Вони знову помовчали. Мацько якийсь час дивився скоса на Збишка й нарешті запитав:
—Чого ти так замріявся? Про що думаєш?
— Та... знаєте... Ягенка так нагадала мені Дануську, аж у серці заболіло.
— Ходімо до хати, — відказав на це старий.— Пізно вже.
Насилу вставши, він сперся на Збишка, який одвів його в комору.
Другого ж дня Збишко поїхав до Згожелиць, на цьому дуже наполягав Мацько. Він також умовив племінника взяти з собою для поважності двох слуг та якнайкраще прибратись, щоб таким способом виявити Зихові честь і вдячність. Збишко поступився й поїхав прибраний, як на весілля, в тій самій, здобичній яці з білого атласу, обшитій знизу золотою торочкою та гаптованій золотими грифами, Зих прийняв його з відкритими обіймами, з радістю й піснями, а Ягенка, переступивши поріг кімнати й побачивши юнака, спинилась, немов укопана, і мало не впустила барилка з вином, бо подумала, що то приїхав якийсь Королевич. Вона одразу втратила сміливість і сиділа мовчки, лише раз у раз протираючі очі, немов хотіла прокинутись від сну. Малодосвідченому Збишкові здавалося, що вона, з якоїсь невідомої йому причини, не рада його бачити, тому він розмовляв тільки з Зихом, вихваляючи його сусідську щедрість та захоплюючись згожелицькою садибою, яка справді нічим не схожа була на богданецьку.
Тут скрізь видно було достаток і заможність. В кімнатах шибки були з тонко виструганого і так одшліфованого рогу, що він був прозорий, немов скло. Замість вогнищ посеред кімнат — по кутках стояли печі з коминами. Підлога була з модринових, чисто вимитих дощок, на стінах красувалася зброя та безліч блискучих, як сонце, мисок, а також гарно вирізьблені ложечниці з рядами ложок, дві з яких були срібні. Подекуди висіли шматки парчі, здобуті на війні або куплені у мандрівних купців. Під столами лежали величезні полові шкури турів, зубрів та диких кабанів, Зих охоче показував свої багатства, щохвилини згадуючи, що це все — наслідки Ягенчиного господарювання. Він повів Збишка також у комірчину, що пахтіла живицею і м'ятою, де під стелею висіли цілі в'язки вовчих, лисячих, кунячих та бобрових шкур. Показав йому сироварню, склади воску й меду, діжки з борошном, склади сухарів, прядива та сушених грибів. Потім повів його в комори, обори, в стайні і хліви, в сараї, в яких стояли вози, мисливське приладдя, сіті, і так засліпив йому очі багатством, що Збишко, повернувшись вечеряти, не міг стримати свого здивування.
Жити б і не вмирати в ваших Згожелицях! — сказав він.
В Мочидолах майже такі самі порядки, — відповів Зих.— Пам'ятаєш Мочидоли? Це ближче до Богданця. Наші батьки сварилися колись за межі й викликали один одного на бійку, але я сваритися не буду.
Він цокнувся із Збишком келихом меду й запитав: — Може б, ти нам щось заспівав?
Ні,— відповів Збишко,— мені цікаво вас послухати.
Згожелиці колись дістануться ведмежатам, аби тільки вони за них не погризлись...
—Яким ведмежатам?
— А хлопчакам, Ягенчиним братам.
—Ну, їм не доведеться лапи взимку смоктати.
—Що ні, то ні. Але й Ягенці в Мочидолах буде що в рот укинути...
— Певно, що так!
— А чого ти не їси і не п'єш? Ягенко, налий нам
обом!
— Я їм і п'ю, скільки можу.
А як не зможеш, то розпережися... Гарний пас! Ви, мабуть, на Литві взяли добру здобич?
Не нарікаємо,— відповів Збишко, користаючись з нагоди показати, що й власники Богданця не якісь там злидні.— Частину здобичі ми продали в Кракові і взяли сорок гривень срібла...
—Бійся бога! За них же можна купити село!
Там був один міланський панцер, якого дядько продав, сподіваючись смерті, знаєте...
Знаю! Ну, значить, в Литву варто йти. Я свого часу хотів, та побоявся.
—Кого? Хрестоносців?
—Е, хто б їх там боявся! Поки тебе не вб'ють, то чого ж боятись, а як уб'ють, то вже нема й часу боятись. Боявся я отих поганських божків або чортів. По лісах їх, кажуть, як тих мурах.
— А де ж їм сидіти, коли їхні божниці попалили?..
Колись вони жили в достатку, а тепер тільки мурахами та грибами живляться.
Ти їх бачив?
Сам я не бачив, але чув, що люди бачили... Висуне котре-небудь з-за дерева волохату лапу та й трясе нею — просить, щоб що-небудь дали...
Казали це саме й Мацько,— озвалася Ягенка.
Еге ж! Він і мені розказував про це по дорозі,— додав Зих.— Та воно й не дивно! Адже й у нас, хоч край наш давно християнський, інколи щось регоче по баюрах, та й у хаті також. Хоч ксьондзи й лаються за це, але однак краще залишити на ніч домовикам миску з їжею, бо як не залишиш, то так шкребуться в стіни, що й очей не заплющиш... Ягенко!.. Постав, доню, миску коло порога!
Ягенка взяла череп'яну миску, повну галушок з сиром, і поставила її коло порога, а Зих сказав:
—Ксьондзи кричать, погрожують!.. Адже господу Ісусові через той десяток галушок слави не зменшиться, а коли домовик неголодний та зичливий, то й від вогню, і від злодія обереже.
Потім Зих звернувся до Збишка.
А може б, ти скинув паса та заспівав?
Заспівайте ви, я бачу, що вам уже давно хочеться, або, може, панна Ягенка заспіває?
Будемо співати по черзі!—зрадів Зих.—Є ще у нас один слуга, який попищить нам на сопілці. Покликати його!
Покликали слугу, який сів на дзиглику і, взявши «пищалку» в губи та розставивши на ній пальці, став дивитись на присутніх, кому вторувати.
А вони почали сперечатись, бо ніхто не хотів починати першим. Нарешті Зих сказав Ягенці подати приклад, і вона, хоч і дуже соромилась Збишка, встала з лави, заклала руки під фартух і почала:
Коли б я, як пташка,
Літати уміла,
Я б у Шльонськ до Яська
Зараз полетіла!
Збишко широко розкрив очі, потім схопився на рівні ноги й голосно заволав:
—Звідки ви знаєте цю пісню?
Ягенка здивовано глянула на нього.
—Та її ж усі співають... А хіба що?
А Зих, гадаючи, що Збишко підпив, обернувся до нього й весело сказав:
—Розпережись! Тобі одразу полегшає!
Але Збишко ще якийсь час стояв із збентеженим обличчям, потім, погамувавши хвилювання, озвався до Ягенки:
—Перепрошую вас. Щось мені несподівано згадалося. Співайте далі.
—А може, вам сумно слухати?
—Та ні,— відповів Збишко тремтячим голосом.— Я б цю пісню слухав цілу ніч.
Сказавши це, він затулив долонями очі й замовк; йому не хотілося говорити.
Ягенка проспівала другий куплет, але, скінчивши, помітила, що по пальцях Збишка спливають буйні сльози.
Вона підсунулась до нього і, сівши поруч, торкнула його ліктем:
— Ну? Що з вами сталося? Я не хочу, щоб ви плакали. Кажіть, що з вами?
Нічого, нічого! — зітхнувши, відповів Збишко.— Багато довелося б говорити... Що було, те минулося.
Мені вже веселіше.
— Може б, ви солодкого вина випили?
— Шановна дівчино! — вигукнув Зих.— А чого це ви кажете одне одному «ви»? Кажи до нього: Збитку, а ти до неї: Ягенко. Ви ж знаєте одне одного змалку... Потім він звернувся до дочки:
А що він тебе колись віддубасив, то байдуже!.. Тепер він такого не зробить.
Не зроблю! — весело сказав Збишко.— Нехай вона мене тепер за те віддубасить, коли хоче.
Щоб розвеселити його остаточно, Ягенка стиснула руку в кулачок і, сміючись, почала жартома бити Збишка.
— Ось тобі за мій розбитий ніс! Ось тобі! Ось тобі!
—Вина! — гукнув розохочений хазяїн Згожелиць.
Ягенка побігла в комору й незабаром принесла глечик вина, два гарних кубки вроцлавського виробу, з витисненими на них срібними квітами, і дві головки сиру, дух від якого чути було ще здалека.
Зих, який уже був добре напідпитку, побачивши все це, остаточно розчулився, підсунув до себе глека, пригорнув його до грудей і, мабуть, гадаючи, що то Ягенка, став говорити:
Ой доню ти моя! Ой сирото-небого! Що я, бідний та нещасний, робитиму в Згожелицях, коли тебе заміж віддам?.. Що я робитиму?..
А доведеться незабаром віддати! — вигукнув Збишко.
Почувши це, розчулений Зих вмить розвеселився й почав сміятися:
