Я взяв її під руку, ми пішли поряд.

Раптом я помітив, що вона сповільнює ходу, ніби чогось боїться, і при цьому збіліла, мов полотно. Це тривало тільки хвилину, але було так помітно, що я сам злякався й почав допитуватися, що з нею.

Спершу вона не хотіла нічого казати мені, але коли я став наполягати, призналася, що пригадала того нещасного кретина й подумала, що він знову може несподівано звідкілясь вигулькнути.

— Сама не знаю, чому він так страшно перелякав мене, аж соромно признатись, що в мене такі слабкі нерви. Не можу про нього забути й нізащо не хочу більше його бачити.

Я заспокоював її, кажучи, що поряд зі мною їй ніщо не загрожує. Вона мимоволі ще якийсь час розглядалась навколо, та незабаром наша розмова розсіяла в ній це прикре враження. Вже сутеніло, коли ми прийшли до водоспадів, але вечір був напрочуд теплий. На площі перед готелем Штраубінгера багато людей слухало мандрівних арфісток. Чомусь сьогодні гірська ущелина нагадала мені Італію. Я пригадав, як колись, прогулюючись вечорами в Римі по Пінчіо, думав про те, яким би я був щасливим, коли б поряд зі мною була Анелька. Зараз я відчував її руку, що сперлась на мою, і ще дужче відчував її душевну близькість.

Отак, у згоді, спокійні і втішені ми пішли додому.

10 серпня

Сьогодні я цілий день розмірковував над словами, що їх сказала мені Анелька на Шрекбрюке. Особливо мене вразив отой вигук, що несподівано вирвався з її вуст: «Ти не знаєш, яка я нещасна!» Скільки глибокого болю і скарги було в цьому вигуку, яке мимовільне зізнання, що вона не кохає свого чоловіка, не може його кохати, і, нарешті, що її серце, всупереч усім зусиллям волі, належить мені. Якщо так, то вона була такою ж нещасною, як і я! Я кажу: «була», бо зараз уже не є. Сьогодні вона може сказати собі: «Я буду вірною своєму чоловікові, залишуся чесною, а решта — як бог дасть».

11 серпня

Мені спало на гадку, що я не мав права вимагати й сподіватися від неї, щоб вона всім для мене пожертвувала. Це неправда, що заради любові всім жертвують. От якби я, приміром, мав якусь сутичку з Кроміцьким і якби Анелька в ім’я нашої любові звеліла мені стати перед ним навколішки і просити в нього пробачення, я цього не зробив би. Це недоречне і фантастичне припущення, а проте тільки від думки про це кров вдаряє мені в голову. Ні, Анелько, ти маєш слушність, що є речі, якими не можна й не годиться жертвувати навіть заради любові.

12 серпня

Сьогодні вранці. ми побували на Віндішгреці. Пішки туди йти три чверті години, тому я роздобув для Анельки копя, якого вів за вуздечку. Ідучи, я спирався однією рукою коневі на карк і при цьому доторкався до Анельчиної сукні. Сідаючи на коня, Анелька на мить сперлась на мене, і одразу в мені ожив колишній чоловік. Щоб його вбити в собі, я мав би знищити власне тіло і стати духом. Я зобов’язався тримати свої пристрасті й пориви у шорах, — і тримаю, але я не зобов’язувався не мати їх, так само, як не міг би пообіцяти, що не буду дихати. Якби дотик Анельчиної руки схвилював мене не більше, ніж дотик шматка дерева, то це означало б, що я її вже не кохаю, тоді всі мої зобов’язання були б непотрібними. Кажучи, що під Анельчиним впливом я переродився, я не брехав, просто не зміг пояснити точно того, що зі мною сталося. Насправді я тільки опанував себе. Зрікся повного щастя, щоб мати хоч половину його. Я волів хоч таким чином зберегти для себе Анельку, аніж зовсім втратити її, гадаю, що кожен, хто кохав, легко зрозуміє мене. Якщо пристрасті, як кажуть поети, це собаки, то я цих собак у собі поприв’язував і моритиму їх голодом, але я не в силі заборонити їм рватися з прив’язі і вити.

Я добре знаю, що саме пообіцяв, і дотримаю своєї обіцянки, бо мушу. Анельчина непохитність не дає змоги мені виявити свою злу чи добру волю. Мене достатньо стримуватиме страх, щоб від мене не відібрали того, що пообіцяли. Тепер я поводжуся навіть перебільшено обережно, щоб не сполохати того птаха, що його я називаю «духовною любов’ю», а Анелька — «дружбою». Я запам’ятав це її слово, воно — як легкий укус, спершу мало відчуваєш його, а згодом він починає ятритись. В першу мить те слово здалося мені маловиразним, а тепер воно вдається надто обережним і дуже застережливим. Яка дивна риса в жінок — отой страх — називати речі своїми іменами! Я ж ясно сказав Анельці, про що я благаю, і вона теж ясно мене зрозуміла, однак назвала наше почуття «дружбою», ніби щоб заслонитися ним від мене, від себе і від бога. Правда, такі відірвані від землі почуття можна називати як завгодно. В усвідомленні цього багато гіркоти і смутку. Ця обережність, притаманна дуже чистим жінкам, викликана їхньою надзвичайною сором’язливістю, але вона не дозволяє їм бути великодушними. Я міг би прийти до Анельки й сказати їй: «Я заради тебе зрікся половини свого «я», а ти торгуєшся зі мною за слово. Хіба так годиться?» І в душі я кажу їй це з великим жалем. Любов так важко зрозуміти без великодушності, без самозречення.

Сьогодні на Віндішгреці ми з Анелькою розмовляли, як близькі, люблячі одне одного люди, але, зрештою, так само могли розмовляти люблячі родичі. Якби така прогулянка відбулася до нашої умови на Шрекбрюке, я намагався б цілувати їй руки, ноги, пробував би обняти її хоч на мить, а сьогодні йшов спокійно, дивлячись їй у вічі, як людина, що боїться навіть її насуплених брів. Більше того, я майже не говорив про нашу «духовну любов». Мовчав я про це почасти навмисно, щоб заслужити її довір’я і милість. Своїм мовчанням я ніби хотів сказати їй: «Ти не помилишся в мені; скоріше я дозволю собі менше, ніж маю право, аніж порушу нашу умову».

Та все ж трохи образливо, коли твою жертву приймають так охоче й легко, як ти її приносиш. Тоді ти мимоволі кажеш подумки своїй коханій: «Зараз не залишайся у мене в боргу». І я казав так, але марно.

Що з цього виходить? Повне розчарування для мене. Я думав, що коли укладу з Анелькою таку умову, то буду в її межах вільний, як птах, з ранку до вечора повторюватиму слово «кохаю» і з ранку до вечора чутиму його; я сподівався, що заплачу собі за всі муки, за весь час своїх страждань, що я буду королем у тому моєму королівстві; а тим часом досі все складається якось так, що мої перспективи звужуються, а в душі виникають сумніви, і запитуєш себе: чого ж ти домігся?

Я намагаюся не думати про це. Ні! Дещо я все-таки домігся. Домігся того, що бачу її щасливе, сяюче обличчя, її усміх, домігся того, що її ясні очі тепер сміливо зустрічаються з моїм поглядом. Якщо мені поки що тісно й незатишно в цьому новому домі, то це тому, що я ще в ньому не освоївся як слід.

Врешті, я раніше не мав даху над головою, і хоч я ще ясно не бачу, чого саме я досяг, зате добре знаю — втрачати мені було нічого. Про це я ніколи не забуду.

14 серпня

Тітка вже починає говорити, що час повертатись додому. Вона все більше скучає за Плошовом. Я запитав Анельку, чи вона хоче повернутись туди. Вона відповіла, що так, — тепер і я туди поспішаю. Колись я завжди пов’язував з переміною місця якісь дивні й невиразні надії. Тепер уже нічого не сподіваюсь, але з Плошовом пов’язано стільки приємних спогадів, що я буду радий знову його побачити.

16 серпня

Дні минають одноманітно. Я роздумую і відпочиваю. Роздуми мої бувають часто сумними, іноді гіркими, проте моя душа була вже така стомлена, що я втішаюся відпочинком. Завдяки йому я відчуваю, наскільки мені все-таки краще, ніж було раніше. Тепер я багато часу проводжу разом з Анелькою; ми читаємо і розмовляємо про те, що прочитали. Все, про що я говорю, пов’язане з нашим коханням, розкриває його і тільки його стосується; але дивно, я помічаю, що ніколи не говорю про нього прямо, наче мені передався жіночий страх називати речі по імені. Сам не знаю, чому це, але так воно є. Це мене засмучує, інколи навіть дуже засмучує і водночас радує, бо я бачу, що Анелька цим задоволена, навіть більше, відчуваю, що вона за це мене любить. Бажаючи створити між нами якнайбільшу духовну близькість, я почав розповідати їй про себе; думав, що тепер я не повинен нічого від неї приховувати. Я не говорив їй лише про такі речі, які могли образити цнотливість її почуттів і чистоту думок, зате намагався втаємничити її в мою душевну драму, породжену скепсисом і відсутністю будь-якої життєвої опори. Я відверто сказав, що в мене нічого немає на світі, крім її душі. Розповів, що діялося зі мною, коли вопа вийшла заміж, які зміни й потрясіння сталися в моїх мозку і серці після мого повернення до Плошова; говорив я про це тим більш охоче, що всі мої звіряння й признання означали: «Я тебе кохав і завжди кохатиму понад усе». Її обманула та форма моїх признань, вона слухала так, ніби мова йшла не про неї,- схвильовано, співчутливо, а може, і з мимовільною втіхою. Я бачив, як її очі не раз наповнювалися сльозами, як здіймались її груди, як уся її душа тяглась до мене, ніби вона хотіла сказати: «Прийди, бо тобі належить трохи щастя!» Бачачи це, я промовляв до неї очима: «Я сам більше нічого не домагатимусь, у всьому покладаюсь тільки на твою ласку».