— Леон не образиться на мене за те, що тут я завжди у себе вдома, отже, і ти тут у мене в гостях. Це так само, якби я віддала Леонові Плошів, а сама жила там далі й тебе з матір’ю не відпустила б, поки Целіна не видужає.

Ці слова остаточно переконали Анельку, що вона повинна залишитися.

Зараз третя година ночі. Вже розвиднюється, але на подвір’ї й біля стаєнь ще миготять ліхтарики людей, які доглядають за Нотибоєм. Коли ми розходилися спати, тітка сказала, що вона ще один день побуде в Варшаві. Тоді я об’явив, що залишив у Плошові важливі документи й поїду завтра по них, а заразом відвезу Анельку. Ми будемо з нею самі, і я більше не вагатимусь. Вся кров приливає мені до серця, коли подумаю, що, може, везтиму мою кохану, пригорнувши її до своїх грудей, почую признання, що й вона кохає мене так само, як я її.

Хмарно, мрячить дощ, але вже світає. Всього кілька годин відділяє мене від тієї хвилини, коли почнеться нове життя. Звичайно, я не сплю й не міг би заснути нізащо в світі. Я не відчуваю ніякої втоми, повіки мої не обважніли.

Я пишу й згадую. В своїй долоні ще відчуваю тепло Анельчиної руки, тремтіння її пальців, які не виривалися від мене. Я сформував цю душу, виховав її, розвинув і підготував до кохання: я немов полководець, який усе передбачив, обміркував, розрахував, але все-таки не спить перед днем, коли має вирішитись його доля.

Зате Анелька спить там, у другому кінці будинку, і я вірю, що навіть її сон — мій спільник; може, вона бачить мене вві сні й простягав до мене руки. Коли я про це думаю, по мені аж мурашки бігають.

У нашому бутті, в цьому світі зла, нерозумності, непевності й ненадійності є одне, заради чого варто жити, безсумнівне, сильне, як смерть, — це кохання. І, крім нього, немає нічого…

6 червня

Сьогодні я відвіз Анельку, а зараз запитую себе: чи я не збожеволів? Ні! Я не привіз її в обіймах, не почув від неї освідчень! Мене так рішуче відштовхнули, з таким обуренням і так почервонівши від сорому, що я був зовсім знищений! Що це означає? Чи в мене немає ані краплі глузду, чи в неї немає серця? З чим я борюся? Об що розбились мої сподівання? Чому вона мене відштовхує? У мене в голові зробився такий хаос, що я не можу ні думати, ні писати, ні розмірковувати, — тільки весь час повторюю те ж саме запитання: об що я товчу себе?

7 червня

Я припустився якоїсь величезної помилки, чогось у цій жінці не добачив і не врахував. Два дні я намагався зрозуміти, що мене спіткало, але через хаос у голові не міг думати. Зараз я взяв себе в руки й хочу тверезо розібратися в становищі. Все було б ясно, якби Анельку захищало її кохання до чоловіка; тоді я зрозумів би її ображену сором’язливість і обурення, з якими ця жінка, така лагідна й сумирна, відштовхнула мене. Однак я не можу цього припустити. В мене ще зосталось досить розуму, щоб збагнути, що бачити все чорним — це така ж сама помилка, як і бачити все в рожевому світлі. Звідкіля в неї могло взятись кохання до Кроміцького? Зважимо все ще раз. Вона вийшла за нього, не кохаючи; за той час, що вони провели разом, він устиг обманути її довір’я; продав її родинне гніздо і цим довів її матір до того, що вона захворіла. Дитини в них немає. Взагалі дитина нe спонукає жінку сильніше любити свого чоловіка, а привчає тільки більше рахуватися з ним, інакше кажучи, міцніше зв’язує шлюб, але не єднає сердець. Анелька не належить також і до тієї категорії жінок, які після весілля раптом спалахують коханням до чоловіка, бо такі жінки або сильніше, ніж вона, тужать за чоловіком, або легше заводять коханця. Я говорю це так грубо, що собі самому завдаю болю, але навіщо щадити себе? Я цілком певен, що в Анельки немає до Кроміцького ніякого почуття, яке було б хоч трохи схоже на кохання, більше того, вона навіть не поважає його, а тільки не дозволяє собі зневажати його, — такий стан її душі. Як на мене, це все доведено раз і назавжди, якщо це не так, то я сліпий.

Якщо Анельчипе серце тоді, коли я повернувся на батьківщину, було tabula rasa[52] то я безперечно на цій tabula rasa щось написав, адже в інших випадках мені не раз вдавалося це зробити, а цього разу для мене це було важливіше, ніж будь-коли; я пробудив в Анельчиній душі почуття дружби, жалості, пробудив спогади, нічого не обминаючи, все беручи до уваги, володіючи тією силою, яку дає справжня любов. Зараз я хапаюсь за голову й кажу собі: «Чоловіче, ти ж не провінційний «лев», упевнений, що жодна жінка не може бути до тебе байдужою, то чи не самообманював ти себе, вважаючи, що вона тебе кохає і серце її належить тобі?

Де ж докази, що я помилився? Насамперед її опір.

Але ж я ніколи й думати не смів, що вона не опиратиметься. Я припускаю, що якась заміжня жінка до нестями закохалася в іншого чоловіка; та чи можна припустити, що й вона не опиратиметься й не боротиметься сама з собою і зі своїм коханим аж до останніх сил?

Опір не породжується любов’ю, але якщо ці дві сили можуть існувати поруч, як два птахи в гнізді, то вони не виключають одна одну.

Я веду цей щоденник не лише тому, що це стало вже моєю другою натурою і моєю пристрастю, не лише тому, що це єдина можливість вилити душу, а й тому, що це допомагає мені знову все пригадати, наново охопити розумом весь перебіг подій і в усьому розібратись. От і зараз я перечитую сторінки, на яких записана вся історія моїх стосунків з Анелькою після мого повернення до Плошова; тут зафіксовані мало не кожний її погляд, кожна наша розмова, кожна її усмішка й сльоза, кожний помічений мною порух її душі. І я не помиляюсь, ні, цей аналіз правильний! Це були слова, сльози, погляди й усмішки жінки, може, нещасливої, але небайдужої.

Моя поведінка не могла не вплинути на неї. Адже я не сліпий: в мене розривається серце, коли бачу, як вона з кожним днем усе більше худне, марніє, як її обличчя стає ніби все меншим, а руки — все прозорішими, — і в мене волосся на голові наїжачується від страху, коли я подумаю, що ця душевна боротьба коштує їй здоров’я. Однак усе це незаперечні докази. Її серце й думки зайняті мною. Власне тому вона така ж нещасна, як і я, — а може, ще нещасніша.

Я перечитав те місце, де пишу, що навіть не осмілювався думати, що Анелька не опиратиметься мені. Правда. так було спочатку, після мого повернення до Плошова, але останнього разу, коли ми поверталися з Варшави, я вже плекав якісь надії і помилився. Вона не зробила мені найменшої поступки, не виявила ніякого співчуття, не хотіла слухати мене, наче мої слова були блюзнірством; я бачив у її очах гнів і обурення, вона вирвала в мене свої руки, які я вкривав поцілунками, і весь час повторювала: «Ти мене ображаєш!» Її рішучість легко перемогла мою, бо я не сподівався такого вибуху. Ох! Як Анелька розгнівалась, вона навіть погрожувала мені, що вийде з екіпажа й піде пішки під дощем до Плошова. Слово «розлучення» обпекло її, мов розпечене залізо. Я нічого не домігся ані вибухами гніву, ані зухвальством, ані благаннями й освідченнями в коханні; все сприйнято Анелькою як зло, як образа, все було відкинуто й розтоптано. Сьогодні, коли я бачу, як вона ходить тут по кімнатах, знову лагідна й сумирна, мені здається, що тоді зі мною була якась інша жінка. Не буду нічого приховувати від себе. Я зазнав такої повної поразки, що якби в мене вистачило сили, якби я мав ще якусь мету в житті, то повинен був би сьогодні виїхати звідси.

Навіть коли припустити, що вона мене кохає, то що мені з того, якщо її кохання ніколи не розірве тих пут, які його зв’язують, ніколи не вирветься назовні, не відкриється мені жодним словом, жодним вчинком? Так само я можу собі уявити, що мене кохають давньогрецька Єлена, Клеопатра, Беатріче або Марія Стюарт! Таке і її почуття, яке нічого не хоче й нічого не вимагає. Може, її серце й належить мені, та яке це несміливе й безсиле серце!