Чи б на це якась рада? Насамперед, що мені до цього? Прагнути чогось — не мов покликання. Для цього я надто добре вихований син свого століття. Та коли все, що думається, відбувається і стається, має служити збільшенню суми щастя, то я дозволю собі зробити одне зауваження, застерігши при цьому, що маю на увазі не матеріальне становище, а душевний спокій, якого бракує мені, як і будь-кому: отож мій дід був щасливіший за мого батька, мій батько — за мене, а мій син, якщо я його матиму, буде просто гідним жалю.

Флоренція, 20 червня

Картковий будиночок розсипався. Я одержав листа від тітки. Анелька виходить заміж за Кроміцького, їхнє весілля відбудеться за кілька тижнів. Анелька сама захотіла, щоб воно відбулося так швидко. Діставши таку звістку, я сів у поїзд, щоб їхати до Плошова, хоча й усвідомлював, що ця поїздка — дурниця й авантюра, яка ні до чого не призведе. Ось чому я опинився у Флоренції. Порив почуттів підхопив і поніс мене, але, зібравши залишки здорового глузду й розважливості, я зупинився тут.

Флоренція, 20 червня

Разом з листом від тітки я отримав «faire part»[27] адреса на ньому була написана жіночою рукою. Цього не могли зробити ні Анелька, ні її мати. Напевно, це злий жарт Снятинської. Зрештою, мені байдуже. Мене вдарили обухом по голові, і я оглушений. Та бачу, що потрясіння сильніше, ніж біль. Не знаю, що буде потім: кульову рану теж не зразу відчувають. Проте я не застрелився, не збожеволів; дивлюся собі на Лунг, Арно, навіть розкладав би пасьянс, коли б умів, одне слово: мені непогано. А що серед добрих приятелів зайця собаки загризли, це давня історія… Отже, тітонька вважала за свій християнський обов’язок переповісти Анельці те, що я написав з Пельї.

Флоренція, 23 червня

З самого ранку, тільки-но я прокидаюсь, а точніше, розплющую очі, мушу повторювати собі, що Анелька виходить заміж за Кроміцького, — та сама добра, любляча Анелька, яка не лягала спати, щоб зустріти мене, коли я повертався з Варшави до Плошова, яка дивилась мені в очі й кожним своїм поглядом промовляла, що вона моя. І та сама Анелька не лише стане панею Кроміцькою, але через тиждень після весілля в неї не вкладатиметься в голові, як вона могла вагатись, вибираючи між Плошовським і таким Юпітером, як Кроміцький. Дивні речі діються на світі, й так жахливо, що нічому немає вороття, аж не хочеться жити. Пані Целіна й Снятинська, мабуть, зараз приймають «al pari»[28] Кроміцького й навмисне вихваляють його, щоб він виграв у порівнянні зі мною. Краще б вони дали спокій Анельці! І тітка допустила таке! Не кажу вже про себе, але ж вона знає й бачить, що Анелька не може бути з ним щасливою. Сама пише мені, що Анелька виходить за нього з розпачу.

Ось цей довгий проклятий лист.

«Дякую тобі за останню звістку, тим більше, що твій перший лист з Пельї був не тільки рішучий, але й жорстокий. Важко було мені повірити, що ти не маєш до цієї дівчини не тільки симпатії, а й ніякої приязні та співчуття. Адже я, любий Леоне, не примушувала й не вмовляла тебе, щоб ти відразу ж освідчився Анельці, я лише просила, щоб ти написав їй кілька лагідних слів, якщо не окремо, то хоча б у листі до мене. Повір мені, що цього вистачило б, адже вона теж тебе кохала, як тільки може кохати така дівчина. Однак, увійди в моє становище: що я мала робити, одержавши твого листа? Як я могла взяти гріх на душу й далі вводити Анельку в оману, викликати в неї тривогу, яка помітно підривала її здоров’я? По листи Хвастовський завжди посилає нарочного до Варшави й приносить їх сам до ранкового чаю. Анелька знала, що є лист від тебе, вона, бідолашна, завжди підстерігала Хвастовського й забирала в нього з рук листи, начебто для того, щоб покласти їх на мою серветку, а насправді, щоб побачити, чи немає якоїсь звістки від тебе. Отож і побачила, що лист є. Я помітила, що коли вона наливала нам чай, то всі ложечки брязкали в чашках. Мене ніби шпигнуло якесь погане передчуття; я завагалася, подумавши, чи не краще прочитати листа потім, коли вже я буду в своїй кімнаті, але не втрималась: мене непокоїло, чи не захворів ти. Бачить бог, яких зусиль мені коштувало не виказати своїх почуттів, особливо тому, що я відчувала на собі Анельчин допитливий погляд. Та якось узяла себе в руки, навіть сказала: «Леон весь час сумує, але, слава богу, здоровий, кланяється вам». Анелька запитала, ніби зовсім спокійно: «Він ще довго буде в Італії?» Я знала, як багато означає це запитання, проте не наважилася сказати правду, тим більше при Хвастовському і слугах. Тому відповіла: «Недовго, думаю, що скоро вибереться до нас». Якби ти бачив, як вона спалахнула, як зраділа, як стримувала себе, щоб не розплакатись. Бідолашна! Мені зараз хочеться плакати, коли я про це згадую. Ти не уявляєш, що я пережила, повернувшись до себе в кімнату. Але ж ти написав ясно! «Бажаю їй щастя з Кроміцьким».- І сумління веліло мені відкрити їй очі. Мені не довелося кликати її, вона прийшла сама. Тоді я сказала їй: «Анелько, я знаю, що ти серйозна, славна дівчина й завжди підкоришся волі божій. Нам треба поговорити відверто. Дитино моя, я знаю, що між тобою й Леоном починалося щось схоже на кохання, і скажу тобі, що якнайбільше я цього бажала, та, видно, не судив Господь; якщо в тебе була якась надія, то вона марна!» Я обняла її, вона стала біла, мов папір, я боялася, що знепритомніє; на щастя, цього не сталося. Вона тільки опустилася переді мною на коліна і весь час повторювала: «Тітонько, що він велів мені переказати?» Я спершу не хотіла цитувати твоїх слів, але потім подумала, що для неї буде краще дізнатися правду, і сказала: ти бажаєш їй щастя з Кроміцьким. Тоді вона підвелась і через хвилину промовила вже іншим голосом: «Тітонько, подякуйте йому за мене». І відразу вийшла. Боюся, що ти будеш незадоволений, що я так точно повторила твої слова, не пом’якшивши їх; та якщо ти твердо вирішив не женитися на Анельці, то треба було їй про це відверто сказати. Чим глибше буде вона переконана, що ти погано обійшовся з нею, тим скоріше тебе забуде. Врешті, якщо тобі це неприємно, подумай, скільки не лише неприємностей, а й страждань зазнали через тебе ми всі троє, а найбільше — Анелька. Правда, в неї така сила волі, що я й не чекала. Цілий день вона й сльозинки не проронила, не подала виду матері, що в неї на серці, бо дуже потерпає за материне здоров’я. Тільки ще більше, ніж завжди, горнулась до неї, і це мене так зворушувало, що я мало не заплакала. Снятинський, який того дня приїхав до нас, нічого по Анельці не помітив; аж потім я сама йому розповіла, бо знаю, що він твій друг; то він страшенно розхвилювався і став так лаяти тебе, що я аж розгнівалась. Бознащо наговорив — ти ж знаєш, який він. Якщо ти не кохаєш Анельки, то не можеш зрозуміти, яким би ти був щасливим із нею; ти погано робив, Леоне, вдаючи, ніби кохаєш її. Нам усім так здавалося, не тільки їй, один бог знає, скільки вона через це вистраждала, а тепер одразу вирішила прийняти освідчення Кроміцького. Я добре розумію, що вона зробила це з відчаю. Напевно, в неї з матір’ю була якась розмова про нього, після чого вона наважилась на такий крок. Кроміцький приїхав на другий день після твого листа. Вона поводилася з ним зовсім інакше, ніж звичайно, тому через тиждень він посватався й дістав згоду. Снятинський тільки через кілька днів дізнався про це й рвав собі на голові волосся, а що зі мною спочатку робилося, про це вже й не пишу.

Я так сердилась на тебе, як ніколи в житті, лише твій другий лист трохи пом’якшив мене, хоч і остаточно переконав, що даремно я будувала свої повітряні замки. Бо признаюся, що після твого першого листа, поки Кроміцький не посватався, я все ще думала: «А може, бог змилується над нами, й Леон змінить своє рішення! Може, він так тільки спересердя написав!» Але коли згодом ти приписав кілька ласкавих слів Анельці й не заперечив нічого з того, що написав у першому листі, я зрозуміла, що нема чого себе обманювати. Анельчин шлюб має відбутися 25 липня, скажу, чому так швидко. Целіна справді дуже хвора, відчуває свій близький кінець і не хоче, щоб потім через жалобу по ній шлюб надовго відклали; вона хоче перед смертю побачити свою дитину під чоловіковою опікою. А Кроміцький поспішає, бо в нього невідкладні справи на Сході, Анелька ж хоче якнайшвидше випити цю чашу. Ох, любий Леоне, чому все так склалося, чому ця дівчина така нещасна?