І зовсім розчулившись, Мацько став поглядати на чорні від диму панцери, мечі та сокири, немов роздумуючи, що брати з собою, а що залишити, потім вийшов з кімнати, по-перше, тому, що не міг у ній всидіти, а по-друге, щоб наказати мастити вози та дати коням подвійний обрік.

Надворі вже смеркало, і він, пригадавши Ягенку, яка недавно сідала тут на коня, раптом зажурився знову.

— Їхати то їхати, — сказав він сам до себе, — але хто ж тут боронитиме дівчину від Чтана й Вілька! Бодай їх грім побив!

Тимчасом Ягенка їхала з малим Яськом лісовою дорогою до Згожелиць, а чех мовчки їхав за ними з серцем, повним жалю й любові... В Богданці він, бачив сльози дівчини, а тепер дивився на її темну, ледве видну в сутінках постать і догадувався про її смуток та, біль, йому здавалось також, що в сутінках з гущавини кожну хвилину за нею може простягтися Чтанова або Вількова хижа рука — і на цю думку його поривала дика жадоба бійки. Ця жадоба часом ставала такою нездоланною, що йому хотілося схопити сокиру або меч і. трощити придорожні сосни. Відчував, що коли б добре розім'явся, йому полегшало б. Він хотів би хоч погнати коня вскачки, але попереду їхали ступою і майже не розмовляли, бо малий Ясько хоч і був балакучий, та після кількох невдалих спроб заговорити з сестрою остаточно замовк.

Аж недалеко від Згожелиць жаль у серці чеха переважив гнів на Чтана й Вілька. «Не пошкодував би я для неї і власної крові,— подумав він,— аби її втішити, та що ж я, нещасний, вдію? Що я їй скажу? Скажу хіба, що він передав тобі поклін, і дай боже, щоб це тебе втішило».

Подумавши так, він під'їхав до Ягенки:

Милостива панянко...

Ти їдеш з нами? — спитала дівчина, немов прокинувшись.— Ну, що ти скажеш?

Я й забув сказати вам, що мені звелів пан. Коли я виїжджав із Спихова, він покликав мене і сказав: «Вклонися в ноги згожелицькій панянці і передай, що я ні в горі, ні в добрі ніколи її не забуду, а за все те, що вона для дядька і для мене зробила, нехай бог їй заплатить і збереже її в доброму здоров'ї».

—Хай бог заплатить і йому за добре слово,— відповіла Ягенка.

Потім додала якимось таким чудним голосом, що серце у чеха остаточно розімліло:

—І тобі, Главо.

Розмова на деякий час урвалась, але чех задоволений був і собою, і тим, що сказав панянці: «Принаймні вона не подумає, що їй відплатили невдячністю». Подумавши, що б іще приємного сказати, вінчерез деякий час почав:

Панянко...

А що?

—Та... бачите... я хотів вам сказати, як уже казав і старому панові, що та вже загинула навіки і що він її ніколи не знайде, хоч би йому сам магістр допомагав.

Але ж вона його дружина,— відказала Ягенка. Чех похитав головою:

Яка вона дружина...

Ягенка нічого на це не відповіла. Аж удома, після вечері, коли Ясько й менші брати полягали спати, вона звеліла принести дзбан меду й запитала чеха:

—Може, ти хочеш спати, бо мені хотілося б трохи поговорити.

Чех хоч і стомився в дорозі, проте готовий був говорити до ранку, і вони почали розмовляти, власне, він знов докладно розказував про всі Збишкові, Юрандові, Данусині та свої пригоди.

Мацько готувався в дорогу, а Ягенка два дні не показувалась у Богданці, весь цей час радячись із чехом. Старий рицар здибав її аж третього дня, в неділю, по дорозі до костьолу. Вона їхала в Кшесню з братом Яськом і чималим загоном озброєних слуг, бо не була певна, чи Вільк і Чтан ще лежать і чи не вчинять на неї якогось нападу.

—Я хотіла після меси заїхати в Богданець,— сказала вона, привітавшись з Мацьком,— бо маю до вас невідкладну справу, але ми можемо поговорити й зараз.

Вона виїхала наперед, очевидно, не бажаючи, щоб слуги чули розмову, і, коли Мацько опинився поруч з нею, сказала:

—То ви напевне їдете?

— Як дасть бог, то завтра, не пізніше.

— І до Мальборга?

Може, до Мальборга, а може, й ні. Куди доведеться.

То послухайте зараз і мене. Довго думала, що мені робити, а тепер хочу спитати й вашої поради. Раніш, пам'ятаєте, коли татусь був живий, а абат-здоровий, була інша річ. Крім того, Чтан і Вільк сподівалися, що я котрогось із них виберу, і стримували один одного. А тепер я лишаюся без ніякої оборони і або сидітиму в Згожелицях за частоколом, немов у в'язниці, або вони неминуче мене скривдять. Скажіть самі, хіба ж не так?

Еге ж,— сказав Мацько,— я також про це думав.

І що ж ви надумали?

Не надумав нічого, можу тобі тільки сказати, що ми живемо все-таки в польській країні і що наші закони за насильство над дівчиною тяжко карають.

Це добре, але звідси недалеко до границі. Я знаю, що і Шльонськ польський край, проте князі тамтешні ворогують між собою і нападають один на одного. Якби не це, то мій коханий татусь був би живий. Туди вже поналазило німців і сваволять та кривдять людей, так що коли хтось захоче серед них сховатися, то й сховається. Звісно, що ні Чтанові, ні Вількові я б легко не далася, але треба подумати і про братів. Коли я звідси виїду, то все буде тихо, а коли залишуся в Згожелицях, то бог його знає, що може трапитись. Почнуться напасті та бійки, а Яськові вже чотирнадцять років, і його не тільки я, а ніяка сила не вдержить. Останнім разом, як ви прийшли нам на допомогу, він уже рвався наперед, і коли Чтан кинув булаву в гурт, то мало не влучив Яська в голову. Ого, Ясько вже казав челяді, що обох їх викличе битися на втоптаній землі. Не буде, кажу я вам, жодного дня спокою, і навіть менших братів може спіткати лихо.

Правду кажеш, псявіри вони, і Чтан, і Вільк, — живо озвався Мацько,— проте на дітей руки не підіймуть. Тьху! На це хіба хрестоносець здатний.

—На дітей вони руки не підіймуть, але в заворусі або, боронь боже, в разі пожежі недалеко й до нещастя. Що там казати! Стара Сецехова любить братів, як рідних дітей, і опікуватиметься ними та доглядатиме їх добре, а без мене їм буде спокійніше, ніж зі мною.

Може, й так,— відповів Мацько. Потім він швидко глянув на дівчину:

Чого ж ти хочеш?

А вона стиха відповіла:

—Візьміть мене з собою.

Хоч Мацькові не трудно було догадатись, чим скінчиться розмова, він все-таки дуже здивувався, спинив коня і вигукнув:

—Бійся бога, Ягенко!

Вона схилила голову й несміливо та -сумно відповіла:

— Дорогий ви мій! Краще вже я скажу правду, ніж маю таїтися. І Глава, і ви кажете, що Збишко тієї вже ніколи не знайде, а чех сподівається ще й на гірше. Богом присягаюся, що не зичу їй ніякого зла. Хай її, нещасну, там матір божа береже і врятує. Миліша вона за мене була Збишкові, то що ж подієш: така моя доля. Але, знаєте, поки її Збишко не знайде, або, як ви певні, ніколи не знайде, то... то...

—То що? — спитав Мацько, бачачи, що дівчина все більше бентежиться.

—То я не хочу бути ні Чтанова, ні Вількова, ні будь-чия.

Мацько задоволено зітхнув.

А я вже думав, що ти його забула,—сказав він. Вона зітхнула ще сумніше:

Ех!..

— То чого ж ти хочеш? Як же я тебе візьму до хрестоносців?

—Не обов'язково до хрестоносців. Я тепер поїхала б хоч би до абата, котрий лежить в Серадзі хворий. У нього немає там жодної близької душі, бо шпільмани напевне більше пильнують дзбана, ніж його, а він же мій хрещений батько і благодійник. А коли б він був навіть здоровий, то однак я шукала б його опіки, тому що люди його бояться.

Проти цього я не буду заперечувати,— сказав Мацько, який по суті радий був з такого вирішення Ягенки, бо, добре знаючи хрестоносців, вірив, що Дануся з їхніх рук живою не вийде.— Тільки скажу тобі, що в дорозі з дівкою великий клопіт.

Може, з іншою, а не зі мною. Досі я ще ні з, ким на герці не билася, але мені не звикати стріляти з самостріла або зносити труднощі на ловах. Як треба, то треба, не бійтеся. Візьму Яськову одежу, на волосся понтлик, почеплю невеликий меч та й поїду. Ясько хоч і молодший, але ні на волосину не менший, а обличчям так на мене схожий, що коли ми наряджалися на запусти, то й покійний татусь не міг сказати, де він, а де я... Побачите, що мене не впізнає ні абат, ні хто інший.