—Поки у тебе було під носом голо, я тобі радив, а тепер — роби, що сам хочеш. Якщо хочеш неодмінно своїм розумом жити і їхати — то їдь.

Від здивування Збишко аж підхопився й сів на постелі.

—Як так? То ви вже й цьому не противитесь?

— А чого я маю противитись? Дуже мені жаль тільки нашого роду, який разом з тобою загинув би, але й на це знайдеться спосіб.

—Який спосіб? — занепокоєно спитав Збишко.

Який? Що тут казати, літа мої вже не ті, але сили мені не бракує. Звісно, Ягенці б треба було якогось молодшого, але якщо я був її батькові другом, то хто його знає...

Батькові її ви були другом, але мені ніколи не зичили добра... Ніколи, ніколи!..

І Збишко замовк, бо у нього почало трястися підборіддя. А Мацько сказав:

Якщо ти вже неодмінно хочеш загинути, то що ж я маю робити?

Гаразд! Робіть, що хочете, я ще сьогодні поїду світ за очі.

—Дурень! — повторив Мацько.

І знову вийшов наглядати за хлопами, і богданецькими, і тими, що їх прислала Ягенка із Згожелиць та Мочидолів, щоб допомогти копати рів навколо майбутнього замка.

Збишко, правда, не здійснив своєї погрози і не виїхав, але зате менш як за тиждень остаточно видужав і не міг уже вилежуватися в постелі. Мацько сказав, що їм тепер годиться поїхати в Згожелиці й подякувати Ягенці за догляд; і от одного дня, добре випарившись у лазні, Збишко вирішив їхати негайно. Для цього він наказав дістати з скрині нову одежу, щоб прибратися в неї замість буденної, а сам узявся завивати волосся. Та це була нелегка й немала робота — і не тільки через те, що буйна Збишкова чуприна одросла і спадала йому ззаду аж на лопатки. В повсякденному житті рицарі звичайно носили волосся в грибоподібних понтликах, і це було зручно тим, що в час походів воно менше плуталося під шоломом, натомість на різні урочистості, весілля або коли їхали на одвідини родин, в яких були панни, укладали їх в гарно закручені кучері, які часто змочували яєчним білком для міцності та блиску. Саме так хотів накрутити кучері і Збишко. Але дві жінки, покликані з челядні, були незвичні до такої роботи і не могли нічого вдіяти. Висохле після лазні й розкошлачене волосся не закручувалось в кучері й стирчало на всі боки, немов погано вшита стріха на хаті. Не помагали і здобуті у фризів оздоблені гребінці з буйволячого рогу, ні навіть шкребло, що його одна з жінок принесла з стайні. Кінець кінцем Збишко почав нетерпеливитись і сердитись, коли раптом у кімнату ввійшов Мацько в супроводі Ягенки, яка саме на той час несподівано приїхала в Богданець.

— Слава Ісусу Христу! — привіталась вона.

— На віки вічні! — відповів з прояснілим обличчям Збишко.— От здорово! Ми оце збиралися їхати в Згожелиці, а ти сама вже тут!

І очі його засяяли радістю, бо останнім часом повелося так, що скільки разів він її бачив, стільки разів на душі його ставало так ясно, наче він дивився на схід сонця.

А Ягенка, побачивши заклопотаних жінок з гребінцями в руках, шкребло біля Збишка на лаві і його розпатлане волосся, почала сміятися.

—От опудало, так опудало! — вигукнула вона, показуючи з-під вишневих губів прекрасні білі зуби.— Тобі б у коноплях або в вишневому садку стояти та горобців лякати!

Він зніяковів і сказав;

—Ми хотіли їхати в Згожелиці, там би тобі ніяк було гостей зневажати, а тут можеш собі з мене глузувати, скільки хочеш, бо я знаю, що тобі завжди приємно це робити.

— Мені приємно це робити? — запитала дівчина.—

Господи милосердний! Я якраз приїхала просити вас на вечерю, а сміюся я не з тебе, а з оцих жінок, бо якби на мене, то я одразу впоралася б з твоїм волоссям. — Не впоралася б і ти!

А Яськові, думаєш, хто це робить?

Ясько твій брат,— відказав Збишко.

Звісно...

Але тут старий досвідчений Мацько вирішив допомогти їм.

В родинах,— сказав він,— коли у юнака-рицаря відростає волосся, його закручує в кучері сестра, а старшим — дружина; але, якщо у рицаря немає ні сестри, ні дружини, то є звичай, що це роблять навіть незнайомі шляхетські дівчата.

Справді є такий звичай? — спитала, опустивши очі, Ягенка.

Не тільки по маєтках, а й по замках і навіть при королівському дворі,— відповів Мацько.

Потім сказав жінкам:

Якщо ви нічого не вмієте робити, то йдіть собі до челядні!

І нехай принесуть мені гарячої води,— додала Ягенка.

Мацько вийшов разом з жінками, ніби для того, щоб вони не барилися, і коли незабаром гаряча вода була принесена, Ягенка із Збишком залишилися в кімнаті самі. Намочивши рушника, Ягенка стала змочувати Збишкові волосся, а коли воно перестало вихритись і рівно лягло, вона взяла гребінця й сіла на лаві поруч юнака, щоб продовжувати роботу.

Так вони сиділи поруч, обоє надзвичайно гарні й незмірно закохані, але збентежені й безмовні. Нарешті Ягенка почала викладати його золотисте волосся, а він, відчуваючи близькість її піднятих рук, її пальців, тремтів з голови до ніг, стримуючись усією силою волі, аби не схопити її за стан і не пригорнути з усієї сили до грудей.

В тиші було чути їх прискорене дихання.

Ти, бува, не хворий? — спитала через деякий час Ягенка.— Що з тобою?

Нічого,— відповів молодий рицар.

Бо ти якось так дихаєш...

І ти дихаєш...

Знов запала тиша. Ягенчині лиця зацвіли, як троянди, вона відчувала, що Збишко ні на мить не зводить очей з її обличчя і, щоб приховати своє збентеження, знов спитала:

Чого ти так дивишся?

Це тобі заважає?

Не заважає, я просто питаю.

Ягенко!

Що?..

Збишко набрав у груди повітря, зітхнув, поворушив губами, немов збирався говорити далі, але, видно, йому невистачало відваги, і вій тільки повторив знову:

Ягенко!

Що?

— Коли я боюсь тобі щось сказати...

— Не бійся. Я проста дівчина, а не дракон.

—Звісно, не дракон! Але дядько Мацько каже, що хоче тебе брати...

—А хоче, тільки не для себе.

І вона замовкла, наче злякалася своїх слів.

—Ради бога! Моя Ягусю... А ти йому що, Ягусю?—. вигукнув Збишко.

Але очі її несподівано запливли слізьми, гарні уста почали тремтіти, а голос став такий тихий, що Збишко ледве міг почути, коли вона сказала:

—Татусь і абат хотіли... а я... ти знаєш!.. Радість полум'ям шугнула в Збишкове серце. Він

схопив дівчину на руки, як пір'їну, підняв її вгору і в самозабутті почав кричати:

—Ягусю! Ягусю! Золотко ти моє! Сонечко ти моє! Ой, ой!..

Він так кричав, що Мацько подумав, чи не трапилося щось незвичайне, і вбіг у кімнату. Побачивши Ягенку на руках у Збишка, він здивувався, що все сталося так несподівано швидко, і вигукнув:

—Во ім'я отця і сина! Опам'ятайся, хлопче!

А Збишко підбіг до нього, поставив Ягенку на долівку, і вони обоє хотіли стати перед ним навколішки, але перш ніж встигли це зробити, старий рицар схопив їх своїми кощавими руками і з усієї сили пригорнув до грудей.

— Слава Ісусу Христу! — сказав він.— Я знав, що так скінчиться, і яка ж це для мене радість! Хай вас бог благословить! Легше буде вмирати... Дівчина — щире золото... І для бога, і для людей! їй-богу! А тепер нехай буде, що має бути, коли я діждався такої втіхи!.. Бог послав випробування, але бог дав і радість. Треба їхати в Згожелиці сказати Яськові. Ех, якби старий Зих був живий!.. І абат... Але я вам обох їх заміню, бо так вас люблю, що аж казати совісно.

І хоч серце у Мацька було гартоване, він схвилювався так, що йому аж дух забило. Поцілувавши ще раз Збишка, а потім Ягенку в обидві щоки, він пробурмотів крізь сльози: «Мед, а не дівчина!» й пішов у стайню сказати слугам, щоб сідлали коні.

Вийшовши на подвір'я, він з радості заточився на коров'як, що ріс перед домом, і став дивитись на його темні кружки в вінках жовтих пелюстків,— зовсім як п'яний.

—Ого! — сказав він.— Вас багато, але дасть бог, що Градів Богданицьких буде ще більше!

Потім, ідучи до стайні, він знову почав бурмотіти й підраховувати.