Хтось надходить, хтось стукає в сіні…

Глухий кашель і з уст кровотіч.

Вже прийшла чорна ніч в темнім крепі,

відітхнула глибоко земля.

Ще останній, придавлений шепіт:

– Я вертаюсь, Вкраїно моя.

4-6 червня 1932

Червона молодість півоній.

Яка краса! Яке п’яніння!

Візьми моє чоло в долоні

й оборони, моя весіння!

Бо переслідує крізь морок, -

ще крок, ще крок, мене поцілить

мій друг найкращий і мій ворог

найзавзятіший, боже милий!

Натхнення темне, музо вічна!

Б’є ніч у тіней чорні дзвони.

На чорнім тлі, мов кров трагічна,

півоній молодість червона.

Скляні очі кам'яниць,

над ними чола балконів,

рійний, стрійний танець

світла красок, тонів.

О місто, місто, місто -

гігантний заліза та бетону тин.

О місто, місто, місто -

задимлене в неба блакить

алмазними зіницями вітрин.

Очі скляні кам'яниць,

над ними шильди, фасади,

мінливий реклам танець

пестить трійлом принади.

О місто, місто, місто -

гігантний заліза та бетону тин.

О місто, місто, місто,

розбавлене рельєфами вітрин.

Отак глядіти в ваші прозорі шиби.

О прямовисні озера закляті:

чи се плюскотять срібні риби,

з місячного сяйва натяті?..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Так добре глядіти в ваші безплямні

шиби.

О скорбе, перерізана площиною

вітрини,

в дощі рефлексів розцвіли казок

гриби,

шоколадові дрібні мелюзини…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

По тисячкрать пристрасні очі

водять по вас трус,

та ви хіхочетесь рожевими

лампами.

По тисячкрать вдаряєте цілунками

спокус

мерехтливі, в блиску злив

спокусливі плями.

В жоржети, шовки, брокати,

крепдешини

убрані цвітів кльомби,

вічно всміхнені дерев'яні

манекени,

квадрати, прямокути, ромбоїди,

ромби.

Очі скляні кам'яниць,

рельєфи, шильди, фасади,

блідий місяць-каганець,

ярких ліхтарів громади.

О місто, місто, місто -

гігантний заліза та бетону тин.

О місто, місто, місто,

Кричи квадратами вітрин.

Кам'яниць скляні очі,

сном зашуміли будуари,

виллялись темні тіні ночі

на сквери, парки, тротуари.

О місто, не треба лякатись

її конклюзій.

О місто, тебе прощають на добраніч

вітрини брязком жалюзій

Похилі чола,

похмурі очі,

розпука гола,

мов свердлом, точить.

Тривожний голос

шепоче стиха,

та зір навколо

шукає лиха.

Тривожні очі:

німим що буде?

І серед ночі

блукають люди.

Зимою, літом,

мороз чи спека -

йде острах світом

та небезпека.

Гарячка й туга

уста спалила,

і кряче пугач -

зла чорна сила.

Стукочуть кузні

десь таємниче,

і усміх дружній

застиг в обличчі.

Заблисне обрій

вогнями зливи,

добі хоробрій

час невмолимий.

Зневіри трійло,

сліпий недогляд,

та неспокійно

у далеч погляд.

І раптом: стукіт,

тупіт,

гул

копит.

Далеко

дудоня.

Стрясеться

долоня.

І раптом: глухо.

І до землі в тривозі вухо:

земля дрижить.

І чути:

з грюкотом гряде далека мить.

Надходять роки,

суворі роки.

Незламні кроки

вже на Нову прямують путь,

Нове

майбутнє

молотом

кують.

І день і вік однаково минають. Не задержать

нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,

і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,

час виростає й меж не має й нас німить.

Так на минулого й майбутнього раменах

повішено, мов плахту, долю нашу.

Ми – ланцюга поодинокі звена,

ми – відтинок малий зі стрічки часу.

Це наших днів звичайна тут дорога,

не падає ніщо до безвісті води.

Віддати треба нам життю щомога,

а треба кожному, ще поки молодий.

Тепер ще квітка дійсності надією цвіте,

не кидає ще тіні дерево зневіри.

Хоч знає, що морози, серце вірує проте

і ліктями ужитку правди ще не мірить.

Для молодих плечей легкий є неба в'юк,

в одноманітності не явиться нам позіх.

О, не словами уст, але словами рук

співати будем пісню на життя порозі.

Вітай життя! Що біль даєш, і щастя,

і красу, і сум, і горе. В мені юний пал вне вмер ще.

Вітай життя! І на привіт тобі я понесу

м'яке, та в панцир крицевий закуте серце.

Біжать алеї звуків, саджених у гами.

Мов на акорд, упав поверх на поверх.

Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір

від берега по берег, тінь вінків дубових.

Мусує день, мов склянка золотого чаю,

прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.

Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,

хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.

Церкви, цукерні, біржі – духові і тілу.

Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин

крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.

Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.

Але за муром джаз і танці лампіонів,

балет балончиків, хор барв, мов хор гобоїв,

і жовті груди велетенських стадіонів

зітхають глухо під бурхливою юрбою.

І стеляться до ніг дими – покірні птахи,

а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку

антен червоне павутиння розіп'явши,

мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки.

Митці рослин – тюльпани, дбаючи за форму,

припавши на коліна, барвно й гарно гинуть,

а за законами нам невідомих формул

вирують дні й міста й вирують бормашини.

Дроти тремтять, мов нерви. Теплий білий листик,

зоря в конверті, кілька слів і квіт шипшини.

Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток

над вирвами нудних мелодій бормашини.