Збишко наказав іти швидше. Через деякий час він знову приїхав назад, до Мацька, чеха й мазурських добровольців. Надія на добру битву значно оживила його, бо на обличчі не видно було звичайного суму і очі блищали, як і раніш.

—Ну! — гукнув він.— Тепер нам треба йти попереду, а не позаду.

І повів їх наперед загону.

—Слухайте,— казав Збишко далі,— може, заскочимо німців зненацька, але якщо вони встигнуть вишикуватись, то ми вдаримо першими, бо панцери нащі міцніші й мечі кращі.

— Так воно й буде! — сказав Мацько.

Одні міцніше повмощувались у сідлах, наче вже зараз мали йти в бій, другі набрали в груди повітря й попробували, чи легко виходить із піхов меч.

Збишко ще раз повторив їм, що коли серед піших кнехтів знайдуться рицарі або ченці в білих плащах поверх панцерів, то щоб не вбивати їх, а брати в неволю, потім знову поскакав до провідників і за хвилину спинив загін.

Вони підійшли до дороги, яка від переправи на острів ішла в глиб країни. Власне, це ще не була справжня дорога, а швидше недавно пробита через ліс. Доріжка, вирівняна настільки, щоб по ній могли сяк-так пройти вози та військо. По обидва боки стіною стояв високий ліс і навалом лежали стовбури зрубаних сосон. Ліщина місцями була така густа, що зовсім заступала глибінь лісу. Збишко вибрав місце для засідки на повороті, щоб німці, підходячи, не могли побачити їх здаля, а також не мали часу ні відступити, ні вишикуватись для бою. Там він розташував загін по обидва боки дороги і наказав ждати ворога.

Звиклі до бору й лісової війни жмудини так уміло причаїлися за стовбурами, в западинах, в кущах ліщини та в заростях молодих ялин, наче крізь землю провалились. Не озивався жодний чоловік, не форкнув ні один кінь,. Вряди-годи коло причаєних людей пробігав дрібний або великий лісовий звір і, майже наскочивши, на .них, .злякано і з гарчанням, кидався вбік. Вітер то з,рив,ався. і наповнював бір урочистим і рівним шумом, то вщухав, і тоді чути було лише далеке кування зозулі та близьке постукування дятлів.

Жмудини з радістю прислухалися до цих звуків, бо зокрема дятел вважався у них провісником добра. Птахів цих у бору було повно, і їх, швидкий наполегливий стукіт долинав з усіх боків і.нагадував працю людини. Створювалось таке враження, що в кожного з них була своя майстерня і кожен з самого ранку взявся до пильної роботи. Мацькові й мазурам здавалося, що вони чують, як теслі прибивають на новій хаті крокви, і їм згадалися рідні місця.

Проте час минав, а крім лісового шуму та пташиних голосів не чути було нічого. Туман порідшав, сонце підбилося досить високо і стало пригрівати, а вони все лежали. Нарешті Глава, якому обридло лежати й мовчати, нахилився до вуха Збишка й почав шепотіти:

Пане... Коли бог дасть, що жоден з псявір не втече, то хіба ми не могли б уночі підійти до замка, переправитись і здобути його зненацька?

Ти думаєш, що там не стережуть човнів і що в ворога немає гасла?

— Човни стережуть, і гасло є, — прошепотів чех, — але полонені під ножем, скажуть гасло, навіть самі до них обізвуться по-німецьки. Аби тільки дістатись на острів, тоді замок...

Він замовк, тому що Збишко, почувши з дороги нарікання ворони, раптом затулив йому долонею рота.

—Цить! Мовчи! — сказав він.— Це гасло!

Через деякий час на дорозі з'явився жмудин на низенькому кудлатому коні, копита якого були обвинуті баранячою шкурою, щоб не чути було тупоту й не видно слідів на болоті.

Їдучи, він швидко поглядав на обидва боки і раптом, почувши з гущавини відповідь на каркання, югнув у ліс і за хвилину був коло Збишка.

—Ідуть!.. — сказав він.

Збишко поквапливо став розпитувати, як вони йдуть, скільки кінноти і скільки піших кнехтів, а насамперед, чи далеко вони. З відповіді жмудина він довідався, що загін складається не більш як із ста п'ятдесяти воїнів, з них — п'ятдесят кінних під проводом не хрестоносця, а якогось світського рицаря, що загін іде в строю і провадить за собою порожні вози з запасними колесами, а поперед загону, на відстані подвійного польоту стріли, йде сторожа з восьми чоловік, яка часто з'їжджає з шляху та обшукує бір і зарості, і нарешті, що загін знаходиться за чверть милі звідси.

Збишкові не сподобалось, що хрестоносці йдуть в строю. Він з досвіду знав, як трудно в такому разі розірвати ряди дисциплінованих німців і як така «купа» вміє боронитися при відступі, ніби дикий кабан, оточений зграєю собак. Натомість його втішила звістка, що вони не далі як за чверть милі: з цього він зробив висновок, що вислана ним раніше частина загону вже зайшла німцям у тил і, коли вони будуть розбиті, не пропустить назад жодної живої душі. Щодо розвідки, яка йшла поперед загону, то Збишко не надавав їй великого значення; він заздалегідь наказав своїм жмудинам пропустити її не чіпаючи, а якщо вона заглибиться в ліс — всіх до одного переловити.

Але виявилось, що останній наказ був зайвим. Розвідка незабаром підійшла. Жмудини, поховавшись у западинах коло самого шляху, добре бачили кнехтів, які, спинившись на повороті, почали між собою розмовляти. Начальник, кремезний рудобородий німець, знаком наказавши їм мовчати, став прислухатися. Видно було, що він деякий час вагався, чи не з'їхати в бір, нарешті, чуючи лише стукіт дятлів, очевидно подумав, що якби в лісі хтось ховався, то птаство не поводилося б так спокійно, і, махнувши рукою, повів розвідку далі.

Збишко переждав, поки німці не зникли за наступним поворотом, потім на чолі краще озброєних воїнів тихо наблизився до самої дороги. Були між ними Мацько, чех, двоє влодик з Ленкавиці, три молодих рицарі з-під Цеханова та кільканадцять значніших, краще озброєних жмудських бояр. Ховатись далі не було потреби, тому що Збишко мав намір, як тільки з'являться німці, висунутись на середину дороги, вдарити в них і розірвати їхні ряди. Якби це вдалося і якби загальна бійка перетворилась на окремі сутички, він міг бути певний, що жмудини впораються з німцями.

І знов настала тиша, яку порушував тільки звичайний лісовий шум. Але незабаром до слуху воїнів із східного боку долинув і гомін людських голосів. Спочатку змішані й досить, віддалені, вони поступово наближались і ставали виразнішими.

В ту ж мить Збишко вивів загін на середину дороги і поставив клином. Сам він стан на чолі, маючи безпосередньо за собою Мацька її чеха. В наступному ряду стояло три чоловіка, а в дальшому чотири. Всі були озброєні добре; правда, їм бракувало «дерев», або рицарських, списів, бо в лісових походах вони дуже заважали; натомість в руках у них були короткі й легші жмудські піки для першого удару, а мечі й сокири коло сідел для боротьби в тисняві.

Глава пильно наставив вуха, прислухався, а потім шепнув Мацькові:

—Співають, трясця їх матері!

—Дивно мені, що їх і досі не видно,— відповів Мацько.

Збишко, який вважав, що далі ховатись і мовчати вже зайво, обернувся і сказав:

—Це тому, що дорога йде понад струмком і має багато поворотів. Ми зустрінемось несподівано, а це ще краще.

— А веселої якоїсь співають! — знову сказав чех. Німці й справді співали зовсім не побожної пісні,

що легко було визначити з самого мотиву. Прислухавшись, можна було також відрізнити, що співає не більш як кільканадцять чоловік, а всі підхоплювали тільки приспів, який громом розлягався по лісі.

Так вони, веселі й життєрадісні, йшли назустріч смерті.

— Скоро ми їх побачимо,— сказав Мацько.

Обличчя його раптом спохмурніло й набрало якогось вовчого виразу, що свідчив про його невблаганну й озлоблену вдачу. До того ж він і досі не помстився за той постріл з самостріла тоді, коли їздив з листом Вітольдової сестри до магістра рятувати Збишка.

Тепер серце його заклекотіло й жадоба помсти немов облила окропом.

«Погано доведеться тому, котрий першим з ним зчепиться», подумав Глава, глянувши на старого рицаря.

Тимчасом вітер виразно доніс приспів, що його повторювали всі німці хором: «Тандарадей! Тандарадей!» — і зараз же чех почув слова пісні.