Дідеріх знову мовчки вклонився, тільки обличчя його зловісно скривилось від страшної згадки, бо язика йому вирізано зовсім з іншої причини, ніж та, про яку говорив Зігфрід.

—А тепер іди попереду і веди до Юрандового підземелля.

Кат вхопив своєю величезною рукою казанок за дужку, підняв смолоскипа, і вони вийшли. За дверима пройшли повз сонного слугу і, спустившись сходами, попрямували не до головних дверей, а під сходи, за якими на всю ширину будинку тягнувся вузький коридор, що закінчувався важкою хвірткою, прихованою в ніші стіни. Дідеріх одімкнув її, і вони опинилися під голим небом, на невеликому дворі, оточеному з усіх чотирьох боків кам'яними коморами, в яких зберігалися запаси зерна на випадок облоги замка. Під одною з цих комор, по праву руку, були підземні в'язниці. Тут не було ніякої сторожі, бо коли б в'язень навіть спромігся вирватись із підземелля, то опинився б, у дворі, єдиним виходом з якого була замкнена хвіртка в стіні.

—Жди! — сказав Зігфрід.

Спершися рукою на стіну, він спинився, бо відчув, що з ним діється щось недобре і що йому, бракує повітря, немов груди його були заковані в тісний панцер; Просто те, що він пережив, було над його старечі сили. Він відчув, що на лобі його під каптуром виступає холодний піт, і вирішив трохи відпочити,

Після хмурного дня настала погожа ніч. На небі світив місяць, і весь двір був залитий ясним світлом, під якого сніг здавався зеленуватим. Зігфрід жадібно втягав в легені свіже, холодне повітря. Разом з тим він пригадав, що такої самої ясної ночі Ротгер виїжджав до Цеханова, звідти повернувся його труп.

— А тепер лежиш у каплиці,—пробурмотів він стиха.

Гадаючи, що комтур говорить до нього, Дідеріх підняв смолоскипа й освітив його бліде, страшне, майже трупне обличчя, схоже на голову старого шуліки,

—Веди,— сказав Зігфрід.

Жовта пляма світла від ліхтаря знову заколихалась на снігу, і вони пішли далі. В товстій стіні комори була заглибина, від якої кілька східців вело до низьких залізних дверей. Дідеріх одімкнув їх і став спускатися вниз сходами, в глиб чорної пащі, високо підіймаючи ліхтар, щоб освітити комтурові дорогу. В кінці сходів починався коридор, а в ньому праворуч і ліворуч виднілися дуже низькі двері камер в'язниці.

—До Юранда,—сказав Зігфрід. Заскрипіли засуви, і вони увійшли. В ямі було зовсім

темно, тому Зігфрід, нічого не розрізняючи при тьмяному світлі ліхтаря, наказав запалити смолоскипа і незабаром в ясному його світлі побачив лежачого на соломі Юранда. Ноги й руки в'язня були закуті в кайдани, ланцюг на одній руці був трохи довший, якраз настільки, щоб можна було піднести до рота їжу. Він був у тому самому рядняному мішку, в якому з'явився до комтурів, але тепер у темних кров'яних плямах, бо коли ошалілого від болю й люті рицаря заплутали в сітку, кнехти хотіли його добити й заподіяли йому алебардами кільканадцять ран. Цьому перешкодив місцевий щитнинський капелан. Рани не були смертельні, але з Юранда вийшло стільки крові, що його віднесли у в'язницю напівживого. Всі в замку думали, що Юранд от-от умре, але його залізне здоров'я перемогло смерть, і він лишився живий, хоч ран йому не перев'язали й кинули в страшне підземелля, в якому під час відлиги капало з стелі, а під час морозів стіни вкривалися грубим шаром інею.

Так він лежав на соломі, в ланцюгах, безсилий, але величезний, схожий на якийсь уламок скелі, що набрав людської подоби. Зігфрід наказав світити йому прямо в обличчя і якийсь час мовчки дивився на нього, потім сказав Дідеріхові:

—Бачиш, у нього тільки одне око, випечи його йому. Сказав він це спокійно і кволо, тому цей страшний

наказ здався ще страшнішим. Смолоскип ледве помітно здригнувся в руках ката, але той нахилив його, і на око Юранда почали падати великі палаючі краплі смоли і незабаром залили його від брови до вилиці.

Обличчя Юранда скривилося, русяві вуса Піднялися вгору й відкрили зціплені зуби, але він не вимовив жодного слова, і чи то через знемогу, чи з властивої його натурі страшної упертості навіть не застогнав.

А Зігфрід сказав:

—Тобі було обіцяно, що вийдеш на волю, і ти вийдеш, але не зможеш більше обвинуватити Орден, тому що позбудешся язика, котрим паплюжив Орден.

І знову дав знак Дідеріхові. Кат видав якийсь дивний горловий звук і на мигах показав, що потребує обох рук і щоб комтур присвітив йому.

Старий узяв смолоскипа і тримав його в простягненій тремтячій руці, але коли Дідеріх надавив коліньми на груди в'язня, Зігфрід одвернувся і став дивитися на вкриту інеєм стіну.

Якийсь час бряжчали ланцюги, потім почулося важке дихання, схоже на один глухий суцільний стогін, і нарешті настала тиша.

Далі знову почувся голос Зігфріда:

—Юранде, кара, якої ти зазнав, все одно мала тебе спіткати, але, крім того, я обіцяв братові Ротгерові, котрого вбив чоловік твоєї дочки, вкласти в його труну твою праву руку.

Дідеріх, який був уже підвівся, почувши це, знову нахилився над Юрандом.

Через деякий час старий комтур і Дідеріх. знову опинилися у тому самому дворі, залитому місячним світлом. Пройшовши коридор, Зігфрід узяв з рук ката ліхтаря і якийсь темний предмет, загорнений в ганчірку, і голосно сказав сам до себе:

— Тепер назад у каплицю, а потім на вежу.

Дідеріх швидко глянув на нього, але комтур наказав йому йти спати, а сам, помахуючи ліхтарем, почвалав до освітлених вікон каплиці. По дорозі він думав про те, що сталося. Старий комтур з певністю відчував, що надходить і його кінець і що це — його останні вчинки на землі. Проте його тевтонська душа, з природи більш жорстока, ніж брехлива, під виливом невблаганної потреби так призвичаїлась до крутійства, обману й виправдання кривавих вчинків Ордену, що він і тепер мимоволі думав, як би скинути з себе й Ордену ганьбу й відповідальність за катування Юранда. Дідеріх німий, він нічого не скаже, і хоч може порозумітися з капеланом на мигах, проте зі страху не наважиться щось сказати. То хто ж доведе, що всі ті рани заподіяні Юрандові не в битві? Він легко міг позбутися язика від удару списом у рот; меч або сокира також легко могли одрубати йому праву руку, а око в нього було тільки одне, то що ж дивного, що його вибито, коли він ошалів і кинувся один на цілу щитнинську залогу? Ах, Юранд! Остання в житті радість потрясла на хвилину серце старого хрестоносця. Так, Юранд, якщо виживе, має бути випущений на волю! Зігфрід пригадав, як він колись радився про це з Ротгером, і як той, сміючись, сказав: «Нехай тоді йде, куди очі бачать, а коли не зможе втрапити до Спихова, то нехай спитає дороги». Бо те, що сталося, було вже частково вирішено ними. і тепер, коли Зігфрід знов увійшов у каплицю і, ставши навколішки, поклав до ніг Ротгера Юрандову закривавлену руку, ця остання радість востаннє відбилась, на його обличчі.

— Бачиш, — сказав він, — я зробив більше, ніж було умовлено: бо король Ян Люксембурзький, бувши сліпим, взяв участь в битві й загинув зі славою, а Юранд уже не візьме в ній участі й загине, як собака під тином.

Як і тоді, коли йшов до Юранда, він знов відчув, що йому бракує повітря в грудях, а на голові немов опинився важкий залізний шолом, але це тривало тільки одну мить. Він глибоко зітхнув і сказав:

— Ну, час уже й мені. Був ти у мене один, а тепер нема нікого. Та коли мені ще судилося жити, то обіцяю тобі, синку, що покладу на твою могилу ще й ту руку, котра тебе вбила, або сам загину... Твій убивця ще живий...

Тут зуби його зціпились, тіло так задрижало, що йому одібрало мову, і тільки через деякий час він знов заговорив уривчастим голосом:

—Так... Твій убивця ще живий, але я доберусь до Нього... а перед цим заподію йому гіршої за смерть муки.

І замовк.

Через деякий час він устав, підійшов до труни й заговорив уже спокійним голосом:

—Ну, попрощаюся... Подивлюся тобі в обличчя останній раз, може, побачу, чи радий ти з обітниці. Останній раз!

Він одкрив обличчя Ротгера і раптом поточився назад.