Поляки билися, ще не певні своєї перемоги, коли по праву руку несподівано піднялися величезні хмари куряви.

— Литва повертається! — залунали радісні голоси.

Польські воїни вгадали. Литва, яку легше було розбити, ніж перемогти, тепер поверталася і з нелюдським галасом, як вихор, мчала на своїх прудких конях у бій.

Тоді кілька комтурів на чолі з Вер'нером фон Теддінгеном підскочили до магістра.

— Рятуйся, пане! — гукав блідий комтур Ельблонга.— Рятуй себе й Орден, поки коло не зімкнулося!

Але благородний Ульріх похмуро глянув на нього і, піднявши руку до неба, вигукнув:

— Не дай боже, щоб я залишив це поле, на якому полягло стільки хоробрих! Не дай боже!

І, крикнувши до воїнів, щоб ішли за ним, він кинувся у вир битви. Тимчасом надбігла Литва, і зчинилась така колотнеча, що в ній уже нічого не можна було розрізнити.

Поранений вістрям литовського списа в рот і двічі в обличчя, магістр ще якийсь час одбивав терпнучою правицею удари; нарешті, прохромлений рогатиною в шию, він звалився, як дуб, на землю.

Його обсіло ціле муравлище одягнених у шкури воїнів.

Вернер Теттінген з кількома корогвами втік з поля бою, але навколо всіх інших корогов замкнулось коло королівського війська. Битва для хрестоносців перетворилась на різню й таку нечувану поразку, які рідко траплялися в історії людства. І ніколи ще за часів християнства, починаючи з боротьби римлян і готів з Атіллою і Карла Молота з арабами, не воювали між собою дві таких могутніх армії. Але тепер більшість одної з них лежала, немов вижата нива. Ті корогви, що їх магістр останніми ввів у бій, здалися в полон. Хелминці повтикали знамена в землю. Деякі німецькі рицарі позлазили з коней на знак того, що готові здатися в неволю, і поставали навколішки на залитій кров'ю землі. Ціла корогва святого Георгія, в якій служили іноземні гості, разом з своїм начальником зробила те саме.

Але битва тривала далі, бо багато орденських корогов воліло вмерти, ніж просити пощади або здатися в полон. Згідно з своїм воєнним звичаєм німці збилися в одне величезне коло й боронилися так, як борониться стадо вепрів, коли його оточує вовча зграя. Польськолитовське кільце оперезало це коло так, як удав оперізує тіло бика, і стискалося все дужче. І знову миготіли руки, гриміли ціпи, скреготали коси, рубали мечі, кололи списи, бряжчали сокири і топірці. Німців вирубували, як бір, а вони вмирали мовчазно, похмуро,— величезні, безстрашні.

Декотрі, попідіймавши забрала, прощалися один з одним і цілувалися востаннє перед смертю; деякі, немов шалені, кидались наосліп у вир бою, інші билися, немов сонні, нарешті деякі вбивали самі себе, вганяючи в горло мізерикордію, або, відкинувши нашийника, просили товаришів: «Заколи!»

Незабаром під шаленим натиском поляків коло було розбите на кільканадцять юрб, і тоді окремим рицарям легше стало втікати. Але загалом і ці розрізнені юрби билися шалено й відчайдушно.

Мало хто ставав навколішки просити пощади, а коли, страшний натиск поляків розпорошив нарешті й ці юрби, навіть поодинокі рицарі не хотіли здаватися живими в руки переможців. Цей день був для Ордену і для всього західного рицарства днем величезної поразки, але й днем величезної слави. Навколо велетня Арнольда фон Бадена, якого оточила селянська піхота, утворився вал: з польських трупів, а він стояв, могутній і незборимий, як стоїть пограничний стовп на пагорку, і кожен, хто наближався до нього на довжину меча, вмирав, немов вражений громом.

Нарешті на нього наїхав сам Завіша Чорний, сулимівець, але, побачивши рицаря без коня і не хотівши всупереч рицарському закону нападати ззаду, зіскочив з коня і здалека став гукати до нього:

— Обернись, німче, і здавайся або давай битися зі мною!

Арнольд обернувся і, впізнавши Завішу по чорному панцеру та по судимі на щиті, подумав:

«Надійшла смерть, і моя година настала, бо з його рук ніхто живим не виходить. Але якби я його все-таки переміг, то здобув би незмірну славу, а може, і врятував би життя».

Подумавши так, він скочив до нього, і вони стялися, мов дві бурі, на встеленій трупом землі. Але Завіша так переважав силою всіх, що нещасні були батьки тих дітей, котрим випадало стикатися з ним у бою. І під ударами його меча тріснув кутий у Мальборзі щит, тріснув, як череп'яний горщик, сталевий шолом, і хоробрий Арнольд упав з розрубаною навпіл головою.

Чухловський комтур Генріх, той самий найзапекліший ворог польського народу, котрий заприсягнувся, що накаже носити перед собою два мечі доти, поки не закривавить їх польською кров'ю, нишком утік з поля бою, як утікає з лісових хащів оточений мисливцями лис, коли раптом дорогу йому заступив Збишко з Богданця. Побачивши над собою піднятий меч, комтур крикнув: «Erbarme dich теіпеr!» («Пощади мене!») і злякано склав руки. Почувши це благання, молодий рицар уже не зміг стримати розмаху, проте встиг повернути меч так, що тільки плазом ударив по гладкій спітнілій морді комтура. Потім він залишив його своєму зброєносцеві, а той, накинувши йому зашморг на шию, поволік, наче вола, туди, куди зганяли всіх полонених хрестоносців.

А старий Мацько все шукав на кривавому бойовиську Куно Ліхтенштейна. І щасна доля, яка того дня в усьому сприяла полякам, віддала, нарешті, німця в його руки в заростях, де причаїлось кілька рицарів, які втікали від страшного розгрому. Їх викрив блиск сонця, що відбивався від їх панцерів. Вони раптом усі попадали навколішки і негайно здалися, а Мацько, довідавшись, що серед них перебуває великий комтур Ордену, наказав поставити його перед собою і, знявши шолом, запитав:

—Куно Ліхтенштейн, ти впізнаєш мене? Нахмуривши брови і втупивши очі в обличчя Мацька, той через якусь хвилину сказав:

— Я бачив тебе при плоцькому дворі.

—Ні,— відказав Мацько,— ти бачив мене раніш! Ти бачив мене в Кракові, коли я благав тебе дарувати життя моєму небожеві, котрий був засуджений на смерть за нерозважний напад на тебе. Отоді я й дав перед богом обітницю і заприсягся рицарською честю, що відшукаю тебе й битимуся з тобою на смерть.

—Знаю,— відповів Ліхтенштейн, погордливо випнувши губи, хоч і дуже зблід,— але я зараз твій бранець, і ти зганьбив би себе, коли б підняв на мене меч.

Обличчя Мацька зловісно скривилося і стало схоже на вовчу пащу.

Куно Ліхтенштейн,— сказав він,— меча на тебе, безоружного, я не здійму, але кажу тобі: якщо відмовишся зі мною битись, то я накажу повішати тебе, як собаку!

У мене нема вибору, ставай! — вигукнув великий комтур.

На смерть, а не на неволю, — ще раз попередив Мацько.

— На смерть.

І за хвилину вони стялися в присутності німецьких і польських рицарів. Куно був молодший і спритніший, але Мацько настільки переважав його силою, що вмить звалив на землю і надавив коліном на живіт.

Від страху очі комтура полізли на лоб.

—Даруй! — застогнав він, бризкаючи слиною і піною.

—Ні! — відповів невблаганний Мацько.

І він двічі вдарив ворога мізерикордією в горло. Ліхтенштейн моторошно захропів, з рота цівкою бризнула кров, смертельний дрож пробіг по його тілу, потім він випростався, і велика заспокоювачка рицарів заспокоїла його назавжди.

Битва перетворилась на різню і переслідування. Хто не хотів здаватися в полон, той гинув. Багато було в ті часи на світі битв і сутичок, але ніхто з людей не пам'ятав такого страхітливого погрому. До ніг великого короля впав не тільки Орден хрестоносців, а й уся Німеччина, яка найвизначнішим рицарством допомагала цьому тевтонському «форпостові», котрий все глибше вгризався в слов'янське тіло.

З семисот «білих плащів», які очолювали цю тевтонську навалу, ледве залишилося з п'ятнадцять. Понад сорок тисяч тіл заснуло вічним сном на цьому кривавому бойовиську.

Численні знамена, які ще опівдні маяли над неозорим орденським військом, усі потрапили в закривавлені й переможні польські руки. Жодне з них не залишилось у ворога, і тепер польські й литовські рицарі кидали їх під ноги Ягеллі, який, підносячи очі до неба, побожно повторював: «Так хотів бог!» До його величності привели також найвизначніших полонених. Абданк Скарбек з Гір привів щетинського князя Казіміра, чеський рицар Троцновський — князя на Олесниці Конрада, а Пшедпелко Копідловський герба Дрия — знемагаючого від ран Георга Герсдорфа, який під прапором святого Георгія стояв на чолі всіх рицарів-гостей.