
До Одіссея в комору крізь отвір вузенький іззаду.
Взяв там дванадцять щитів, і списів він узяв стільки ж само,
145] Й стільки ж із гривами кінськими міддю окутих шоломів.
Швидко вернувшись назад, ту зброю роздав женихам він.
У Одіссея ж і любеє серце, й коліна зомліли,
Щойно побачив він, як одягли вони зброю й списами
Довгими вже потрясали. Не в жарт оберталася справа.
150] До Телемаха тоді він із словом звернувся крилатим:
«Мабуть, це хтось із жінок у покоях моїх чи Мелантій
Заколот злий проти нас, Телемаху, отут затіває».
Відповідаючи, мовив йому Телемах тямовитий:
«Батечку, це не доглянув я сам – ніхто тут не винен
155] Інший, – дверей до комори, що так припасовані щільно,
Не зачинивши. А в них непоганий знайшовся вивідач.
Йди, богосвітлий Евмею, і двері замкни до комори
Та подивись, чи це робить котра із жінок, чи Мелантій,
Д оліїв син, бо на нього найбільшу я маю підозру».
160] Поки вони між собою провадили стиха розмову,
Знов до комори Мелантій, козиний пастух, уже крався,
Щоб пречудової зброї внести. Свинопас богосвітлий
Це спостеріг й Одіссеєві мовив, що був недалеко:
«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
165] Знов ця людина мерзотна, як ми із тобою й гадали,
Крадеться в нашу комору. Отож-бо скажи мені ясно –
Там його вбить, якщо в силі я буду його подолати,
А чи сюди привести, щоб від тебе прийняв він покару
За незліченні злочинства, що в домі твоєму він коїв».
170] Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Я з Телемахом удвох женихів отих високодумних
Стримувать буду в господі, хоч дуже вони напирають.
Ви ж обидва, назад йому руки і ноги скрутивши,
Киньте в комору його й зачиніть за ним двері гарненько.
175] Звитою линвою потім зв'язавши кругом, якнайвище
Вверх по стовпу підтягніть аж до сволока й висіть залиште, –
Хай іще довго живий жорстокої муки зазнає».
Так він сказав, і вони, його мови послухавши зразу,
Вмить до комори ввійшли й від Мелантія швидко сховались.
180] Поки в коморі тій зброї шукав він по закутках темних,
Встигли тим часом обабіч одвірків вони притаїтись.
От на порозі Мелантій, козиний пастух, показався, –
Мав же в одній він руці дірчастий шолом пречудовий,
В другій руці мав щит величезний, старий та іржавий, –
185] Захистом був він Лаерту-героєві в юності ранній.
Дуже давно він валявся – у ремені й шви розійшлися.
Кинулись разом на нього вони, потягли за волосся
В глиб до комори й об землю жбурнули зомлілого серцем.
Руки і ноги йому ремінням до болю скрутили,
190] Добре їх раз коло разу стискаючи, як наказав їм
Син Лаерта, незламний в біді Одіссей богосвітлий.
Звитою линвою потім зв'язавши його, якнайвище
Вверх по стовпу підтягнули до сволока й висіть лишили.
З нього глузуючи, так, свинопасе Евмею, ти мовив:
195] «Будеш, Мелантію, всю тепер нічку отут сторожити,
Лежачи в ліжку м'якім, як для тебе воно й подобає.
Не обмине тебе рано народжена з хвиль Океану
Золотошатна Еос в тій порі, як звичайно ти гониш
Кози, щоб учту в цім домі із них женихам готувати».
200] Так і лишився він там на прив'язі висіти згубній.
Зброю тоді одягнули і, двері світлисті замкнувши,
До промітного та хитрого вийшли вони Одіссея.
Разом усі на порозі, відвагою дишучи, стали
Четверо, в домі ж багато було юнаків повносилих.
205] Близько тоді підійшла до них Зевсова донька Афіна,
Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа.
Втішений був Одіссей, як побачив її, і промовив:
«Менторе, стань нам на захист! Згадай свого любого друга!
Скільки добра учинив я тобі! Адже ти – мій ровесник!»
210] Так говорив він, бо знав – то Афіна, що кличе до бою.
Галас гучний у той час женихи у господі зчинили.
Дамасторід Агелай тоді перший накинувсь на неї:
«Менторе, не піддавайсь на лихі Одіссея намови,
Бійки не здумай почать з женихами в його обороні!
215] Ось-бо наш задум, і він таки здійснений буде, я певен:
Тільки-но їх ми обох повбиваємо, батька і сина,
Будеш убитий і ти, як наважишся разом із ними
Діяти в домі цьому, – за це накладеш головою.
А коли збройно ми сили позбавимо вас життьової,
220] Тож і майно те, що в домі а чи поза домом надбав ти,
Ми з Одіссеєвим разом змішаємо. І не дозволим
Ані синам твоїм жити надалі у домі, ні дочкам,
Ані дружині поважній по місту ходить на Ітаці».
Так говорив він, і серцем Афіна розгнівалась дужче,
225] Й гнівними стала словами корити вона Одіссея:
«Ні, Одіссею, нема в тебе сили й відваги, з якою
Ти через білораменну Єлену, хорошого роду,
Бився під Троєю всі дев'ять років колись неустанно
І багатьох повбивав у тій січі кривавій. Твоїм же
230] Намислом широковуличне місто Пріамове взято.
Як же тепер, до дому й маєтків своїх повернувшись,
Замість подужать отих женихів, ти втрачаєш одвагу?
Йди ж бо, мій любий, ставай біля мене й дивися, – побачиш,
Як, виступаючи тут проти зграї мужів зловорожих,
235] Ментор, Алкімів син дужий, віддячить тобі за турботи».
Мовила так, та звитяги рішучої ще не дала їм,
Хтіла раніше вона перевірити силу й відвагу
І самого Одіссея, й його велеславного сина.
Ластівки постать прибравши, Афіна раптово злетіла
240] Й сіла під стелю на сволок, увесь почорнілий від диму.
Дамасторід Агелай тоді став женихів підбивати
Із Евріномом, і Амфімедонтом, і Демоптолемом,
З Полікторідом, Пісандром, з Полібом розумним укупі.
Найхоробріші, найдужчі були вони між женихами,
245] Що залишались живі і за душі свої ще боролись.
Інших здолав уже лук і часті приборкали стріли.
Мовив до них Агелай, з такими звернувшись словами:
«Друзі, вже скоро цей муж свої руки складе непоборні!
Ментор ізник уже десь, пустих нахвалянь намоловши,
250] Перед вхідними дверима самі лиш вони зосталися.
Отже, великих списів, проте, всіх ви не кидайте разом,
Вдарте спочатку лише шістьома, – може, Зевс допоможе
Нам Одіссея здолать і великої слави зажити.
Тільки б один він упав, а про інших тоді нам не клопіт!»
255] Так він сказав, і списами націлились шестеро перші,
Як загадав він. Та марним їх намір зробила Афіна:
Влучив один із них списом своїм у одвірок господи,
Міцно поставлений; інший – у двері, приладнані кріпко;
Іншого ясень в стіну важкомідним вістрям устромився.
260] Отже, як всі отак схибили раптом списи женихівські,
Мовив незламний в нещастях тоді Одіссей богосвітлий:
«От що скажу я вам, друзі, меткіше нам треба списами
Бити в юрбу женихів, що в додаток до злочинів давніх
Ще й намагаються злісно життя нас позбавити й зброї».
265] Так він сказав, і списи почали вони кидати гострі,
Цілячись влучно. Поліг тоді враз від руки Одіссея
Демоптолем; Евріад – від руки Телемаха; Елата
Вбив свинопас, а Пісандра – пастух, що корів випасає.
Всі вони землю безкрайню, попадавши, гризли зубами.
270] Інші в глиб дому юрбою тоді женихи відступили,
Товариші ж Одіссеєві з трупів списи вже виймали.
Знову тоді женихи, націлившись, кинули разом
Гострі списи, й знову марним їх намір зробила Афіна:
Влучив один із них списом своїм ув одвірок господи,
275] Міцно поставлений; інший – у двері, приладнані кріпко;
Іншого ясень в стіну важкомідним вістрям устромився.
Амфімедонт Телемахові влучив у руку й зап'ястя
Трохи дряпнув, ледь шкіри торкнувшися гострою міддю.
Списом довженним Ктесіпп над щитом у Евмея метнувши,
280] Ранив плече йому, – спис пролетів і ударивсь об землю.
Ті, що круг хитрого та промітного були Одіссея,
Гострі списи в женихів, націлившись, кинули разом.
Еврідаманта убив Одіссей тоді, городоборець,
Амфімедонта убив Телемах, свинопас же – Поліба;
285] Списом довженним своїм пастух, що корів випасає,
Вдарив Ктесіппа у груди і так, похваляючись, мовив:
«Син Поліферса глузливий! Отож-бо не слід так ніколи
Кидать безглуздо слова велемовні, – краще облиш їх
Вічним богам промовляти, вони ж набагато сильніші.
290] Це от за ногу волячу тобі, за гостинець, якого
Ти богорівному дав Одіссеєві, що повернувся!»
Так до Ктесіппа отой чередник промовляв. Одіссей же
Дамасторіда вже списом великим ізблизька ударив.
А Телемах Локріту, Евенора синові, втрапив
295] Списом в пахвину прямісінько й міддю пройняв його наскрізь.
Той перед себе упав і ударивсь обличчям об землю.
Згубну для смертних егіду з-під самої стелі Афіна
Зверху тоді простягла, і серця женихів затремтіли.
Порозбігались вони по господі, як в стаді корови,
300] Бистрим полохані оводом, що нападає і гонить
їх весняної пори, коли дні у нас довгі бувають.
Мов криводзьобих шулік пазуристих завзятлива зграя,
Що, прилітаючи з гір, на птахів нападає зненацька,
Ті ж, порятунку шукаючи, хмарою линуть в долину,
305] А шуляки на льоту їх дзьобають, і ніяк втекти їм,
Ніде сховатись, а люди радіють, ті бачачи влови, –
З друзями так Одіссей, женихів по покоях ганявши,
Били круг себе нещадно і голови їм розбивали.
Стогін огидний лунав, і кров заливала долівку.
310] До Одіссея підбіг тут Леод, і, обнявши коліна,
Слізно благати почав, і слово промовив крилате:
«Біля колін я твоїх, Одіссею, о, змилуйся, зглянься!
Жодної жінки в цім домі ні словом, ні ділом ганебним,
Правду кажу, не чіпав я ніколи, ще й інших при тому
315] Я гамував женихів, коли хто учиняв щось подібне.
Тільки ж послухать мене і втримати рук не схотіли.
Тим-то за вчинки ганебні спіткала їх доля жахлива.
Лиш ворожбит я при жертвах, ні в чім їх не спільник, і маю
З ними загинути! Ні, за добро нам подяки не ждати!»
320] Глянув спідлоба і мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Хвалишся тим, що у них при жертвах ти був ворожбитом, –
Отже, не раз, напевно, молився ти в домі моєму,
Щоб і далеким був день солодкий мого повороту,
Щоб і дружину взяти мою, і дітей з нею мати.
325] Тим-то гіркої тобі вже тепер не уникнути смерті! »
Так він сказав, і жильною тут же підняв він рукою
Меч, що лежав на землі, упавши із рук Агелая,
Щойно убитого. Вдарив мечем він Леода по карку –
З зойком його голова у порох брудний покотилась.
330] Тільки співець, син Терпін, чорної смерті уникнув,
Фемій, що мусив тоді женихам проти волі співати.
Біля дверей бокових стояв і тримав у руках він
Дзвінкоголосу формінгу й надвоє думками вагався:
Чи під жертовник великого Зевса, осель охоронця,
335] Краще умкнути з господи у двір, де Лаерт з Одіссеєм
Безліч стегон бичачих, приносячи жертви, спалили,
Чи, до колін Одіссея припавши, пощади благати.
Поміркував так, і ось що він визнав тоді за найкраще:
Тут же коліна обнять Одіссеєві, сину Лаерта.
340] Долі поставив свою обточену гладко формінгу
Поміж кратерою він і срібноцвяхованим кріслом,
Сам же, підбігши, руками обняв Одіссею коліна,
Слізно благати почав і слово промовив крилате:
«Біля колін я твоїх, Одіссею, о, змилуйся, зглянься!
345] Сам шкодуватимеш потім, якщо співомовця-аеда
Вб'єш ти мене, що на радість богам і людям співаю.
Я – самоук, саме божество мені всі мої співи
В серці посіяло. Й перед тобою готов я співати,
Як перед богом. Тож не стинай голови ти моєї!
350] Скаже напевно тобі й Телемах, улюблений син твій:
Не за своїм я бажанням, а всупереч волі моєї
В домі твоєму бував і співав женихам я на учтах, –
їх же багато, й сильніші вони, то й примусити вміли».
Так він сказав. Телемахова чула це сила священна,
355] Й мовив тоді він до батька, що близько стояв біля нього:
«О, зупинись! Не вбивай безневинного гострою міддю!
Та пощадімо й Медонта-окличника! В нашому домі
З років дитинства лише піклування зазнав я від нього.
Тільки б не вбили його Евмей-свинопас чи Філотій
360] Та не попався б тобі він, коли розходивсь ти у домі».
Так він сказав. Почув це Медонт, що здававсь тямовитим.
Ницьма під кріслом лежав, щоб чорної смерті уникнуть,
Шкурою вкрившись воловою, здертою тільки недавно.
Вискочив він із-під крісла і, скинувши шкуру волову,
365] До Телемаха підбіг, і, коліна у нього обнявши,
Став він благати його і слово промовив крилате:
«Друже мій, ось де я й сам. Заступись перед батьком за мене,
Щоб у могутній силі не вбив мене гострою міддю
В гніві на цих мужів-женихів, що понищили в домі
370] Стільки добра і тебе шанувать, нерозумні, не вміли!»
Так відповів, усміхнувшись, йому Одіссей велемудрий:
«Будь спокійний, це він захистив, врятував тебе справді,
Щоб пам'ятав ти душею та й іншим сказав би, наскільки
Краще добрі творити діла, аніж діяти злочин.
375] Вийдіть, проте, із господи у двір і далі від вбивства
Сядьте собі за дверима – і ти, і аед піснемовний,
Щоб я тим часом устиг у домі, що треба, зробити».
Так він сказав, і вийшли обидва вони із господи.
Перед жертовником Зевса великого вдвох тоді сіли
380] І озирались навколо, нового чекаючи вбивства.
Дім Одіссей у той час оглядав, може, хто із мужів тих
Ще залишився живий, може, чорної смерті уникнув.
Та лиш побачив одно він – в крові там і в бруді лежали
Всі вони купою, наче та риба, що з сивого моря
385] Густопетельною сіттю рибалки на берег затоки
Виволікають, і, прагнучи в хвилю морську повернутись,
Купами мусить вона на піску прибережнім валятись,
Сонце ж промінням палючим життя в неї геть відбирає, –
Так женихи там один на одному звалом валялись.
390] До Телемаха промовив тоді Одіссей велемудрий:
«Йди, Телемаху, і няню поклич-но сюди Евріклею,
Треба їй слово сказати, що виникло в серці у мене».
Мовив він так, Телемах же, послухавши любого батька,
В двері постукав ту ж мить і няню гукнув Евріклею:
395] «Встань-но мерщій, бабуню старенька, наглядачко вірна
Над усією жіночою челяддю в нашому домі!
Вийди-но, батько мій кличе тебе, щось має сказати».
Так він промовив, у неї ж безкрилим лишилося слово.
Двері вона відчинила з покоїв, збудованих зручно,
400] Й вийшла із них, Телемах же повів її вслід за собою.
От Одіссея знаходить вона серед трупів убитих;
Кров'ю і брудом забризканий, був він до лева подібний,
Що поживився волом запряжним, його в полі загризши:
Груди у нього і паща – з одного і з другого боку –
405] Все закривавлене так, що й глянути страшно на нього.
Так Одіссей у крові замастив свої руки і ноги.
Трупи угледівши мертві й потоки пролитої крові,
Мало не скрикнула няня, велике побачивши діло,
Та Одіссей її стримав, її перебив поривання
410] І, промовляючи, з словом до неї звернувся крилатим:
«Тільки душею, бабуню, радій, але стримайсь од крику.
Тож не годиться над трупами вбитих мужів похвалятись.
Воля богів та вчинки лихі їх на смерть засудили.
Не шанували нікого вони із людей земнородних,
415] Хто б не зайшов до них – злидень який чи людина статечна.
От за зухвалість таку і спіткала їх доля ганебна.
Ти ж про жінок, що в домі слугують, мені розкажи-но,
Хто з них мене зневажав і яка поміж ними безвинна».
В відповідь мовить тоді йому няня, стара Евріклея:
420] «Отже, дитино моя, всю правду тобі розкажу я.
В нас п'ятдесят є челядниць – жінок, що постійно слугують
В домі твоєму, роботи усякої ми їх навчили –
Вовну чесати й виконувать іншу невольничу працю.
Є дванадцять між ними, що стали на шлях безсоромний –
425] Ані мене не шанують, ні навіть саму Пенелопу.
А Телемах лиш недавно підріс, і мати йому ще
Не дозволяє давати служебним жінкам розпорядок.
Дай-но піду я наверх, до покоїв світлистих, звістити
Все твоїй жінці, що сон якесь божество їй наслало».
430] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Ні, ти її не буди. А скажи, щоб до мене з'явились
Ті із челядниць, які безсоромні творили безчинства».
Так він промовив, старенька ж, не гаючись, вийшла з кімнати
Переказать це жінкам і спуститися вниз їм звеліти.
435] Сам тоді він Телемаха, і чередника, й свинопаса
Тут же до себе гукнув і слово їм мовив крилате:
«Трупи виносьте оці, покличте й жінок на підмогу.
Потім крісла чудові й обідні столи хай служниці
Дочиста змиють водою й ніздрястими губками витруть.
440] Потім, коли уже лад наведете ви в цілому домі,
Виведіть тих челядинок з покоїв, збудованих кріпко,
І поміж круглою кліттю і муром міцним, що круг двору,
їх довголезими геть порубайте мечами, і душі
Повиривайте із них, щоб забули діла Афродіти,
445] Як з женихами служили їй, потай із ними єднавшись».
Так він сказав, і жінки безсоромні ввійшли усі разом,
Жалібно виючи з страху, рясні проливаючи сльози.
От почали вони трупи убитих виносити спершу
І під ворітьми складать в обгородженім міцно подвір'ї
450] Тісно один біля одного. Сам Одіссей підганяв їх
І розпорядок давав – мимоволі прийшлося виносить.
Потім крісла чудові й обідні столи ті служниці
Дочиста змили водою й ніздрястими губками стерли.
А Телемах, свинопас і пастух, що корів випасає,
455] Скреблами бруд із долівки у домі, збудованім міцно,
Геть вискрібали, жінки ж забирали й виносили сміття.
Потім, коли уже лад навели вони в цілому домі,
Вивели тих челядинок з покоїв, збудованих кріпко,
І поміж круглою кліттю і муром міцним, що круг двору,
460] В закут загнали вузький, відкіля не було як тікати.
Тут Телемах тямовитий озвався до них і промовив:
«Ні, не буду я чистою смертю життя позбавляти
Тих, що й мені на голову стільки ганьби виливали,
Й матінці нашій, ділячи ложе своє з женихами».
465] Мовивши так і причал з корабля темноносого взявши,
Він до стовпа прив'язав, через кліть перекинувши круглу,
Потім їх вверх підтягнув, щоб ногами землі не торкались.
Наче дрозди тонкокрилі чи дикі голубки, що в сітку,
Сховану хитро в кущах, потрапляють і замість нічлігу,
470] Що поспішали до нього, жахливий знаходять спочинок, –
Так ті служниці рядком, у петлях, що кожній стискали
Карк, головами повисли, приймаючи смерть жалюгідну.
Трохи здригались їм ноги, та це не тривало й хвилини.
Вивели так і Мелантія через поріг на подвір'я,
475] Носа і вуха йому відтяли безпощадною міддю,
Вирвавши сором, живцем віддали його псам на поживу,
В гнівнім завзятті ще й руки і ноги йому відрубали.
Потім самі собі руки і ноги старанно одмили
Й до Одіссея вернулися в дім. Була скінчена справа.
480] Отже, до няні звертається любої він, Евріклеї:
«Сірки, матусю, внеси, цих ліків, від лиха очисних,
Внось і вогню – обкурити покої. Й скажи Пенелопі,
Щоби спустилась сюди з жінками служебними разом,
Хай всі челядниці прийдуть негайно, що є у нас в домі».
485] В відповідь мовить тоді йому няня, стара Евріклея:
«Все це ти, люба дитино моя, сказав справедливо.
Дай-но, проте, раніш тобі плащ і хітон принесу я, –
Вбогим лахміттям свої прикриваючи плечі широкі,
Так ти у домі не стій, було б це для тебе негоже».
490] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Передусім щоб вогонь горів мені в цьому покої!»
Так він сказав, і послухала мови його Евріклея
І за хвилину внесла йому сірки й вогню. Одіссей же
Зразу ж покої обкурювать став, і весь дім, і подвір'я.
495] Няня ж старенька пішла по кімнатах прекрасного дому
Оповістити жінок і скликати їх до Одіссея.
Кожна із світлом в руках, вони сходились з різних покоїв
І, обступивши кругом, почали обнімать Одіссея,
Голову й плечі йому з любов'ю усі цілували,
500] Брали за руки, – його ж охопило солодке бажання
Плакати ревно й ридати, бо серцем усіх пізнавав він.
