Данусиної труни вони не забрали, бо Спихов не був проданий, і Збишко зажадав, щоб вона залишилася з своїми предками.

Натомість вони везли багато грошей та різних коштовностей, свого часу здобутих Юрандом переважно в боях з німцями. Тепер Мацько тільки поглядав на вантажені вози і радів у душі, думаючи, як він розбудує та впорядкує Богданець. Проте цю радість затьмарювало побоювання, що Збишко може загинути, хоч, знаючи рицарську вправність юнака, він не втрачав надії, що небіж щасливо повернеться, і з захопленням думав про цю хвилину.

— Може, так було вгодно богу,— казав Мацько сам до себе,— щоб Збишко спочатку одержав Спихов, а потім Мочидоли і все, що залишилось після абата? Аби тільки щасливо повернувся, то я йому збудую в Богданці порядний замок, а тоді побачимо!..

Тут старий рицар подумав, що Чтан з Рогова і Вільк з Бжозової, мабуть, приймуть його не дуже приязно і, може, доведеться з ними ставати на бій, але то йому було байдуже, як старому бойовому коневі байдуже перед битвою. Тепер він видужав і відчував, що легко дасть ради тим справді лютим, але зовсім не досвідченим у рицарській справі забіякам. Правда, недавно Мацько інакше говорив про це Збишкові, але говорив тільки для того, щоб намовити його повернутися додому.

«Та що там казати! Я щука, а вони піскарі,— думав собі,— і нехай краще від голови до мене не підходять!»

Натомість його занепокоїло інше: бог його знає, коли Збишко повернеться, причому до Ягенки він ставиться тільки, як до сестри. А що, коли дівчина й собі дивиться на нього, як на брата, й не захоче ждати його непевного повернення?

І Мацько звернувся до неї:

—Слухай, Ягно: я не говорю про Чтана й Вілька, бо то мугиряки і тобі не пара. А ти ж тепер придворна!.. Але літа минають!.. Ще покійний Зих казав, що чуєш божу волю, а це ж було кілька років тому... Хто його знає! Кажуть, якщо дівці стає тісно в вінку, то вона сама шукає того, хто б їй того вінка з голови зняв... Звісно, що ні Чтан, ні Вільк... Але як ти гадаєш?

Про що ви питаєте?

Чи не вийдеш ти за кого-небудь заміж?

Я?.. Я черницею залишусь.

—Не говори казна-чого! А якщо Збишко повернеться?

Але вона похитала головою:

Залишуся черницею.

Ну, а якби він тебе покохав? Якби дуже просив?

Дівчина одвернула зарум'яніле обличчя вбік, до поля, але вітер, що віяв з поля, приніс Мацькові тиху відповідь:

—Тоді не залишусь.

Мацько і Ягенка на деякий час затримались у Плоцьку, щоб владнати справу з спадщиною й абатовим заповітом, а потім, забравши належні документи, рушили далі. Вони не спинялися надовго в дорозі, бо їхати було безпечно й легко —спека висушила болота, позвужувала річки, шляхи пролягали по мирній країні, заселеній рідним, і гостинним народом. Проте обережний Мацько послав з Серадзя слугу в Згожелиці, щоб сповістити про своє і Ягенчине прибуття, і Ягенчин брат Ясько зустрів їх напівдорозі на чолі загону з двадцяти озброєних слуг і відпровадив додому.

Зустріч була радісна, з багатьма привітаннями та вигуками. Ясько і Ягенка, як дві краплі води, були схожі одне на одного, але він дуже переріс сестру. Хлопець був хоч куди: бравий, веселий, як покійний Зих, від котрого він успадкував охоту до співів, і жвавий, як іскра. Він уже відчував свої літа й силу, вважав себе за дорослого чоловіка і порядкував своїми слугами, як справжній ватажок, а вони вмить викопували кожен його наказ, очевидно, визнаючи його авторитет і владу.

Мацько і Ягенка дивувалися з цього, а хлопець з великим задоволенням милувався вродою і шляхетним поводженням сестри, якої давно не бачив. Він казав, що вже збирався їхати до неї, і коли б вони прибули трохи пізніше, то yе застали б його, бо йому ж хотілося й світу побачити, й між людьми побувати, й рицарського досвіду набути, і пошукати нагоди побитися з мандрівними рицарями.

Пізнати світ та людські звичаї,— сказав йому на це Мацько,— добра річ, бо вчить, як поводитись у будьяких обставинах, що кому сказати, розвиває природний розум. А от щодо бійки, то краще я тобі скажу, що ти для цього ще молодий, ніж це саме має тобі сказати якийсь чужий рицар, який до того ще й не промине нагоди насміятися з тебе.

Коли б він після того сміху не заплакав,— відповів Ясько,— а як не він, то його жінка й діти.

І він з величезною зухвалістю глянув поперед себе, немов хотів сказати всім мандрівним рицарям на світі: «Готуйтеся до смерті!» Але старий рицар з Богданця запитав:

А Чтан і Вільк тут не зачіпали вас? Бо вони ж дуже ласо поглядали на Ягенку.

Ага! Вільк убитий в Шльонську. Хотів там здобути один німецький замок і здобув, але на нього звалили з мурів колоду, і він через два дні пустився духу.

Шкода мені його. Вільків батько також ходив у Шльонськ проти німців, які гноблять там наш народ, і брав у них здобич... Найтрудніша річ — здобувати замки, бо тут ні панцер, ні рицарська вправність не поможуть. Дай боже, щоб князь Вітольд не здобував замків, а духопелив хрестоносців у полі... А Чтан? Що про нього чути?

Ясько став сміятися:

Чтан оженився! Взяв дочку кмета з Високого Берега, красуню. Та вона не тільки гарна, а й спритна, бо Чтан. же такий, що йому не один звертає з дороги, а вона його лупцює по волохатій морді і водить за ніс, як ведмедя на ланцюгу.

Дивись ти на неї! Всі баби однакові! Ягенко, і ти така будеш! Хвалити бога, що не було з тими двома забіяками клопоту, бо, правду кажучи, мені аж дивно, що вони на Богданці злості не зірвали.

Чтан хотів, але Вільк був розумніший і не дав. Він приїжджав до yас у Згожелиці питати, що сталося з Ягенкою. Я пояснив, що вона поїхала одержувати абатову маєтність. А Вільк і каже: «Чого ж Мацько мені про це не сказав?» Я йому знову на це: «А хіба Ягенка твоя, щоб тобі мали про неї говорити?» Він трохи подумав: «Правда,— каже,— що не моя». І тому, що Вільк хлопець не дурний, то, видно, одразу змикитив, що приверне й вас і нас на свій бік, якщо боронитиме від Чтана Богданець. Вони навіть билися на Лавиці коло Пісків і добре одчухрали один одного, а потім пили до паморок, як це з ними завжди траплялося.

Упокой, господи, Вількову душу! — промовив Мацько.

І глибоко зітхнув, радий, що не знайде в Богданці інших втрат, крім тих, що могли статися від його довгої відсутності.

І справді не знайшов. Навпаки, череди худоби навіть збільшились, а від невеликого табуна кобил були вже лошата-дволітки, декотрі — від бойових фризьких жеребців — надзвичайно рослі й сильні. Втрати були тільки в тому, що втекло кілька бранців, але небагато, бо втікати вони могли тільки до Шльонська, а там німецькі або понімечені грабіжники-рицарі поводилися з бранцями гірше, ніж польська шляхта. Проте старий величезний дім підупав ще більше. Потріскалась шпаровка, покривилися стіни і стелі, а модринові балки, зрубані двісті чи й більше років тому, почали трухлявіти. В усіх кімнатах, в яких колись мешкав численний рід Градів Богданецьких, під час сильних дощів улітку протікали стелі. На покрівлі з'явилися діри та цілі купи зеленого й рудого моху. Вся будівля осіла і стала схожа на широкий трухлявий гриб.

—Якби був догляд, то воно б ще постояло, бо почало псуватися недавно,— говорив Мацько до старого підстарости Кондрата, який під час відсутності панів завідував маєтком.

І через деякий час додав!

—Я б і так до смерті дожив, але Збишкові належить жити в замку.

Ой боже мій! В замку?

Еге ж! А хіба що?

Це була заповітна мрія старого рицаря — збудувати для Збишка і його майбутніх дітей замок. Він знав, що шляхтича, який живе не в звичайному домі, а сидить за ровом і частоколом, і до того ж має сторожову вежу, з якої стежить за всім навколо, і сусіди «за щось мають», і на посаду йому влаштуватися легше. Для себе Мацько вже бажав небагато, але для Збишка і його синів не хотів спинятись на будь-чому, тим більше тепер, коли маєтність їх набагато збільшилась.

«А якби він ще взяв Ягенку,— думав старий,— а за нею Мочидоли та абатову спадщину, то з нами ніхто на всю околицю не міг би зрівнятися,— дай, боже, щоб так було!»