ІЦасти вам боже! — І вам, пане!

Слава святому Георгію!

То наш патрон. Привіт вам у дорозі!

Вони почали розкланюватись, а далі Збишко оголосив, хто він є, якого герба, який у нього бойовий клич і звідки їде до мазовецького двору. А довговолосий рицар повідомив, що зветься Єндрек з Кропивниці й супроводить до князя гостей: брата Готфріда, брата Ротгера, а також пана Фулькона де Лорша з Лотарінгії, який, гостюючи у хрестоносців, хоче на власні очі побачити мазовецького князя, а особливо княгиню, дочку славетного Кінстута.

В той час, коли було називано їх імення, іноземні рицарі, рівно сидячи на конях, щоразу схиляли голови в залізних шоломах, а дивлячись на пишне озброєння Збишка, вважали, що князь вислав їм назустріч якусь значну особу — можливо, родича або сина.

А Єндрек з Кропивниці говорив далі:

—Комтур, або пo-нашому сказати б — староста з Інсборка, що перебуває в гостях у князя, розказав йому про цих трьох рицарів, що вони дуже хочуть, але не сміють побувати тут, особливо оцей рицар з Лотарингії, котрий, бувши здалека родом, вважає, ніби за межами Ордену живуть сарацини, з якими провадиться безнастанна війна. Князь, як гостинний господар, одразу послав мене на границю, щоб я допоміг рицарям безпечно проїхати повз замки.

— А хіба рицарі не могли б проїхати без вашої допомоги?

—Наш народ страшенно ненавидить хрестоносців — і не так за те, що вони на нас нападають, бо й ми до них навідуємось, як за їхню зрадливість; якщо хрестносець обіймає тебе й цілує в губи, то в той самий час він готовий ззаду вгородити ножа. А цей свинський звичай нам, мазурам, дуже противний... Звісно, кожен не відмовить німцеві зайти до хати і гостеві кривди не вчинить, але на дорозі охоче з ним зчепиться. А є такі, котрі нічого іншого й не роблять задля помсти або слави, хай бог пошле її кожному.

— Котрий же з-поміж вас найславетніший? — спитав Збишко.

— Є один такий, що німцеві краще зустрітися з смертю, ніж із ним; зветься він Юранд із Спихова.

Коли молодий рицар почув це ім'я, серце його сильно забилось, і він вирішив випитати все у Єндрека з Кропивниці.

—Знаю я! — сказав він.— Чув. Це той, що його дочка Данута була в княгині придворною, поки не вийшла заміж.

Сказавши це, він, ледве стримуючи дихання, став пильно дивитися мазонсцькому рицареві в очі. А той з великим здивуванням відповів:

—Хто вам сказав? Та вона ж іще дитина. Правда, буває, що й такі виходять заміж, але Юрандівна не вийшла. Шість днів тому, коли я виїжджав з Цеханова, бачив її при княгині. Як же їй у пилипівку виходити заміж?

Почувши це, Збишко' напружив усю силу волі, щоб не кинутись мазурові на шию і не крикнути: «Бог тобі віддячить за цю звістку!», однак стримався і сказав:

—А я чув, що Юранд віддав її за когось.

—Не Юранд, а княгиня хотіла її віддати, але проти волі Юранда не могла. Хотіла віддати за одного рицаря в Кракові, який дав їй обітницю і якого вона кохає.

Вона кохає його? — аж крикнув Збишко. Єндрек швидко глянув на нього, усміхнувся і сказав:

Знаєте, щось ви дуже про ту дівчину допитуєтесь.

Допитуюсь про знайомих, до яких їду.

З-під шолома видно було тільки очі, носа та частину щік Збишка, але вони так почервоніли, що насмішкуватий і лукавий мазур сказав:

—Це, мабуть, від морозу ваше лице почервоніло, як крашанка!

Юнак ще більше збентежився й відповів: — Мабуть...

Вони рушили і їхали якийсь час мовчки, тільки коні пирхали, викидаючи з ніздрів клуби пари, та іноземні рицарі почали щось герготіти між собою своєю мовою. Далі Єндрек з Кропивниці запитав:

Як вас звуть, я недочув вашого ймення?

Збишко з Богданця.

Чоловіче добрий! Адже й того, що дав Юрандівні обітницю, ніби так звуть.

Невже ви думаєте, що я втаю правду? — швидко й гордо відповів Збишко.

Нема чого й таїти. Боже мій! То ви і є той Збишко, котрому дівчина покривалом голову повила! Повернувшись з Кракова, всі придворні панни тільки про це й говорили, і не одна, слухаючи, ревно плакала. Значить, це ви! Ото радість буде при дворі... і княгиня ж вас дуже любить.

Нехай її бог благословить, а також і вас за добру новину. Бо мені як сказали, що вона вийшла заміж, то я аж отерп.

Як же їй було вийти!.. Воно, звісно, така дівчина — ласий шматок, бо в неї ж приданого — цілий Спихов, та хоч при дворі є багато гарних юнаків, однак жодний не заглядав їй у вічі, бо кожен і той її вчинок, і вашу обітницю шанував. Та й княгиня до того не допустила б. Ото буде радість! Правду кажучи, дівчину іноді дражнили! Скаже хто-небудь: «Не вернеться твій рицар», то вона аж ногами тупотить: «Вернеться! Вернеться!», а буває скаже хтось, що ви іншу взяли, то не раз і заплаче.

Збишко розчулився від цих слів, але заразом і розгнівався на людську балаканину:

—Хто про мене такі речі брехав,— сказав він,— того викличу на двобій!

Єндрек з Кропивниці почав сміятися:

— Жіноцтво, звісно, балакало! Жінок будете викликати? Мечем проти куделі нічого не вдієш!

Збишко, радий, що бог послав йому такого веселого й зичливого товариша, став розпитувати його про Данусю, потім про звичаї мазовецького двору і знов про Данусю, далі про князя Януша, про княгиню та й знов про Данусю, — нарешті, згадавши про свою обітницю, розказав Єндрекові, що чув у дорозі про війну, — як люди готуються до неї, як її з дня на день чекають, нарешті запитав, чи так думають і в мазовецьких князівствах.

Проте дідич з Кропивниці не думав, що війна буде так скоро. Люди балакають, що інакше не може бути, але він чув, як одного разу сам князь казав Миколаєві з Длуголясу, що хрестоносці поховали свої роги і що коли король наполяже, то вони одступляться й від загарбаної Добжинської землі, бо бояться його могутності, — або принаймні відтягатимуть справу, поки добре не приготуються.

— А втім, — сказав він,— князь недавно їздив до Мальборга, де, за відсутністю магістра, його приймав великий маршалок і влаштував на його честь рицарські змагання, а тепер у князя гостюють комтури, та от і ще гості їдуть...

Він на хвилину задумався і додав:

Кажуть люди, що хрестоносці недаром у нас і в князя Земовіта в Плоцьку сидять. Вони б хотіли, мабуть, щоб наші князі в разі війни допомагали не польському королю, а їм, а як не вдасться добитись цього, то щоб хоч не втручалися — але так воно не буде...

Дасть бог, що не буде. Як же б ви вдома всиділи? Адже ваші князі зобов'язані перед Польським королівством. Думаю, що не всидите.

—Не всидимо,— відповів Єндрек з Кропивниці. Збишко знову глянув на чужих рицарів і на їх павине пір'я.

То й вони за цим їдуть?

Хрестоносці, може, й за цим, хто їх знає?

А той третій?

Третій їде з цікавості.

Мабуть, якийсь визначний?

—Ого! За ним їде три кованих вози з усяким добром та дев'ять слуг. От з таким би зчепитися! Аж слина котиться.

—А що — не можете?

Як же я можу! Адже князь наказав мені їх стерегти. До Цеханова й волосина їм з голови не спаде.

А коли б я їх викликав? Коли б вони захотіли битися зі мною?

Тоді ви мусили б раніш битися зі мною, бо поки я живий, з того нічого не буде.

Почувши це, Збишко приязно глянув на молодого шляхтича і сказав:

Ви розумієте, що таке рицарська честь. З вами я битися не буду, бо я вам друг, але в Цеханові, дасть бог, знайду проти німців зачіпку.

В Цеханові робіть собі, що вам заманеться. Не обійдеться там без якихось змагань, то може дійти й до виклику, аби тільки князь та комтури дозволили.

У мене є така дошка, на якій написано виклик кожному, хто не визнав би, що панна Данута Юрандівна найцнотливіша і найкраща дівчина в світі. Але знаєте... люди скрізь тільки плечима здвигали та сміялися.

Бо то чужий звичай і, правду кажучи, дурний, у нас його люди не знають, хіба десь при границі. Оцей лотарінжець зачіпав по дорозі шляхтичів, вимагаючи, щоб вони вихваляли якусь там його пані, але його ніхто не розумів, а я не допускав до бійки.