Вже я тобі, небого, тих павиних чубів до ніг не покладу,— сказав він. — Та коли стану перед богом, тоді скажу так: «Прости мені, господи, гріхи мої, а що є на всій землі всякого добра, віддай усе не кому іншому, тільки панні Юрандівні із Спихова».

Ви тільки недавно одне одного взнали,— мовила княгиня.— Не дай боже, щоб це було марно.

Збишко почав згадувати все, що трапилось у тинецькій корчмі, і зовсім розчулився. Кінець кінцем почав просити Данусю, щоб заспівала йому тієї пісні, якої співала тоді, коли він підхопив її з ослона і приніс до княгині.

І хоч Данусі було не до співання, вона зараз же підвела голівку до склепіння і, приплющивши, Наче пташка, очі, почала:

Коли б я, як пташка,

Літати уміла,

Я б у Шльонськ до Яська

Зараз полетіла.

Прилетіла б, сіла

У Шльонську на тину...

«Привітай же, Яську...»

Але раптом з-під сплющених її повік покотилися рясні сльози, і вона не змогла більше співати. А Збишко схопив її на руки так само, як колись у тинецькій корчмі, і почав ходити з нею по кімнаті, повторюючи з захватом:

— Ти була б,для мене не тільки панною серця. Якби мене бог урятував, якби ти підросла та якби твій батько дозволив, то я б тебе взяв, дівчино!.. Гей!

Дануся, обнявши його за шию, сховала заплакане личко в нього на плечі, а в ньому поставав все більший жаль, плинув з глибини вільної слов'янської душі й перетворювався в якусь степову пісню:

То я б тебе взяв, дівчино! То я б тебе взяв!..

В цей час. трапилась пригода, перед якою всі інші справи втратили в людських очах всяке значення. Надвечір 21 червня по замку розійшлась несподівана чутка про нагле захворювання королеви. Викликані лікарі залишалися разом з єпіскопом Вишом цілу ніч в її кімнаті, а тимчасом служниці королеви повідомили, що їй загрожують передчасні пологи. Кастелян краківський Ясько Топур з Тенчина цієї ж ночі вислав гінців до короля, якого на той час не було вдома. Вранці другого дня звістка ця облетіла місто й околиці. Була неділя, всі костьоли наповнили юрби людей, і ксьондзи закликали їх молитися за королеву. Тоді зникли всі сумніви. Після відправи іноземні рицарі, що з'їхались на сподівані святкування, шляхта, а також купецькі депутації вирушили до замка; цехи і братства вийшли з своїми корогвами. Опівдні незліченні юрби люду обступили Вавель. Королівські лучники підтримували між ними порядок і вимагали спокою й тиші. Місто майже зовсім спустіло, і тільки час від часу безлюдними вулицями проходили з навколишніх сіл гурти селян, що вже також довідались про недугу улюбленої королеви і сходились до замка. Нарешті в головній брамі з'явилися епіскоп і кастелян, а з ними каноніки з кафедрального собору, королівські радники та рицарі. Всі вони розійшлися вздовж мурів, поміж людей; обличчя їх свідчили про якусь новину, але вони почали з суворого наказу, щоб люди стримувались від усяких вигуків, які могли б зашкодити королеві. Потім вони сповістили новину, що королева народила дочку. Новина сповнила радістю серця, тим більше, що зараз же стало відомо: хоч пологи були передчасні, але ні матері, ні дитині явна небезпека не загрожує. Юрби почали розходитись, бо під замком не можна було кричати, а кожному хотілося виявити свою радість. І коли люди заповнили вулиці, що вели до ринку, враз залунали пісні й радісні вигуки, їм байдуже було, що народилась дочка, а не син. «Хіба погано було,— казали вони,— що у короля Люїса не було синів і що королівство перейшло Ядвізі? Якраз через її шлюб з Ягеллом подвоїлась могутність держави. Так буде й тепер. Де ж іще знайти таку наслідницю, якою буде наша королівна, коли ні імператор римський, ні жодний з усіх королів не володіють такою великою державою, не мають таких безмежних земель і такого численного рицарства?! Її руки добиватимуться наймогутніші монархи світу, кланятимуться королю й королеві, з'їжджатимуться до Кракова, а нам, купцям, буде від цього користь, не кажучи вже про те, що якась нова держава, чеська або угорська, з'єднається з нашим королівством». Так говорили між собою купці, і радість щохвилини ширилась все більше. Розпочались бенкети в приватних домах і в корчмах. На ринку засвітилось безліч ліхтарів і смолоскипів. Підкраківські кмети, яких усе більше з'їжджалося до міста, спинялися по передмістях і ставали табором коло своїх возів. Євреї влаштували нараду біля синагоги на Казімірі. До пізньої ночі, майже до світанку, вирував ринок, особливо біля ратуші й ваги, немов під час великого ярмарку. Люди переказували одні одним звістки; по них посилали в замок і одразу юрбами обступали тих, що поверталися з новинами.

Найгірша з них була та, що ксьондз-єпіскоп Петро охрестив дитину тієї ж ночі, з чого було зроблено висновок, що вона дуже квола. Проте досвідчені городянки наводили чимало випадків, коли народжені напівмертвими діти саме після хрещення оживали. Додавало надії й ім'я, надане дівчинці. Казали, що жоден Боніфацій чи Боніфація не можуть померти одразу після народження, бо їм призначено здійснити щось доброчинне, а дитина в перші роки життя, а тим більше в перші місяці ні доброго, ні злого чогось вчинити не може.

Проте наступного дня з замка надійшли несприятливі відомості про матір і дитину і схвилювали місто. В костьолах цілий день було повно люду, як на храм. Посипались пожертви на церкву за здоров'я королеви й королівни. Хвилюючу картину являли собою убогі селяни, що жертвували мірку збіжжя, ягнята, кури, віночки сушених грибів або кошики горіхів. Надходили значні пожертви від рицарства, від купців, від ремісників. Розіслано було гінців до чудотворних місць. Астрологи досліджували зірки. В самому Кракові влаштовані були урочисті процесії. Виступали всі цехи і всі братства. Все місто заквітло корогвами. Відбулася й дитяча процессія, бо вважалося, що невинні істоти найлегше ублагають бога появити свою ласку. Крізь міські брами з'їжджалися нові й нові юрби людей з околиць.

І так минав день за днем серед безупинного дзвону, серед гомону по костьолах, процесій та відправ. Аж як минув тиждень, а достойна хвора й дитина ще були живі, в серцях почала оживати надія. Людям здавалося неможливим, щоб бог передчасно забрав владарку держави, яка стільки для неї зробила і мусила залишити незавершеною величезну справу,— рівноапостольну жінку, що пожертвувала власним щастям задля охрещення останнього поганського народу в Європі. Вчені згадували, скільки вона зробила для академії, духівництво — скільки для слави божої, державні діячі — скільки для миру між християнськими монархами, законознавці — скільки для справедливості, бідні — скільки для убогих, і ніхто не міг собі уявити, щоб таке потрібне для королівства й цілого світу життя могло бути нагло обірване.

Тимчасом 13 липня жалобні дзвони сповістили про смерть дитини. Місто знов завирувало, і неспокій пойняв людей, а юрби знову обступили Вавель, допитуючись про здоров'я королеви. Та цього разу ніхто не виходив з доброю новиною. Навпаки, обличчя вельмож, що в'їжджали до замка або виїжджали з брам, були похмурі і що день то ставали похмуріші. Ходила чутка, що ксьондз Станіслав із Скарбімєжа, магістр вільних наук у Кракові, вже не відходить від королеви, яка щоденно причащається. Ходила також чутка, що після кожного причастя кімната її сповнюється небесним світлом. Декотрі бачили його навіть крізь вікна, але це видовище жахало віддані королеві серця як ознака, що для неї починається вже потойбічне життя.

Проте не всі вірили, щоб могла статись така страшна річ, і плекали надію, що праведне небо задовольниться одною жертвою. Тимчасом у п'ятницю вранці 17 липня пройшла в народі сумна звістка, що королева вмирає. Всі одразу кинулись до замка. Місто опустіло настільки, що в ньому залишились тільки каліки, бо навіть матері з немовлятами поспішили до брам замка. Крамниці позачинялися; ніхто не готував їжі. Припинилися всі справи, натомість коло Вавеля чорніло суцільне море людей — неспокійне, повне жаху, але мовчазне.