На знак згоди Юранд кивнув головою, і чех втретє почав розповідати. Коротко згадав про битву з німцями під Готтесвердером, розказав про боротьбу з Арнольдом фон Баденом та про звільнення Данусі, але, не хотівши затьмарювати старому мученикові радість від доброї звістки та завдавати йому нових мук, не сказав, що внаслідок жорстокої недолі Дануся звихнулася з розуму.

Натомість він не пожалів Зігфріда. Ненавидячи хрестоносців, чех хотів, щоб його немилосердно покарали, тому не промовчав, що Данусю вони знайшли переляканою, виснаженою, хворою, що по ній було видно, як з нею по-катівськи обходились і що якби вона довше залишилась у тих страшних руках, то була б зів'яла й загинула, як в'януть і гинуть потоптані квіти. Це тяжке оповідання супроводилось похмурим рокотом близької бурі. Важкі мідяні хмари все густіше клубились над Спиховом.

Юранд слухав не здригнувшись і не ворухнувшись, так що присутнім здавалося, ніби він спить. Проте він усе чув і розумів, бо коли Глава став розказувати про муки Данусі, з його порожніх очних западин спливли й покотилися по лицях дві буйні сльози. З усіх земних почуттів у нього залишилося тільки одне: любов до дочки.

Потім його посинілі губи почали ворушитись — він молився. Надворі прогуркотів перший далекий грім, і блискавиці зрідка освітлювали вікна. Він молився довго, і сльози знову капали йому на білу бороду. Нарешті Юранд кінчив молитись, і настало таке довге гнітюче мовчання, що присутні не знали, що їм робити.

Кінець кінцем старий Толіма, права рука, вірний товариш Юранда в усіх битвах і головний охоронець Спихова, сказав:

— Перед вами, пане, стоїть той диявол, той вовкулака-хрестоносець, котрий катував вас і вашу дочку. Дайте знак, що я маю з ним зробити і як його покарати?

При цих словах обличчя Юранда прояснилось, і він кивнув головою, щоб підвели до нього бранця.

Двоє слуг вмить схопили хрестоносця за плечі й поставили перед Юрандом. А він провів рукою по обличчю Зігфріда, ніби хотів пригадати або востаннє запам'ятати його риси, потім опустив її на груди хрестоносця, намацав його зв'язані навхрест руки, доторкнувся до вірьовок і, знов склепивши повіки, схилив голову.

Присутні гадали, що він задумався. Але це тривало недовго — за хвилину він сягнув рукою до хлібини, в якій стриміла зловісна мізерикордія.

Побачивши це, Ягенка, чех, навіть старий Толіма й усі слуги затамували дух. Кара була сто разів заслужена, помста справедлива, але на думку, що цей напівживий старик навпомацки різатиме зв'язаного бранця, у них здригнулися серця.

А він, тримаючи ножа посередині, витягнув до вістря вказівного пальця, щоб відчувати, що саме ріже, й почав перетинати вірьовки на руках хрестоносця.

Здивування пойняло всіх присутніх. Вони зрозуміли, чого він хоче, і не вірили своїм очам. Це вже було занадто. Перший почав нарікати Глава, за ним Толіма, а за ними слуги. Тільки ксьондз Калеб став питати уривчастим від невгамовного плачу голосом:

—Брате Юранде, чого ви хочете? Хочете пустити бранця на волю?

Так! — кивнувши головою, відповів Юранд.

Хочете, щоб він пішов без помсти й кари?

Так!

Гомін гнівних і обурених голосів ще збільшився, але ксьондз Калеб, бажаючи, щоб цей незвичайний вчинок милосердя був доконаний, звернувся до нарікаючих і вигукнув:

—Хто сміє противитись святому? Навколішки! І, ставши на коліна сам, почав проказувати:

—Отче наш, іже єси на небесах, хай святиться ім'я твоє, хай прийде царство твоє...

І проказав «Отче наш» до кінця. Коли він промовляв «і прости нам провини yаші, як і ми прощаєм винуватцям нашим», очі його мимоволі звернулися до Юранда, обличчя якого справді ясніло якимось неземним світлом.

Вигляд Юранда в поєднанні з словами молитви пом'якшив серця всіх присутніх, і навіть старий, загартований в постійних битвах і Толіма обійняв Юранда за коліна і сказав:

—Пане, якщо ваша воля має бути виконана, то треба бранця відпровадити до границі.

—Так! — кивнув головою Юранд.

Блискавки осявали вікна кімнати все частіше, гроза насувалася все ближче.

Два верхівці під буряною зливою наближались до спиховської границі: то були Зігфрід і Толіма. Останній проводив німця, побоюючись, щоб його по дорозі не вбили хлопи-охоронці або спиховська челядь, яка палала до нього страшною ненавистю й помстою. Зігфрід їхав без зброї, але й не зв'язаний. Над ними бушувала буря. Час від часу, коли раптово розтинався удар грому, коні аж присідали на задні ноги. Верхівці їхали мовчки глибоким яром, часом торкаючись один одного стременами на вузькій дорозі. Толіма, який за довгі роки звик стерегти бранців, і тепер уважно поглядав на Зігфріда, немов боявся, що той несподівано втече. І по тілу його щоразу перебігав дрож, бо йому здавалося, що очі хрестоносця світяться в сутінках, немов очі злого духа або упиря. Толімі навіть спадало на думку перехрестити його, але з остраху, що від хреста він завиє нелюдським голосом або перекинеться в якусь огидну тварюку й почне клацати зубами, Толіму огортав ще більший жах. Старий воїн, який нападав у бою на цілу купу німців, як яструб нападає на зграю куріпок, боявся все-таки нечистої сили і не хотів мати з нею діла. Він волів би просто показати німцеві дорогу далі й повернутись, але йому було соромно перед самим собою, і він провів Зігфріда аж до границі.

Коли вони доїхали до скраїська спиховського лісу, дощ перестав і хмари заясніли якимось дивним жовтим світлом. Зробилося видніше, і очі Зігфріда втратили свій диявольський блиск. І тоді на Толіму напала інша спокуса: «Мені наказано,— подумав він,— одпровадити оцього скаженого собаку неушкодженим аж до границі, і я його відпровадив; але невже оцей кат мого пана і його дочки поїде додому без помсти й кари, і чи не було б угодним і приємним богу вчинком знищити його? Ех, викликати б його на смерть! Правда, у нього нема зброї, але ж за милю звідси дворище пана Варціма, а там йому дадуть який-небудь меч або сокиру, от і можна з ним битися. Дасть бог, звалю його, а потім доріжу, як належить, і закопаю голову в гною!» Так думав Толіма і, хижо поглядаючи на німця, вже ворушив ніздрями, наче почув дух свіжої крові. Нелегко йому було подолати це бажання, нелегко боротися з самим собою, але коли він подумав, що Юранд дарував життя й волю бранцеві не тільки до границі, і коли він уб'є хрестоносця, то святий вчинок пана нічого не буде вартий, а нагорода на небі за нього зменшиться, Толіма переміг себе і, спинивши коня, сказав:

— Оце наша границя, а до вашої недалеко. Їдь собі вільно, і якщо тебе не задавлять муки сумління або не вб'є грім небесний, то від людей тобі ніщо не загрожує.

Сказавши це, він завернув коня, а хрестоносець поїхав далі з якимось скам'янілим обличчям, не обізвавшись ні єдиним словом і ніби не чуючи, що до нього хтось говорить.

Буря вщухла ненадовго. Незабаром знову потемніло, немов на землю впали вечірні сутінки, а хмари спустились низько, майже на самий бір. Зверху доносився глухий зловісний гуркіт і нетерпляче сичання та урчання грому, що його ще стримував ангел бурі. Але блискавиці вже кожну мить осявали сліпучим світлом грізне небо і принишклу від страху землю, і тоді видно було, широку дорогу, яка йшла між двох чорних стін бору, а на ній посередині самотнього верхівця. Зігфрід їхав напівпритомний, в гарячці. Розпач, що палив його душу з часу смерті Ротгера, вчинені з помсти злочини, журба, жахливі видіння, душевні терзання вже давно так затьмарили його розум, що він тільки великим зусиллям волі стримував себе від божевілля, а часом і піддавався йому. І тягар подорожі під твердою рукою чеха, і ніч, проведена в спиховській в'язниці, і непевність своєї долі, а над усе нечуваний, надлюдський вияв милосердя, який страшенно вразив Зігфріда, усе це остаточно вичерпало його сили. Часом свідомість ніби зовсім застигала, і він не розумів, що з ним діється, а потім гарячка знов будила його, а заразом будила й глухе почуття розпачу, знищення, згуби — почуття, що все вже минуло, згасло і скінчилось, що настав якийсь край, що навколо нього тільки ніч, і небуття,, і якась моторошна безодня, до якої він, однак, мусить іти.