— Вона від доктора Джекіла, сер? — запитав клерк, ледве глянувши на папірець. — Почерк наче мені знайомий. Щось особисте, містере Атерсон?
— Лише запрошення на обід. Хочете поглянути?
— Одну хвильку. Дякую, сер, — клерк поклав обидва аркуші поруч і став прискіпливо їх порівнювати. — Дякую, сер, — нарешті сказав він, повертаючи обидва папірці, — дуже цікавий почерк.
Виникла пауза, впродовж якої містер Атерсон боровся з собою.
— Навіщо ви порівнювали їх, Гесте? — не витримав він.
— Річ у тому, сер, — клерк підшукував слова, — що між ними існує дивовижна схожість, обидва почерки майже ідентичні, єдина різниця — нахил літер.
— Дуже дивно, — вимовив Атерсон.
— Справді, як ви кажете, дуже дивно, — погодився Гест.
— Я б не згадував більше про цю записку, ви розумієте, — сказав господар.
— Так, сер, — промовив клерк. — Я розумію.
Щойно містер Атерсон залишився сам, він замкнув записку в глибині свого сейфа назавжди.
«Невже, — подумалося йому, — Генрі Джекіл підробив лист убивці!» І кров похолола в його жилах.
Епізод із доктором Леньйоном
Збігав час. Тисячі фунтів обіцяли у винагороду тому, хто знайде вбивцю; вбивство сера Денверса викликало обурення громадськості, та попри все поліція не могла знайти жодного сліду, містер Гайд зник так, начебто його ніколи й не існувало. Розкопали багато з його минулого, звісно, все те було ганебне. Розповідали про його жорстокість, бездушну і несамовиту, про безпутне життя, про його дивних компаньйонів, ненависть, що оточувала кожну його дію. Але про його теперішнє місцеперебування не було відомо нічого. Відколи він полишив своє помешкання в Сохо вранці після вбивства, він наче випарувався. Плинув час, і поступово містер Атерсон став звільнятися від пекучого почуття тривоги і приходити до ладу сам із собою. Смерть містера Денверса, як на нього, повністю спокутувалася зникненням містера Гайда. Тепер, коли лихий вплив містера Гайда був у минулому, для доктора Джекіла почалось нове життя. Він перестав бути відлюдником, поновив стосунки з друзями, знову став жаданим гостем і жартівником. Відомий своїм доброчинством, став також відомий своєю побожністю. Він був завжди при ділі, полюбив довгі прогулянки, робив добрі справи, обличчя його посвіжішало та стало відкритішим, наче він здобув внутрішню злагоду сам із собою, й понад два місяці він тішився спокоєм.
Восьмого січня Атерсон обідав у доктора Джекіла в невеличкій компанії. Був там і Леньйон, і господар поглядав на одного та другого точнісінько так, як у ті давні часи, коли всі троє були нерозлучними друзями. Але дванадцятого січня, а далі й чотирнадцятого двері будинку виявилися замкненими для правника.
— Доктор не виходить, — пояснював Пул, — і нікого не приймає.
П’ятнадцятого Атерсон спробував іще раз — і знову отримав відмову. Правник звикнув протягом останніх двох місяців майже щодня бачитися з другом, тому повернення до самотності дуже гнітило його душу. На п’ятий вечір він запросив на обід Геста, а на шостий — сам вирушив до доктора Леньйона.
Тут нарешті йому не відмовили, та коли він увійшов, то був приголомшений зміною, яка сталася із зовнішністю доктора Леньйона. Смертний вирок був виразно написаний на його обличчі. Рум’яний здоровань поблід, схуд, полисів і постарішав; та навіть не ці ознаки фізичного занепаду найбільше вразили правника, а погляд, у якому відбивався глибоко прихований жах. Не схоже, що доктор боявся смерті, однак це було перше, що спало на думку Атерсонові.
«Так, — думав він, — Леньйон — лікар, він повинен знати свій стан і скільки йому лишилося жити, але усвідомлювати це йому над силу».
Однак коли правник зауважив, що доктор має хворий вигляд, Леньйон спокійно оголосив, що він людина приречена.
— Я зазнав великого потрясіння, — промовив він, — і вже ніколи не одужаю від того. Це питання кількох тижнів. Що ж, життя було приємним, воно мені подобалось, так, сер, я любив його. Іноді я думаю, що якби ми знали все, то були б раді прощатися з ним.
— Джекіл теж захворів, — перевів розмову на інше Атерсон. — Ви з ним не бачилися?
Цієї миті Леньйонове обличчя змінилося, і він підняв тремтячу руку.
— Я не бажаю ніколи більше ані бачити доктора Джекіла, ані чути про нього! — прокричав він з тремтінням у голосі. — Я цілком порвав із цією особою і благаю вас не нагадувати мені про того, кого я вважаю мертвим.
— Он воно як… — вимовив Атерсон і по чималій паузі запитав: — Можливо, я щось можу зробити? Ми — троє дуже давніх друзів, Леньйоне, ми вже не проживемо стільки, щоб знайти нових.
— Нічого вже не виправиш, — відрізав Леньйон. — Запитайте в нього.
— Він не приймає мене, — відповів правник.
— Це мене не дивує, — пролунала впевнена відповідь. — Колись, Атерсоне, після моєї смерті, ви, можливо, дізнаєтесь, мав я рацію чи ні. Але не зараз. Я не можу вам нічого сказати. До речі, якщо ви можете посидіти зі мною й поговорити про щось інше, заради Бога, залишайтесь і поспілкуймося; та коли вам несила полишити цю кляту тему, заради всього святого, ідіть, бо я не можу цього витерпіти.
Щойно повернувшись додому, Атерсон сів і написав Джекілові листа, висловлюючи незадоволення, що його більше не приймають, і запитуючи про причину, з якої той так сильно посварився з Леньйоном. Наступного дня прийшла довга відповідь, дуже зворушлива, але сповнена таємничих натяків. Сварку з Леньйоном він назвав непоправною. «Я не звинувачую нашого давнього друга, — писав Джекіл, — але поділяю його думку про те, що нам не слід більше ніколи бачитися. Відтепер я вестиму надзвичайно усамітнене життя, і ви не повинні ані дивуватися, ані сумніватися у нашій дружбі, якщо мої двері виявляться зачиненими навіть перед вами. Ви маєте дозволити мені іти власним темним шляхом, бо я сам накликав на себе кару й небезпеку, про які не можу говорити. Коли вже я найбільший грішник, то водночас я й найбільший мученик. Не думаю, що десь іще на землі є місце для таких мук і страхів; і ви, Атерсоне, можете полегшити мої страждання лише одним: шануючи моє мовчання».
Атерсон був уражений: лихий вплив Гайда відійшов у минуле, доктор повернувся до свого колишнього життя та колишніх друзів, іще тиждень тому доля обіцяла йому бадьору та шановану старість, а нині дружбу, душевний спокій, увесь хід його життя було розчавлено. Така велика й несподівана зміна вказувала б на божевілля, але з огляду на слова й поведінку Леньйона правда ховалася десь значно глибше.
Тиждень потому Леньйон зліг і менш ніж за два тижні помер. Увечері після похорону, що сильно засмутив Атерсона, він замкнувся в кабінеті і при світлі меланхолійної свічки дістав та поклав перед собою конверта, підписаного покійним другом і запечатаного його печаткою. «ОСОБИСТО. Для Г. Дж. Атерсона ВИКЛЮЧНО. У разі його несподіваної смерті знищити не читаючи», — так категорично зазначалося на конверті. Правник жахнувся, прочитавши цей напис. «Сьогодні я поховав одного друга, — подумав він, — а що, коли цей лист відбере в мене й другого?» Та, засоромившись цього негідного страху, правник зламав печатку. В конверті був додаток, так само запечатаний і підписаний: «Не відкривати до смерті або ж зникнення доктора Генрі Джекіла». Атерсон не міг повірити своїм очам. Так, саме «зникнення»! Тут знову, наче в тому божевільному заповіті, що він давно повернув власникові, ідея зникнення та ім’я Генрі Джекіла поєднувалися знов. Тільки в заповіті ця ідея з’явилася з підступної підказки людини на ім’я Гайд, за нею стояла жахлива, але зрозуміла мета. Та написана рукою Леньйона, що могла б вона означати? Допитливість заволоділа довіреною особою, хотілося знехтувати заборонами та заглибитися в розгадку таємниці. Але професійна честь і довіра його покійного друга примусили правника виконати свій обов’язок, і пакунок опинився якнайглибше в сейфі.
Одна річ — затамувати цікавість, інша — подолати її. Дуже сумнівно, що з того дня Атерсон бажав побачити свого ще живого друга з такою самою завзятістю. Він думав про нього доброзичливо, та його думки були тривожними і страхітливими. Звичайно, він навідувався до Джекілової оселі, але відчував полегшення, діставши чергову відмову: можливо, в душі він тепер надавав перевагу розмовам на сходах із Пулом, в оточенні гомону міста, йому вже не кортіло потрапити до цього будинку добровільного ув’язнення та сидіти і спілкуватися з його таємничим в’язнем. Пул не міг повідомити жодних втішних новин.
