Так само він сказав і мені! — вигукнув Збишко.— «Якщо,— сказав,— буде воля божа, то візьмеш її».

От бачиш!

Ваша ласка, милостива пані,— єдина для мене втіха.

Мою ласку ти маєш, а Дануська не зрадить. Ще вчора я її питаю: «Данусько, будеш вірна Збишкові?» А вона каже: «Буду Збиткова або нічия». Зелена то ще ягода, та коли що скаже, то вже додержить, бо то шляхетська дитина, а не якась бродяга. І мати її така була.

Дав би бог! — сказав Збишко.

Тільки пам'ятай, щоб і ти не зрадив, А то з-поміж вас є чимало вітрогонів: обіцяє вірно любити, а сам одразу потім біжить до другої, що й на мотузі його не вдержиш! Правду кажу!

Та нехай би мене Ісус Христос перш скарав! — з запалом вигукнув Збишко.

Ну, то пам'ятай. А як одвезеш дядька, то приїжджай до нашого двору. Коли трапиться нагода, то й остроги дістанеш, а там побачимо, як бог дасть. Дануська за той час доросте і відчує божу волю, бо й тепер вона тебе дуже любить,— інакше не скажеш,— але ще не так, як люблять дорослі дівчата. Може, тоді й Юранд появить свою прихильність, бо мені здається, що він радий був би цьому. Поїдеш і до Спихова, а потім разом з Юрандом на німців, може трапитись, що чимось там йому прислужишся і зовсім його до себе привернеш.

—Я й сам, милостива княгине, думав так зробити, але з вашого дозволу мені буде легше.

Ця розмова дуже підбадьорила Збишка. Проте на першому ж перепочинку старий Мацько так захворів, що треба було спинитися й чекати, поки він хоч трохи піддужає для дальшої подорожі. Добра княгиня Ганна Данута залишила йому всі ліки та зілля, які в неї були, але сама мусила їхати далі, отож обом рицарям з Богданця довелося розлучитись з мазовецьким двором. Збишко спочатку низько вклонився княгині, потім Данусі, ще раз присягнувся їй вірно по-рицарському служити, обіцяв незабаром приїхати до Цеханова або до Варшави, нарешті підхопив її на свої дужі руки і, піднявши вгору, схвильовано став повторювати:

—Пам'ятай же про мене, квіточко моя люба, пам'ятай, рибко моя золота!

А Дануся, обнявши його, як менша сестра обіймає любимого брата, притулила свого кирпатого носика до його щоки і заплакала рясними, як горох, слізьми, повторюючи:

—Не хочу до Цеханова без Збишка, не хочу до Цеханова!

Юранд бачив це, але не розгнівався. Навпаки, він сам зичливо попрощався з юнаком, а коли вже сів на коня, ще раз повернувся до нього і сказав:

—Зоставайся з богом і не сердься на мене.

—Чого б я мав на вас сердитись, коли ви — Данусин батько! — щиро відповів Збишко.

І прихилився Юрандові до стремена, а той потиснув йому руку і сказав:

—Щасти тобі боже в усьому!.. Розумієш?

І поїхав. Але Збишко зрозумів, яка велика зичливість бриніла в його останніх словах, і, повернувшись до воза, на якому лежав Мацько, сказав:

— Знаєте? Він теж хотів би, тільки щось йому перешкоджає. Ви були в Спихові, розум у вас гострий, то поміркуйте, що воно таке.

Але Мацько був занадто хворий. У нього ще зранку була гарячка, а надвечір вона так посилилась, що він почав втрачати притомність, через те, замість відповісти Збишкові, подивився на нього здивовано, а потім спитав:

— Де це дзвонять?

Збишко злякався, бо йому спало на думку, що коли хворому вчувається дзвін, то, мабуть, за ним смерть іде. Подумав також, що старий може померти без ксьондза, без сповіді, а через те якщо не потрапить одразу в пекло, то принаймні довгі віки промучиться в чистилищі, отож вирішив везти його далі, щоб якнайшвидше доїхати до якої-небудь парафії, в якій Мацько міг би прийняти останнє причастя.

З цією метою він вирішив їхати цілу ніч. Збишко сів на вимощений сіном віз, в якому лежав хворий, і доглядав його аж до світанку. Час від часу напував вином, що його їм дав купець Амилей, і спраглий Мацько жадібно пив, від чого йому, видно, ставало легше. Після другої кварти він навіть опритомнів, а після третьої так міцно заснув, що Збишко часом нахилявся над ним, щоб переконатися, чи той не вмер.

І на думку про це його поймав глибокий жаль. До свого ув'язнення в Кракові він навіть не уявляв собі, як сильно любить дядька, який був йому в житті батьком і матір'ю. Але тепер він це добре знав і відчував, що по його смерті залишиться страшенно самотнім — без рідні, крім абата, який держав у заставі Богданець, без друзів і без допомоги. Разом з тим спадало йому на думку, що коли Мацько вмре, то також через німців, через яких він сам мало не наложив головою, через яких загинули всі його предки, Данусина мати і багатобагато невинних людей, яких він знав або про яких чув від знайомих, і його охопило здивування. «Чи є ж,— мовив він до себе, — в усьому королівстві хоч одна людина, яка не зазнала б від них кривди й не прагнула б помсти?» Він пригадав німців, з якими воював під Вїльною, і подумав, що, мабуть, і татари жорстокіше за них не воюють і що навряд чи є ще на світі другий такий народ.

Світанок урвав його міркування. День вставав ясний, але холодний. Мацькові очевидно полегшало, бо дихав він рівніше й спокійніше. Прокинувся, коли сонце вже добре пригріло, розплющив очі й сказав:

—Полегшало мені. А де ми тепер?

Доїжджаємо до Олькуша. Знаєте... де срібло копають і здають в казну.

От якби нам ті скарби, що лежать у землі! Ото б можна було відбудувати Богданець!

Видно, що вам таки полегшало, — сміючись, відповів Збишко. — Ого! Тут вистачило б і на мурований замок! Але заїдемо до приходського костьолу, там нам і пристановисько дадуть і зможете висповідатись. На все божа воля, але однак краще мати чисту совість.

Я чоловік грішний, радий покаятись,— відповів Мацько.— Снилось мені, що з мене чорти чоботи стягають... І по-німецьки між собою геркочуть. Хвалити бога, мені полегшало. А ти спав хоч трохи?

Як би ж я спав, коли пильнував вас?

То ляж трохи та засни. Як доїдемо, я тебе збуджу.

Де там мені до спання!

А що тобі заважає?

Збишко глянув на дядька дитячими очима.

—А що ж, як не кохання? Мене аж кольки в животі від зітхання колють. Сяду на коня, може, полегшає.

І, злізши з воза, він сів на коня, якого йому підвів подарований Завішею турчин. Мацько часом хапався від болю за бік, але, видно, думав про щось інше, а не про свою хворобу, бо хитав головою, цмокав губами і нарешті сказав:

—Дивуюсь я, дивуюсь та й надивуватися не можу, чого ти на те кохання такий охочий, бо ж ні твій батько, ні я такі не були.

Але Збишко, замість відповісти, раптом випростався в сідлі, взявся в боки, задер голову й заспівав щосили:

Плакав цілу нічку, плакав я і зрана, Де ж бо ти поділась, дівчино кохана! Ніщо не поможе, хоч і гірко плачу, Бо тебе дівчино, вже я не побачу.

І те «гей» покотилося по лісі, відбилося від придорожніх стовбурів, потім озвалося далекою луною і вщухло десь в гущавині.

А Мацько знов помацав себе за бік, в якому застрягла німецька стріла, і, постогнуючи, спитав:

—Колись люди були розумніші — знаєш?

Але за хвилину він задумався, наче пригадував якісь давні часи, і додав:

—Хоч декотрі й колись були дурні.

Тимчасом вони виїхали з бору, за яким побачили повітки копалень, а далі зубчасті мури Олькуша, споруджені королем Казіміром, і вежі костьолу, збудованого Владиславом Локєтком.

Парафіяльний канонік висповідав Мацька і гостинно залишив їх ночувати, так що вони виїхали аж другого дня вранці. За Олькушем повернули на Шльонськ, уздовж границі якого мали їхати аж до Великопольщі. Дорога йшла переважно густим лісом, в якому при заході сонця лупали громові рики турів та зубрів, а ночами серед густої ліщини світили очима вовки. Але ще більше, ніж від дикої звірини, загрожувала мандрівникам і купцям небезпека від німецьких або понімечених рицарів із Шльонська, невеликі замки яких подекуди височіли понад границею. Правда, під час війни короля Владислава з опольським князем Надерспаном,, якому допомагали його шльонські племінники, більшість тих замків була зруйнована поляками, проте остерігатись тут треба було завжди, а після заходу сонця — не випускати з рук зброї.