— До побачення! До якнайшвидшого побачення! Ви теж артист! Можна не грати, не писати, не малювати, та все ж душею бути артистом. Я це зрозуміла з першої ж хвилини знайомства з вами і ще зрозуміла, що ви ніби й щасливий, а насправді вам буває страшенно сумно. Тому пам’ятайте, що є одна німкеня, яка любить вас, як сестра.

Я поцілував їй руку, а вона, подумавши, що я вже хочу йти, поквапливо мовила:

— Ще є час, був тільки другий дзвінок.

Мені, відверто кажучи, вже хотілось попрощатися з нею. Ох, які в мене стали нерви! Кларина родичка була в плащі з прогумованої тафти, який страшенно шелестів при кожному її русі, те шелестіння, точніше, свистіння гуми доводило мене просто до нестями. Та й до відходу поїзда лишалося всього кілька хвилин. Нарешті, коли до купе вбігла Снятинська, я вийшов.

— Франкфурт, Гільсту! — крикнула мені вслід Клара. — З дому мені перешлють листа, хоч де б я була!

За хвилину я вже стояв на пероні, під вікном вагона, серед людей, які щось вигукували, прощаючись із Кларою, і ці вигуки змішувалися з сичанням пари, уривчастим пихканням локомотива й криками залізничників. Раптом вікно купе опустилось, і я ще раз побачив миле, приязне обличчя.

— Де ви проведете літо? — спитала Клара.

— Не знаю; я вам напишу, — відповів я.

В цю хвилину локомотив запихкав швидше, пролунав свисток, і поїзд рушив. Ми востаннє попрощалися вигуками з Кларою. Вона посилала нам рукою поцілунки, аж поки зникла в темряві.

— Ви будете дуже сумувати? — спитала мене зненацька Снятинська.

— Дуже! — відповів я і, вклонившись їй, пішов додому.

В мене справді було таке почуття, наче поїхала людина, яка могла мені чимось допомогти. Я був дуже розстроєний. Може, до цього спричинився похмурий, дощовий вечір, такий туманний, що всі вуличні ліхтарі здалеку скидалися на райдужні круги. Остання іскорка надії погасла в мені. Песимізм, здавалося, був не тільки всередині в мені, але, як повітря, охоплював увесь навколишній світ, осідав на предметах і на людях, проникав у всі щілини, у всі живі істоти.

Я йшов додому пригнічений, з тривогою в серці, немов передчуваючи якусь невідому, невиразну небезпеку. На хвилину в мені прокинулась шалена ностальгія за сонцем і гарною погодою, за краями, де немає таких дощів, мороку й туманів. Здавалось, якщо я втечу туди, де дуже ясно, то саме світло там чогось не допустить до мене, від чогось мене захистить. Усі мої думки зосередились на одному слові, яке я повторював, наче луна: «Виїхати! Виїхати!» Та раптом мене охопив страх від думки, що, виїхавши, я залишу тут Анельку одну й віддам її на поталу невідомій небезпеці, від якої сам хочу втекти. Знаю, що це моя вигадка, що Анельці було б краще, якби я виїхав, але не можу позбутися відчуття, що це було б з мого боку якимсь боягузтвом і підлістю…, І це сильніше від будь-яких міркувань… Зрештою оце «виїхати» — пусте слово. Я можу повторювати його собі, вірити в нього, але якби мені довелося перейти до дії,- виявилося б, що від’їзд найменш можливий зі всіх вчинків, які я спроможний здійснити. Я вклав у своє кохання так багато нервів і життя, що, здається, мені легше дати розтерзати себе на шматки, аніж від нього відірватись.

У мене так розвинені здатність контролювати свої думки й самоаналіз, що здається неймовірним, щоб я міг збожеволіти. Цього я не можу навіть уявити собі, хоч інколи відчуваю, що мої нерви вже натягнуті до краю.

Шкода, що тут немає Клари. Останнім часом я рідко бачився з нею, але мені приємно було думати, що вона близько, — тепер Анелька повністю заволодіє мною, я віддам їй і ту частину душі, яку віддав спокійній приязні й дружбі.

Повернувшись додому, я застав у себе молодого Хвастовського; він приїхав увечері, щоб порадитися зі своїм братом-книгопродавцем. Вони тут відкривають якусь крамницю шкільних підручників. Завжди вони щось влаштовують, завжди чимось займаються, тому їхнє життя наповнене вщерть. Я вже дійшов до того, що, побачивши Хвастовського, зрадів, мов дитина, яка, боячись привидів, радіє, коли хто-небудь увійде до кімнати. Його душевне здоров’я підбадьорює мене. Він сказав, що пані Целіна почуває себе вже краще й десь через тиждень зможе їхати до Гаштейна. Це чудово! Скоріше б змінити обстановку! Я всіляко намагатимусь пришвидшити наш від’їзд. Умовлю й тітку, щоб поїхала разом із нами. Вона це зробить заради мене, тоді ніхто не дивуватиметься, що і я поїду. Тепер принаймні я чогось хочу й дуже хочу! Там я матиму можливість піклуватись про Анельку! Ми будемо ще ближчі одне до одного, ніж у Плошові. Мені стало трохи легше на серці, бо сьогодні був жахливий день, мене ніщо так не пригнічує, як погана погода. Ще й зараз чую, як дощ порощить по ринвах, але в просвітах між хмарами вже де-не-де видніють зірки.

12 червня

Сьогодні приїхав Кроміцький…

Гаштейн, 23 червня

Вже тиждень, як ми приїхали до Гаштейна всім домом, тобто: Анелька, тітка, пані Целіна, я і Кроміцький!

Якийсь час я не робив записів у щоденнику, не тому, що мені це набридло чи я не відчував у цьому потреби, а тому, що того, що відбувалося в моїй душі, не можна було виповісти жодними словами. Поки людина бореться з силою, яка давить на неї, доти в неї немає ні настрою, ні часу займатися чимось іншим. Я перебував у такому самому стані, як той приречений, що про нього розповідає у своїх записках Сансон: з нього здирали паси шкіри й заливали рани розтопленим оловом, а він у нестямі кричав: «Encore! Encore»[53] — аж поки знепритомнів. І я вже знепритомнів, тобто зовсім знесилів і повністю здався.

Мене наче придавила якась рука, велетенська, немов ті гори, серед яких ми зараз живемо.

Але що ж мені робити? Адже я не скину її з себе, нехай давить. Раніше я не знав, що можна знайти якщо не розраду, то певне заспокоєння в усвідомленні свого безсилля і в розумінні свого нещастя.

Якби тільки знову не приходити до тями, якби такий мій стан тривав якнайдовше! Я записував би все, що зі мною відбувається, наче стороння людина. Та я вже знаю з досвіду, що один день не схожий на інший, і боюся того, що принесе завтрашній день.

24 червня

Перед від’їздом з Варшави я написав у щоденнику таке речення: «Кохання до чужої дружини, коли воно тільки називається коханням, — гидота; коли ж це справжнє кохання, то воно найбільше з нещасть, які можуть спіткати людину». Пишучи це ще до приїзду Кроміцького, я не уявляв собі, з чого складається таке нещастя. Думав, що воно благородніше, ніж є насправді. А тепер бачу, що, крім великих страждань, тут і дрібні приниження, відчуття власної нікчемності й того, що ти здаєшся смішним, і необхідність брехати, робити тисячі жалюгідних вчинків, тисячі разів вдаватись до боягузливої обережності, не гідної порядної людини, — який букет! Справді, від пахощів цих квітів можна задихнутись. Бачить бог, як охоче я вхопив би Кроміцького за горлянку, притиснув би його до стіни й сказав йому у вічі: «Я кохаю твою дружину!» А замість того я мушу старатись, щоб йому навіть не спало на думку, що вона мені подобається. Гарна роль по відношенню до Анельки! Що вона може про мене подумати! І це лише одна квітка з усього букета.

25 червня

Скільки житиму, не забуду того дня, коли приїхав Кроміцький. Він заїхав у Варшаві просто до мене. Повернувшись додому пізно ввечері, я побачив у передпокої якісь пакунки. Не знаю чому, але одразу мені не спало на гадку, що це можуть бути речі Кроміцького. Зненацька він сам визирнув із сусідньої кімнати і, побачивши мене, навіть випустив з ока монокль і з розкритими обіймами кинувся вітати нового родича. Я, наче крізь сон, бачив перед собою його голову, схожу на череп покійника, його блискучі очиці й чорне волосся. За мить мене обіймали, здавалося, руки дерев’яного манекена. Приїзду Кроміцького можна було легко сподіватись, але в мене було таке відчуття, ніби я побачив смерть. Наче мені снився страшний сон, і слова «Привіт, Леоне!» — видались якимись фантастичними й неймовірними. Несподівано мене охопили страшенна лють, огида й жах, тільки великим зусиллям волі я стримав себе, щоб не кинутись на цього чоловіка, не повалити його на підлогу й не розтрощити йому голови. В мене й раніше бували напади люті й огиди, але те, що до цих почуттів прилучився страх, було для мене чимось новим і незрозумілим; це був не той страх, який відчуваєш перед живою людиною, а ніби страх перед мерцем. Довго я не міг вимовити й слова. На щастя, Кроміцький, мабуть, подумав, що я не впізнав його, чи був здивований, що він, чоловік майже незнайомий мені, одразу поводиться зі мною як з родичем і звертається до мене на «ти»… Це «ти» страшенно дратує мене ще й досі.