Розказуй, блазню, швидше, що знаєш, і не клей дурня! — вигукнув Мацько.

Але Сандерус припав до бурдюка, спорожнив його цілком і, немов не чуючи Мацька, звернувся до Збишка:

За це я й полюбив тебе, пане. Святі, як каже пи-

саніє, грішили по дев'ять разів на годину, отож і Сан-

дерусові інколи трапляється согрішити, але Сандерус не був і не буде невдячним. Тому, коли у тебе сталося нещастя, пам'ятаєш, пане, що я тобі сказав? Я сказав,

що піду від замка до замка і, навчаючи по дорозі лю-

дей, шукатиму твоєї втрати. Кого я тільки не питав! Де я тільки не бував! Про це довго довелося б розказувати. Досить того, що я знайшов її і з того часу причепився до старого Зігфріда, як реп'ях до кожуха. Я став

його слугою і ходив за ним невідчепно від замка до

замка, від комтурії до комтурії, від міста до міста, аж до останньої битви.

Збишко тимчасом подолав хвилювання і сказав:

Я тобі вдячний, і нагорода не мине тебе. Але зараз відповідай на моє запитання: ти можеш присягпутися спасінням душі, що вона жива?

—Присягаюся спасінням душі! — поважно відповів Сандерус,

—Чому Зігфрід виїхав із Щитна?

— Не знаю, пане, тільки догадуюсь: він ніколи не був старостою в Щитні, а виїхав звідти, можливо, тому, що боявся наказів магістра, котрий, була чутка, писав до нього, щоб він віддав бранку мазовецькій княгині. Може, він через той лист і втік, бо душа його закам'яніла від болю та жадоби помсти за Ротгера. Кажуть, той нібито був його сином... Не знаю вже, як воно було, тільки знаю, що від люті він став несповна розуму і що поки живий, доти Юрандової дочки — хотів сказати: молодої пані — з рук не випустить.

—Все. це мені здається дивним, — раптом перебив Мацько,— бо коли той старий пес так заповзявся на Юрандову кров, то вбив би Дануську.

— Він і хотів це зробити,—відказав Сандерус,— але з ним щось таке трапилось, що він був аж захворів тяжко й мало не пустився духу, його люди багато про це нишком балакають. Одні кажуть, що він, ідучи вночі на вежу, щоб замордувати молоду пані, натрапив на нечисту силу, інші — на ангела. Як би там не було, його знайшли на снігу коло вежі непритомного. Ще й тепер, коли згадає про це, у нього на голові їжиться волосся, а тому ні сам не сміє підняти на доньку Юранда руки, ні іншим наказати не може. Він возить з собою німого, давнього щитнинського ката, але невідомо для чого, бо той також боїться, як і всі.

Ці слова справили велике враження. Збишко, Мацько й чех підійшли до Саидеруса ближче, а він перехрестився й говорив далі:

Погано бути серед них. Не раз я чув таке, від чого аж шкіра терпла. Я вже казав вашим милостям, що старому комтурові щось помішалося в голові. Та й як воно інакше могло бути, коли його навідують духи з того світу! Як тільки залишиться сам, так коло нього й починає щось сопти, немов комусь нема чим дихати, А то — Данфельд, котрого забив страшний пан із Спихова. Тоді Зігфрід і каже йому: «Чого тобі треба? Меси тобі не помагають, то чого ж ти приходиш?» А той лише заскрегоче зубами та й знову сопе. Але ще частіше приходить Ротгер, після якого в кімнаті смердить сіркою, і з ним комтур розмовляє ще більше: «Не можу, — каже йому,— не можу! Як прийду сам, тоді зроблю, а зараз не можу!» Чув я також, як він його питав: «Невже, синку, це тобі поможе?» І так весь час. А буває, що два або й три дні ні до кого й словом не обізветься, і на обличчі в нього страшний біль. Тих нош пильно стереже і він, і орденська служка, так що молодої пані ніхто ніколи не може побачити.

А не мучать вони її? — глухо спитав Збишко.

Скажу вашій милості щиру правду, що биття і крику не чув, але жалібний спів доводилось чути, іноді вона квилить, як птиця...

—Горе! — озвався крізь зціплені зуби Збишко. Але Мацько урвав дальші розпитування.

Ну, годі,— сказав він.— Тепер розкажи про битву. Ти бачив, як вони втікали і що з ними сталося?

Бачив,— відповів Сандерус,— і розкажу все, як було. Вони спочатку запекло билися, а як побачили, що оточені з усіх боків, стали думати, як їм вирватись. І рицар Арнольд, справжній велетень, перший розірвав коло і пробив таку дорогу, що нею пробрався і старий комтур з кількома людьми та ношами, прив'язаними між двома кіньми.

А хіба погоні не було? Як же так сталося, що їх не догнали?

Погоня була, але не могла нічого вдіяти, бо як тільки під'їжджала досить близько, рицар Арнольд обертався й бився з усіма. Борони боже кожного від сутички з ним, бо то чоловік такої страшної сили, що і з сотнею може битися. Тричі він так обертався і тричі зупиняв погоню. Люди, що були при ньому, всі загинули. Здається мені, що й сам він був поранений, і коня його поранили, але все ж залишився живий і дав можливість старому комтурові щасливо втекти.

Слухаючи Сандеруса, Мацько подумав, що той каже правду. Він згадав, що, починаючи від того місця, де Скірвоїлло бився з німцями, дорога на довгій відстані була вкрита трупами жмудинів, так страшно порубаних, ніби їх побила рука велетня.

Як же ти все це міг бачити? — спитав Сандеруса Мацько.

Бачив,— одказав бродяга,— бо вхопився за хвіст одного з тих коней, котрі везли ноші, і втікав разом з ними, поки не дістав копитом у живіт. Тоді я зомлів і таким чином опинився в руках вашої милості.

Справді, таке могло трапитись,— сказав Глава,— але ти дивись не збреши чого-небудь, бо погано тобі буде!.

Від того копита у мене й досі є знак,— відповів Сандерус,— хто хоче, може його побачити; але краще повірити на слово, ніж набратися гріха за недовір'я.

Хоч би ти й сказав інколи випадково правду, бути тобі в пеклі за продаж реліквій.

І вони почали за давньою звичкою шпигати один одного словами, поки Збишко не перебив їх:

—Ти ходив по цьому краю, отже, знаєш його. Скажи, які є поблизу замки і де, на твою думку, могли сховатися Зігфрід і Арнольд?

— Замків тут поблизу ніяких нема, тільки пуща, крізь яку недавно прорубано оцю дорогу. Сіл і сельбищ також нема, а що було, те самі німці попалили, бо тамтешні люди, котрі належать до того самого племені, що й тутешні, як тільки почалась війна, повстали проти хрестоносців. Я гадаю, пане, що Зігфрід і Арнольд зараз блукають по лісі й захочуть або повернутися туди, звідкіля прибули, або крадькома проскочити до тієї фортеці, до якої ми прямували перед цією нещасною битвою.

—Напевне, так воно і є! — сказав Збишко.

І він глибоко замислився. З його нахмурених брів і зосередженого обличчя легко було догадатися, з яким напруженням він думав. Але це тривало недовго. За хвилину підняв голову і сказав:

—Главо! Нехай коні і слуги будуть готові, зараз рушаємо в дорогу.

Зброєносець, який не мав звички питати про причини наказів, устав і, не кажучи ні слова, побіг до коней. Натомість Мацько витріщив на племінника очі й запитав:

— Е-е... Збишку! Куди ж це ти? Га?.. Як же так?.. Але Збишко відповів запитанням на запитання:

—А як ви думаєте? Невже це не мій обов'язок?

Старий рицар нічого не відповів. Здивування поступово згасло на його обличчі. Він разів кілька кивнув головою, нарешті глибоко зітхнув і сказав, наче відповідаючи самому собі:

—Ну, звісно... Нічого не вдієш!

І теж попрямував до коней. А Збишко звернувся до пана де Лорша і через мазура, який знав по-німецьки, сказав йому:

Я не можу вимагати від тебе допомоги проти людей, з якими ти служив під одним знаменом, тому ти вільний і можеш їхати, куди хочеш.

А я не можу тепер допомогти тобі мечем супроти моєї рицарської честі,— відповів де Лорш,— але скористатися волею теж не можу. Я залишаюсь твоїм бранцем на слово і з'явлюсь на виклик, коли ти забажаєш. Але в разі якоїсь пригоди пам'ятай, що Орден обміняє за мене будь-якого бранця, бо я належу не тільки до знатного, але й до заслуженого перед хрестоносцями роду.

І вони стали прощатися, поклавши за звичаєм один одному руки на плечі й цілуючись у щоки. Після цього де Лорш сказав:

Я поїду до Мальборга або до мазовецького двору, так що ти можеш мене знайти або в одному або в другому місці. Нехай твій посланець скаже мені лише два слова: Лотарінгія — Гельдерн.