Вона вмерла, милостива пані...
О господи! Не кажіть так, бо я заплачу. Єдина втіха, що вона, певне, на небі, а ви ще молоді. Боже всемогутній! Кожна жінка — квола істота. Але на небі за все має бути нагорода, і ви там її знайдете. А старий рицар з Богданця з вами?
Його немає, він у хрестоносців у неволі, і я оце їду викуповувати його.
То й йому не пощастило! А він здавався чоловіком розумним і обачним. Як викупите його, заїдьте до нас. Ми з радістю вас приймемо, бо щиро вам кажу, що йому розуму, а вам вроди не позичати.
Ми так і зробимо, милостива пані, тим більше, що й зараз я навмисне приїхав сюди просити вашу милость сказати про нього добре слово.
Гаразд. Приходьте завтра перед виїздом на лови — у мене буде вільний час...
Дальші її слова заглушив звук труб і литавр, що сповіщали про прибуття мазовецького князя Януша з княгинею. Тому що Збишко з плоцькою княгинею стояв коло самого входу, княгиня Ганна Данута одразу помітила його й негайно підійшла, не зважаючи на поклони господаря-старости.
Коли Збишко побачив її, журба знову пойняла його серце, і він упав перед нею навколішки, обійняв коліна і стояв мовчки, а вона схилилася над ним і, стиснувши долонями його скроні, ронила сльозу за сльозою на його русу голову, як мати, що оплакує синове нещастя.
На великий подив гостей і придворних, вона довго плакала, повторюючи: «О Ісусе, Ісусе милосердний!», а потім підняла Збишка і сказала:
—Я плачу за нею, за моєю Данусею, і плачу над твоїм горем. Господь так дав, що ні до чого були твої труди, а тепер ні до чого наші сльози. Але ти розкажи мені про неї і про її смерть, бо хоч би й до півночі слухала, то не наслухаюсь.
Вона одвела його вбік, як одводив недавно пан з Тачева. Ті гості, котрі не знали Збишка, почали розпитувати про його пригоди, і незабаром усі тільки й говорили про нього, про Данусю та про Юранда. Розпитували про нього також посли хрестоносців — Фрідріх фон Венден, торунський комтур, посланий зустрічати короля, та йоганн фон Шенфельд, комтур з Остероде. Останній хоч і був німець, але народився в Шльонську і добре розумів польську мову, тому легко допитався, в чому річ. Вислухавши розповідь Яська з Забежа, придворного князя Януша, він сказав:
—Сам магістр підозрівав Данфельда й де Леве, що вони займаються чорною магією.
Але він швидко зміркував, що розголошення таких відомостей могло кинути на весь Орден тінь, яка впала свого часу на тамплієрів, і швидко додав:
—Так принаймні казали всякі брехуни, але то була неправда, бо таких серед нас немає.
Але пан з Тачева, що стояв поблизу, відказав:
Кому заважало хрещення Литви, тому може бути огидним і хрест.
Ми носимо хрест на плащах,— спогорда відповів Шенфельд.
Повала відказав на це:
— А його треба носити в серцях.
Тимчасом труби заграли ще гучніше, і увійшов король, а разом з ним архієпіскоп гнєзненський, єпіскоп краківський, єпіскоп плоцький, кастелян краківський та кілька інших сановників, серед яких були і Зиндрам з Машковиць герба Сонце, і королівський улюбленець молодий князь Ямонт. Король мало змінився з того часу, відколи Збишко його не бачив. Щоки його були такі самі рум'яні, волосся таке саме довге, король так само щохвилини одгортав його за вуха і так само зиркав бистрими очима. Проте Збишкові здалося, що він споважнів і набрав більшої величності, немов певніше відчув себе на тому троні, який хотів залишити по смерті королеви, не бувши певним, чи на ньому всидить. Тепер він був свідомий своєї незмірної могутності й сили. Обидва мазовецькі князі одразу стали обабіч короля, попереду били привітальні поклони німецькі посли, а навколо стояли сановники і найзнатиіші придворні. Від безупинних вигуків, від звуку труб та брязкоту литавр дрижали навколо подвір'я мури.
Коли, нарешті, настала тиша, посол хрестоносців фон Венден почав щось говорити про справи Ордену, але король, з перших слів зміркувавши, до чого воно йдеться, нетерпляче махнув рукою і сказав своїм низьким гучним голосом:
—Помовчав би краще! Ми прийшли сюди веселитися, їсти й пити, а не слухати твої пергаменти.
При цьому король добродушно усміхнувся, аби хрестоносець не подумав, що він йому гнівно відповідає, і додав:
—Про справи матимемо час говорити з магістром у Рацьонжку.
Потім звернувся до князя Земовіта:
—А завтра в пущу на лови? Га?
Запитання короля було разом і попередженням, що цього вечора ні про що, крім ловів, не хоче говорити. Він дуже любив лови й задля них охоче приїжджав у Мазовію, бо Малопольща й Великопольща були не такі лісисті, а місцями вже так залюднені, що лісів і зовсім не залишилось.
Обличчя присутніх повеселіли, бо всі знали, що король за розмовою про лови буває веселий і надзвичайно ласкавий. І князь Земовіт одразу почав розказувати, куди поїдуть і на якого звіра полюватимуть, а князь Януш послав одного з придворних привести з міста й показати королю двох своїх дужаків «оборонців», які виводили з лісових хащів зубрів за роги й ламали кістки ведмедям.
Збишкові дуже хотілося піти поклонитись королю, але він не міг до нього доступитись. Тільки князь Ямонт, очевидно забувши про гостру одповідь, свого часу одержану від молодого рицаря в Кракові, здалека приязно кивнув йому головою, на мигах запрошуючи при першій нагоді підійти ближче. Але в цю мить чиясь рука доторкнулась до плеча молодого рицаря, і вій почув ніжний голос:
—Збишку...
Юнак обернувся й побачив перед собою Ягенку. Зайнятий до цього зустріччю княгині Земовітової, а потім розмовою з княгинею Янушовою, він не міг підійти до дівчини, тому вона, користуючись з замішання під час прибуття короля, сама прийшла до нього.
—Збишку,— повторила вона, — хай тебе втішить бог і пресвята діва.
—Господь вам віддячить,— відповів рицар.
І він з вдячністю глянув у її голубі, немов припалі росою очі. Вони мовчки стояли одне перед одним, бо хоч Ягенка прийшла до нього, як добра й сумна сестра, проте здалася йому в своїй царській поставі й двірському уборі такою не схожою на колишню Ягенку, що він у першу мить навіть не насмілився звернутися до неї на «ти», як колись у Згожелицях та в Богданці. а їй здалося, що їм нема вже про що говорити.
І на їх обличчях позначилося збентеження. Але в цей час на подвір'ї вщух гомін, бо король сів вечеряти. Княгиня Янушова знов підійшла до Збишка і сказала:
— Жалібна це буде для нас обох учта, але ти прислуговуватимеш мені, як і колись прислуговував.
Молодий рицар мусив одійти від Ягенки, а коли гості посідали, став біля лави за плечима у княгині, щоб міняти миски та наливати їй води й вина. Прислуговуючи, він мимоволі вряди-годи поглядав на Ягенку, яка, бувши придворною плоцької княгині, сиділа поруч з нею, і так само мимоволі дивувався з її вроди. За ці роки Ягенка дуже виросла, проте змінив її не так ріст, як поважність, якої у неї зовсім не було раніш. Колись, коли вона в кожушку і з листям у розпатланому волоссі гасала на коні по лісах і борах, її можна було взяти хіба за вродливу селянку, а тепер по величавому спокою на обличчі в ній одразу видно було дівчину знатного роду і шляхетної крові. Збишко помітив також, що зникла її колишня веселість, та з цього він дивувався менше, бо знав про смерть Зиха. А найбільше дивувала Збишка якась її велич, і спочатку йому здавалося, що таке враження створюється від її убору. Отож він поглядав то на золоту стрічку, яка охоплювала її білосніжне чоло й темне волосся, що спадало на спину двома заплетеними косами, то на блакитну сукню з пурпуровою облямівкою, що тісно облягала її струнку постать і дівочі перса. Дивився й думав: «Справжня князівна!» Але далі Збишко зрозумів, що причиною одміни є не тільки вбрання і що коли б вона тепер одягла навіть простого кожуха, то й тоді він не насмілився б поводитися з нею так просто, як поводився колись.
Потім він помітив, що багато молодих і навіть літніх рицарів пильно й жадібно задивляються на неї. А далі, коли змінював княгині миску, помітив, що на неї з захопленням і зачудованням дивився й пан де Лорш, і це його розгнівило. Поведінка гельдернського рицаря не минула також уваги княгині Янушової: вона впізнала його і сказала:
