29 червня

Надійшла телеграма від Снятинського, і ось що я прочитав у ній: «Все марно, візьми себе в руки і їдь подорожувати».

Так я і зроблю, моя Анелько!

Париж, 2 квітня

Я не писав у своєму щоденнику більше десяти місяців, хоч так уже був звик до цього заняття, що його мені не вистачало. Але я казав собі: навіщо? Мене пригнічувало усвідомлення того, що хоча б я записував у щоденник думки, гідні Паскаля, глибші за океанські глибини, вищі за Альпи, я не зміню того простого факту, що Анелька вийшла заміж. Від цього в мене опускалися руки. Іноді життя зосереджується на якійсь одній меті, і хоч вона відносно мала, проте, коли її нестає, людина не знає, навіщо живе вона. Аж дивно й смішно подумати, але я довго був у такому стані, що, вдягаючись, виходячи на вулицю, до театру чи клубу, ніколи не міг позбутися думки: «Навіщо це?» І часто минали довгі хвилини, поки я отямлювався й казав собі, що я ж обідав, підстригав бороду й залагоджував інші такі ж буденні справи ще до того, як зустрівся з Анелькою. Перші місяці я багато подорожував; забрався аж до Ісландії; але, дивлячись на шведські озера, норвезькі фіорди, ісландські гейзери, не відчував власних безпосередніх вражень, а тільки намагався уявити собі, що відчула б Анелька, милуючись таким чи таким краєвидом, і що вона сказала б; одне слово, я дивився її очима, думав її думками, відчував її серцем. А коли потім згадував, що вона тепер пані Кроміцька, то поспішав сідати в поїзд чи на пароплав і їхав далі, бо все, що я бачив навколо, вже не викликало в мене ніякого інтересу. Мене не заспокоювало, що це одна із звичайних, навіть висміяних драм, що їх пережили тисячі дурнів до мене! Вмирають теж усі, але кожному, хто вмирає, здається, що світ гине разом із ним. І він таки справді гине!

Не знаю і не намагаюся розібратись, якою мірою в перші місяці я був близький до відчаю. Все це відносне. Я тільки знаю, що був заполонений цією жінкою, і вперше зрозумів, яка пустка може утворитись після смерті коханої людини.

Однак поступово звичне життя, — але не його спокуси! — брали в мені гору. Мені здається, що це досить поширене явище. Я знав людей, глибоко вражених тяжким горем, на душі в яких не було й краплини радості, але зовні вони здавались веселими тільки тому, що колись насправді були веселими й звикли так поводитись. Неминуче мав настати такий час і для мене. Я перестав, приміром, відчувати зубний біль лише як біль, що його могла б відчувати Анелька. Одне слово, я ніби задерев’янів, але врешті-решт знайшов ліки в самій отруті. Колись я читав у книзі подорожей Фаріні, що кафри лікуються від укусів скорпіона тим, що дають скорпіонові ще раз ужалити себе в те саме місце. Таким скорпіоном, такою антиотрутою в самій отруті було для мене, як, зрештою, загалом для всіх людей, слово: «сталося».

Сталося — і я страждаю, сталося — і я перестаю страждати. В усвідомленні того, що вже нічого не можна змінити, криється певне полегшення. Мені завжди спадає на думку той індіанець, що його човен понесла течія Ніагари; індієць спочатку боровся з усієї сили, а потім, зрозумівши, що нічого не вдіє, покинув весла, ліг на дно човна й почав співати. Я зараз теж ладен співати. Течія Ніагари тим добра, що коли когось ухопить, то перемеле на борошно. Але є інші хвилі, вони викидають людину на піщану відмілину, пустельну, безводну й неродючу. Саме так трапилося зі мною.

Мій злий геній не передбачав тільки одного. Глибоко пригнічена й дуже нещасна людина менше дорожить собою, ніж людина щаслива. І цим самим певною мірою обеззброює заздрісну долю. Я був і тепер перебуваю в такому стані, що якби, приміром, розгнівана фортуна прийшла до мене й сказала: «Щоб тебе чорт побрав!» — я відповів би їй: «Гаразд! Нехай бере!» І відповів би так зовсім не тому, що тужу за Анелькою, а тому, що мені глибоко байдуже до всього, що відбувається в мені й навколо мене. Це своєрідна, добре загартована броня, яка не тільки охороняв людину, а й робить її небезпечною, бо той, хто готовий не щадити себе, не щадитиме й інших. Навіть заповідь божа не велить любити ближнього більше, ніж самого себе.

Це зовсім не означає, що я маю намір найближчими днями перерізати комусь горло. Все, що я говорив, це головним чином теоретичні міркування; в житті ніхто від них дуже не постраждає, бо якщо така байдужість ослаблює альтруїзм, то такою ж мірою вона ослаблює й егоїзм. Якби мені довелося спати з моїм ближнім під одним плащем, я не віддав би йому всього плаща, але й не вкрився б тільки сам тим плащем. Небезпечною, може, навіть дуже небезпечною, буває така людина лише тоді, коли інші люди порушують її спокій, що полягав в обмеженні власного «я», і змушують її до напружених дій. Тоді вона набуває впевненості в рухах і разом з тим безжальну силу машини.

Цю механічну впевненість я вже набув. З якогось часу помічаю, що я значно сильніше, аніж колись, нав’язую людям свій спосіб мислення і свою волю, хоч зовсім не намагаюся цього робити. Невичерпним джерелом вагання й душевної слабості є самолюбство, суєтність і загравання з іншими людьми. Людина майже несвідомо прагне подобатись, викликати до себе симпатію, а шукаючи шляхів до цього, тисячі разів відступається від своєї внутрішньої правди. Тепер це загравання якщо й не зовсім зникло, то значно зменшилось, — байдужість до того, чи я подобаюсь комусь, чи ні, дає мені холодне й спокійне відчуття своєї вищості. Я спостеріг це під час подорожей, а ще більше тепер, у Парижі. Колись тут було багато людей, які мали наді мною перевагу, а тепер перевага на моєму боці саме тому, що я в цьому менше зацікавлений, ніж вони.

Загалом я здаюся собі людиною, що могла б бути енергійною, але не хоче, бо сила волі пропорційна пристрастям, а мої пристрасті здебільшого негативні. В мене лишилася давня звичка все аналізувати. Я пояснюю це тим, що в певних умовах можна наполегливо прагнути жити, а в інших — не прагнути цього. Напевно, й моя байдужість до всього — це загострене озлоблення до життя. Тому я так мало схожий цим на Девіса.

Безсумнівно, я став незрівнянно безпощаднішим, ніж раніше, й можу повторити слова Гамлета, що в мені є щось небезпечне. На щастя, ніхто не переходить мені дороги. Всі люди для мене такі ж чужі й байдужі, як і я для них. Одна тільки тітка десь там, у Варшаві, любить мене, як і колись, але, може, і її любов втратила діяльний характер, — хоча б настільки, що в майбутньому мені вже не загрожує сватання.

3 квітня

На жаль, моя байдужість, яку я порівнював з чистою водою без смаку й кольору, тільки здається безбарвною. Вдивляючись у неї пильніше, я помічаю, що по ній плавають якісь хмарки, вони мутять її прозорість. Це різновиди ідіосинкразії. Нічого в мені не лишилось, а вони лишились. Я не люблю нікого й не відчуваю ні до кого запеклої ненависті, але деякі люди викликають у мене огиду. До них належить, приміром, Кроміцький. Не тому, що він відняв у мене Анельку, а тому, що в нього довжелезні ноги з вузлуватими колінами, що він сам довгий, як тичка, а його голос подібний до деркотіння кавового млинка. Та мене завжди відвертало від нього, і якщо я зараз вгадую його, то головним чином тому, що такі антипатії в мені чомусь дуже живучі. Я весь час згадую людей, від яких мене нервово пересмикує. Якби йшлося тільки про Кроміцького й пані Целіну, моє почуття можна було б ще зрозуміти, можна було б припустити, що це замаскована огидою ненависть; але поряд з ними в моїй пам’яті вперто виникають і інші люди, котрі колись викликали в мене антипатію чи огиду. Цього я не можу пояснити станом свого здоров’я — я цілком здоровий, — тому пояснюю це ось чим: люди відібрали в мене любов, час пригасив ненависть; а тому, що людина, поки живе, повинна щось відчувати, то я й відчуваю, як умію, живу тим, що в мені ще зосталося. Хоч, відверто кажучи, той, хто так відчуває і живе, не дуже щасливий…