У ванні короп золотистий

плюскоче, наче з піни панна,

і в куряві рожевих іскор

кружляє веретеном ванна.

Мідниця ранку повна піни

із мила сонця. Миють хмари.

На сім ключів замкнулись сіни,

де ти в блакитному пожарі.

У ванні короп плеще з дива,

побачивши тебе – сон ясний.

Але чому ти нещаслива,

чому очей фіалки гаснуть?

Над ранком. Зорі з вовни мряки,

мов злоті гудзики з плаща,

відпоре день і сім’ям маку

розсипле солов’ям в кущах.

В сувоях тиші сплять долини,

де мох задуми й мох імли,

аж скотиться стозерна диня

на лопуховий ранку лист.

Як диню сонця зсуне вітер

на решето ясних долин,

розплющують зіниці квіти

і листя рветься в дальню синь.

А серце, що, незаспокійне,

збагнути хоче все до дна,

тріпочеться і з листям рвійним

до болю прагне дива дня.

Корови й дині. Білий янгол

на лопуха зеленій плахті.

Хто будить в серці тужну п’янкість

і хто колише темний страх твій?

Ще неоправданий, таємний,

мов кріт, від дна коріння риє

і грає, мов кларнет підземний,

в кипінні форм, у барв завії.

І як зродився без причини,

так без причини щезне знагла.

Природи лоно мрячне й синє,

і сонця кіш,

і кіш землі,

що в ньому

корови, квіття, дині й янгол.

Сліпуче чорний вугіль ночі, глиб і серця шахта,

природи дно – дно таємниці й неба синє лоно;

лящить у вухах сон – зім’ята та подерта плахта,

і дзвоніть в темряві співуче серце телефону.

Так будиться хаос забутий літ дитячих світу,

з-поза свідомості запони дивиться прадавнє,

мов озеро, чарує в сріблі заля, й синім квітом

проломаний удвоє місяць на долівці в’яне.

І темне місячне ядро з твердої шкаралущі

вилускують долоні тиші, що усе загорнуть.

Дівчат кирпатий янгол рає, й час статуї кришить,

лиш труби мегафонів сяють, мов тюльпани чорні.

4 січня 1936

Накрита неба бурим дахом,

мов бронза, ніч тьмяніє й стигне.

Як вбиті в ніч горючі цвяхи,

холонуть зорі в сині криги.

Насуплений, їдкий, запеклий

заслониш очі лунатичні,

бо твоє серце – чорне пекло,

середньовічне і містичне.

Тремти в цей вечір забобонний,

мов астролог, дивися в зорі!

Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних

пригорне ніч, вогонь і море!

Поезія? – Ні, не питай,

який рецепт її есенцій!

П’ючи свій золотавий чай,

так пробалакаємо день цей.

Узори гарних слів, мережка,

екстракти мови в срібній чаші -

хай їх краси аптекар зважить!

Ні, не туди, коханий, стежка!

Символіка завбога наша,

і орнаментика засіра.

Де ж міра мір, єдина міра?

Чай процідивши, попрощавшись,

розходимось. Ніч – чорна мушля,

ті самі зорі в ній, що завжди,

той самий захват серце душить.

Тоді, чужі дрібній прикрасі,

слова, затиснуті у горлі,

слова, гальмовані в екстазі

б’ють, мов джерела животворні.

Рядами, рядами, рядами,

Довгими смугами, над кам’яними бруками

Висимо,

Лежимо,

Сидимо

Ми на мурах розіп’яті,

Ми плакати, плакати, плакати.

І вдень і вніч ми все одні,

У вдень і вніч ми все різні,

Міняємося,

Минаємося,

Кидаємося

В безвістя

Серед міста.

Ми розвійні вулиць брати,

Ми плакати, плакати, плакати.

А над нами небо плине,

А над нами бетон лине,

А між небом і бетоном

Одним стоном, одним стоном

Місто, місто розікрите, розколисте та розмите.

Ми на мурів лук нап’яті,

Ми плакати, плакати, плакати.

Від рож червоні,

Від мурів зелені,

Від фйолків фйолетів,

Від неба блакитів

Ми вкрали.

Набрали,

Нассали

Ми яскраві красок плати,

Ми плакати, плакати, плакати.

Водограєм,

Буйним граєм,

Злотом, сріблом осліпляєм,

Мозайкою осяваєм,

Ми в вуличний чар закляті,

Ми плакати, плакати, плакати.

Ми все знаєм,

Що? де? є?

Ми всілякі вісті маєм:

Хто? вже? ще?

Ми про все повідомляєм,

Величаєм,

Поганьбляєм.

Ми вістуни все закляті,

Ми плакати, плакати, плакати.

Ми мусимо все кричати,

Душу свою сповідати,

Тайни свої виявляти,

До ух лестиво шептати,

До ух рипливо гримати,

Без упину,

Без спочину,

До загину

Ми не можемо спочати,

Ми плакати, плакати, плакати.

Людей зводим,

В блуд їх вводим,

Ляском маним,

Ляском п’яним.

Жонглери, маклери, манажери

Все відкриті,

Все одверті,

Не закриті,

Покраяні,

мальовані,

Проститутки, юди, свати,

Ми плакати, плакати, плакати.

Фіялки й телефонна трубка

заворожливим сяйвом кличе,

і місяць, мов червона губка,

змиває попіл дня з обличчя.

Слимак з ебену, темна мушля

і вухо ночі – лійка чорна,

і пахощі духмяні душать,

мов пальці на кларнеті горла.

З очей фіялок смутком кришиш

і пригортаєш, сестро рання!

Простягнуті долоні тиші

над нашим вічним проминанням.

Не легко відійти в країну вічності німу,

хоча яка була б дорога днів трудна і сіра.

На сто вузлів сплелись думки з землею, й аж йому

життя з долоні випало, немов розбита ліра.

Учитель і поет, виховник, будівничий, що

було для нього кожне слово чином, кожне ділом,

не музам дань складав і не собі співав, а щоб

шляхи майбутнього в мету спрямовували сміло.

Підвівся і, відклавши пісню, мов гребець весло,

до гнівних зір війни молився віщо в ніч весінню,

і з ложа смерті слав думки на шлях, що ним ішло

його натхненням виховане днів тих покоління.