– А я говорив інше, – сказав Петроній. – Тигеллін сміявся, коли я стверджував, що вони захищаються, а я тепер скажу більше: вони перемагають!

– Як це? Як це? – спитали кілька голосів.

– Присягаюся Поллуксом!.. Бо коли такий, як Хілон, їм не вчинив опору, хто ж проти них вистоїть. Якщо ви вважаєте, що після кожного видовища не додається християн, тоді з вашим знанням Рима ліпше піти в котлярі або цирульники, це допоможе вам краще знати, що думає люд і що діється в місті.

– Він говорить чистісіньку правду, присягаюся священним пеплумом Діани! – вигукнув Вестин.

Але Барея звернувся до Петронія:

– До чого ведеш?

– Завершу тим, із чого ви почали: досить крові!

А Тигеллін глузливо подивився на нього і сказав:

– О! Ще трохи!

– Якщо тобі не досить своєї голови, маєш другу в набалдашнику моєї тростини, – відповів Петроній.

Подальшу розмову перервало прибуття імператора, що зайняв своє місце поруч із Піфагором. Одразу ж почалася вистава «Aureolus», на яку не дуже зважали, бо на думці в усіх був Хілон. Люд, звиклий до мук і крові, теж нудьгував, шикав, відпускав несхвальні для придворних слівця й вимагав прискорити подачу сцени з ведмедем, який тільки й цікавив публіку. Коли б не сподівання побачити страту старого та дістати подарунки, сама вистава не могла б затримати публіку.

Але врешті надійшла очікувана хвилина. Циркові служителі внесли спершу дерев'яний хрест, досить низький, аби ведмідь, ставши на задні лапи, міг дістати до грудей мученика, а потім двоє людей привели, а радше приволокли Хілона, бо сам, із розтрощеними кістками, він іти не міг. Поклали його і прибили до хреста так швидко, що допитливі августіани не могли його навіть до пуття роздивитися, й тільки після встановлення хреста в заздалегідь приготовленій ямі всі погляди спрямовано було на нього. Але мало хто міг упізнати в тому оголеному старцеві колишнього Хілона. Після тортур, яким піддали його за наказом Тигелліна, в обличчі його не лишилось і кровинки, тільки на білій бороді видно було червоний слід од вирваного язика. Крізь прозору шкіру можна було побачити його кістки. Він видавався далеко старішим, навіть дряхлим. Але якщо раніше очі його безперервно метали повні неспокою та злості погляди, чутке обличчя його відбивало постійну тривогу і непевність, тепер же обличчя мав скорботне, але таке смиренне та спокійне, як у сплячої людини або в покійника. Може, певності додавала йому пам'ять про розбійника на хресті, якого Христос простив, а може, він у душі говорив милосердному Богу: «Господи, я кусався, мов отруйний черв'як, але все життя був бідняком, помирав з голоду, люди топталися по мені, били мене та знущалися наді мною. Був, Господи, бідним і дуже нещасливим, і ось тепер піддали мене тортурам і прибили до хреста, отже ти, милосердний, не відштовхнеш мене в годину смерті!» І, мабуть, спокій опанував його скрушене серце. Ніхто не сміявся, було ж бо в цьому розіп'ятому щось таке тихе, видавався таким старим, безборонним, слабким, так благав своєю смирністю співчуття, що мимоволі кожне задавало собі запитання, як можна мучити й розпинати людей, які вже й так при смерті. Натовп мовчав. Серед августіанів Вестин, повертаючись праворуч і ліворуч, шепотів переляканим голосом: «Дивіться, як вони помирають!» Інші чекали на ведмедя, бажаючи в душі, щоб видовище закінчилось якомога швидше. Ведмідь випхався врешті на арену і, махаючи низько опущеною головою на обидва боки, роззирався навколо спідлоба, ніби щось задумавши або чогось шукаючи. Врешті помітивши хрест, а на ньому оголене тіло, наблизився до нього, ставши навіть на задні лапи, але за хвилину опустився знову на передні і, сівши біля хреста, почав бурчати, буцім у його звіриному серці озвалося співчуття до цього напівмертвого чоловіка.

З уст циркових службовців зірвалися підбадьорливі окрики, але люд мовчав. Хілон тим часом повільним рухом підвів голову й якийсь час водив очима по амфітеатру. Нарешті погляд його зупинився на найвищих рядах, груди почали здійматися жвавіше, і тоді сталося те, що викликало подив і зачудування глядачів. Ось обличчя його заясніло усміхом, чоло мовби осяялося промінням, очі перед смертю звернулися до неба, й за хвилину дві великі сльози з-під повік повільно покотилися по щоках.

І сконав.

Несподівано якийсь гучний чоловічий голос угорі, під веларієм, вигукнув:

– Мир мученикам!

В амфітеатрі запанувала мертва тиша.

Після видовища в імператорських садах в'язниці помітно спорожніли. Щоправда, хапали ще й везли жертви, підозрювані в прихильності до східних забобонів, але облави їх добували все менше, ледве стільки, щоб вистачило для наступних видовищ, які вже добігали кінця. Пересичений кров'ю люд виявляв усе більшу байдужість і все більший неспокій з приводу небаченої досі поведінки приречених. Страхи забобонного Вестина охопили тисячі душ. У натовпах передавали все дивовижніші чутки про мстивість християнського божества. Тюремний тиф, який поширився в місті, посилив суцільний страх. Люди бачили часті похорони й шепотілися, що потрібні нові піакули, щоб умилостивити незнаного бога. У храмах здійснювали жертвопринесення Юпітерові та Лібітині. Врешті, всупереч усім зусиллям Тигелліна та його поплічників, поширювалася все більше думка, що місто спалено за наказом імператора і що християни страждають безвинно.

Але саме тому і Нерон, і Тигеллін не припиняли переслідувань. Для заспокоєння люду видавали нові розпорядження щодо роздачі зерна, вина та маслинової олії; оголошували приписи, що полегшували відновлення будинків, повні пільг для домовласників, а також інші, стосовно ширини вулиць і матеріалів, з яких належить будувати, щоб на майбутнє уникнути пожеж. Сам імператор бував на засіданнях сенату і разом з «отцями» обговорював заходи на благо народу й міста, але жодна тінь милосердя не впала на приречених. Володар світу дбав передовсім про те, аби переконати людей, що такі нещадні кари можуть спіткати лише винних. У сенаті жоден голос не пролунав на захист християн, позаяк ніхто не хотів гнівити імператора, а крім того, люди передбачливі стверджували, що перед новою вірою підвалини римської держави не могли б устояти.

Сім'ям оддавали тільки тих, хто був при смерті, або мертвих, бо римські закони не мстилися мертвим. Для Вініція деяким полегшенням була думка: якщо Лігія помре, тоді він поховає її в родинному склепі й сам спочине коло неї. Не мав уже ніякого сподівання врятувати її від смерті й сам, одірваний наполовину від життя, занурений повністю в осягання Христа, не мріяв уже ні про яке поєднання з коханою, крім того, що у вічності. Віра його ставала просто безмежною, тож проти неї та вічність видавалася йому чимось значно більш реальним та істинним за скороминуще буття, яке мав досі.

Серце переповнювало йому натхнення. Ще за життя перетворювався він на істоту майже безтілесну, яка, тужачи за остаточним визволенням для себе, прагнула його і для іншої коханої душі. Уявляв собі, що тоді обоє візьмуться за руки й вознесуться на небеса, де Христос їх поблагословить і дозволить їм перебувати у світлі, такому спокійному й величезному, як сяйво зірок. Благав тільки Христа, щоб позбавив Лігію мук у цирку і дозволив їй заснути спокійно у в'язниці, бо відчував із цілковитою певністю, що й сам помре разом з нею. Вважав, що проти такого кровопролиття не слід навіть сподіватись, аби вона одна була врятована. Чув од Петра і Павла, що й вони також мусять померти як мученики. Вигляд Хілона на хресті переконав його, що смерть, навіть мученицька, може бути насолодою, тож бажав собі, аби настала для них обох, як жадана зміна злої, смутної та тяжкої долі на ліпшу.

Часом був уже в передчутті потойбічного життя. Та туга, яка охоплювала обидві їхні душі, очищувалася від колишньої скорботи й переходила поступово в якусь неземну покірність волі Божій. Вініцій плив раніше важко проти течії, боровся й мучився, тепер оддався хвилі, вірячи, що несе вона його до вічного спокою. Він здогадувався, що Лігія, так само як і він, готується до смерті, що всупереч мурам в'язниці, які розділяють їх, ідуть вони вже разом, і всміхався тій думці, як щастю.