За високим чистим бором починався порослий чагарником, а потім пішла така гущавина, крізь яку не можна було проїхати. Тут подорожани мусили розбирати вози, і зроблено це було спритно й швидко. Дужі слуги перенесли на плечах колеса, дишлі, передки, а також торби та запаси продовольства. Такої поганої дороги було всього три стадії, проте подорожани дісталися до Буд аж надвечір, де смолярі гостинно прийняли їх і запевнили, що Чортовим яром, а ще краще понад ним, можна доїхати до міста. Ці люди, призвичаївшись до життя в лісі, рідко коли бачили хліб і борошно, проте не голодували, бо мали в достатку всілякого копченого м'яса, а найбільше копчених піскарів, яких повно було в усіх болотах. Вони щедро частували ними подорожан, в свою чергу жадібно простягаючи руки за коржами. Між ними були жінки й діти, всі чорні від смоляного диму, був і один старий чоловік, який прожив понад сто років і пам'ятав вчинену хрестоносцями різанину в Ленчиці й цілковите зруйнування міста. Хоч Мацько, чех і двоє дівчат чули вже майже те саме від пріора в Серадзі, проте з цікавістю слухали й цього діда, який сидів коло вогнища і розгрібав його, немов вигрібав з нього страшні спогади своєї юності. Справді, в Ленчиці, як і в Серадзі, хрестоносці не пощадили навіть костьолів і ксьондзів і закривавили свої ножі кров'ю стариків, жінок і дітей. Хрестоносці, завжди хрестоносці! Думки Мацька і Ягенки весь час линули до Збишка, що був немов у вовчій пащі, серед ворожого племені, яке не знало ні жалю, ні законів гостинності. У Сецехівни також завмирало серце — вона не була певна, чи не доведеться їм, відшукуючи абата, заїхати аж до тих жахливих людей...

Далі старик почав розказувати про битву під Пловцями, яка поклала край наскокам хрестоносців. Сам він брав участь у тій битві з залізним ціпом, як піхотинець у загоні, виставленому громадою кметів. Саме в тій битві загинув майже весь рід Градів, так що Маць ко знав усі її подробиці, проте й зараз, наче новину, слухав оповідання про страшний розгром німців, коли вони, як лан під вітром, вилягли під напором польського рицарства та війська короля Локєтка...

— Ого, пам'ятаю я все,— говорив далі дід.— Вдерлись вони в нашу землю, попалили городища й замки, навіть дітей у колисках різали, але прийшла й на них лиха година. Ого! То була неабияка битва! Тільки заплющу очі, так і бачу все. поле бою...

Нін заплющив очі й мовчав, підворушуючи в багатті жар, поки Ягенка, що нетерпляче ждала оповідання, не запитала:

—Як же воно було?

— Як воно було? — повторив дід.— Поле бою пам'ятаю, немов зараз бачу: були кущі, а праворуч болото і клапоть житниська, значить, ніби невелике поле. А після битви не видно вже було ні кущів, ні болота, ні житниська, тільки залізяччя всюди — мечі, сокири, списи . та гарні панцери один на одному, наче ними хтось прикрив усю святу землю... Ніколи я не бачив стільки побитого люду й таких річок людської крові...

Мацькове серце знову підбадьорилось від цього спогаду, і він сказав:

—Це правда! Милостивий господь наш! Охопили вони тоді наше королівство, як та пожежа або пошесть. Зруйнували не тільки Серадзь і Ленчицю, а й багато інших міст. І що ж? Наш народ страшенно живучий, і сили в нього невичерпні. Хоч ти, псявіро-хрестоносцю, і схопиш його за барки, та не здолаєш задушити, він ще й тобі зуби повибиває... Бо дивіться: король Казімір і Серадзь, і Ленчицю так гарно відбудував, що вони стали кращі, ніж були, і з'їзди в них збираються, як і колись, а хрестоносців як витлумили під Пловцями, так вони там і лежать та гниють. Дай боже, щоб такий кінець був завжди.

Чуючи це, дід схвально закивав головою і сказав:

— Ба ні, не лежать вони і не гниють. Після битви король наказав копати рови, а з околиць на допомогу прийшли хлопи, так що тільки лопати бряжчали. Ми повкладали німців у рови і для годиться присипали землею, щоб з них не вилізла яка хвороба, але вони там не залишились.

—Як то не залишились? А що ж з ними сталося?

—Сам я того не бачив, але кажу, що потім чув від людей. Після битви зірвалася страшна буря і тривала дванадцять тижнів, але тільки ночами. Вдень сонечко світило, як завжди, а вночі вітер мало волосся з голови не зривав. То чорти цілими тлумами колотилися в вихрі, і всі з вилами. І тільки котрий надлетить, та й штрик вилами в землю, наколе на них хрестоносця і несе його в пекло. Люди в Плоцьку чули такий галас, ніби цілі зграї собак вили, тільки не могли збагнути, чи то німці скавучали з горя та жалю, чи чорти з радості. Так воно було доти, поки князь не посвятив ровів і поки земля проти Нового року так не замерзла, що її вже й вила не брали.

Він замовк і через деякий час додав:

—Дай боже, пане рицарю, такий кінець, як ви сказали, бо хоч я до того не доживу, але такі, як оці два хлопчаки, доживуть, і не бачитимуть того, що бачили мої очі.

Сказавши це, він став придивлятись то до Ягенки, то до Сецехівии та дивуватися з їх вродливих облич і крутити головою.

—Наче мак у житі,— сказав він.— Таких ще я не

бачив.

Так вони проговорили частину ночі, потім полягали спати в будах на м'якому, як пух, моху, прикритому теплими шкурами, і коли сон відновив їхні сили, вранці, вже завидна, вирушили далі. Правда, дорога вздовж яру була не дуже легка, проте й не важка, так що вони ще до заходу сонця побачили ленчицький замок. Місто було відбудоване наново на руїнах, частково з червоної цегли й навіть з каменю. Мури були високі, захищені вежами, костьоли ще пишніші за серадзькі. У домініканців не трудно було дізнатись про абата. Він у них був, казав, що йому легше і що він сподівається на цілковите одужання, і кілька днів тому вирушив далі в дорогу. Мацько вже не турбувався про те, щоб догнати абата, — вирішив везти дівчат аж до Плоцька, куди повіз би їх і абат. Старого рицаря стурбувало інше: він поспішав до Збишка, а річки після абатового від'їзду так розлилися, що їхати далі не можна було зовсім.

Зустрівши з значним почтом рицаря, який сказав, що їде до князя Земовіта, домініканці гостинно прийняли його і навіть дали Мацькові на дорогу маслинову дощечку, на якій латиною була написана молитва ангелові Рафаїлові, заступникові мандрівників.

Два тижні подорожани змушені були просидіти в Ленчиці, причому один із зброєносців замкового старости додивився, що слуги проїжджого рицаря були дівчата, й одразу по вуха закохався в Ягенку. Чех хотів викликати його на бій на втоптаній землі, але це трапилося напередодні їхнього від'їзду, і Мацько відрадив його.

Коли вони вирушили далі в дорогу на Плоцьк, вітер уже трохи підсушив шлях, бо хоч дощі йшли часто, але, як звичайно весною, недовго. Були вони теплі й рясні, бо весна вже настала справжня. В борознах на полях блищали смуги води, вітер доносив з поля міцний дух мокрої землі. Багна вкрились курячою сліпотою, в лісах зацвіли проліски, на деревах защебетали берестянки. Подорожани відчули приплив нової бадьорості й надії, тим більше, що їхали без пригод, і на шістнадцятий день зупинились перед брамою Плоцька.

Приїхали вони вночі, коли брама була вже замкнена, тому змушені були ночувати у ткача за мурами. Дівчата лягли спати пізно і після довгої та трудної подорожі поснули мертвим сном. Мацько, якого не брала ніяка втома, не хотів їх будити, але сам, як тільки відчинилась брама, пішов до міста, швидко знайшов кафедральний собор і будинок епіскопа, де його одразу повідомили, що абат помер тиждень тому.

Помер він тиждень тому, але за тодішнім звичаєм над його труною шість днів правили меси й панахиди, а ховати мали сьогодні, після чого мали бути поминки й остання панахида.

Дуже засмучений Мацько навіть не роздивлявся на місто, яке трохи знав ще з того часу, як їздив з листом княгині Олександри до магістра, а швидко повертався до хати ткача за мурами й по дорозі говорив сам до себе:

— Так, помер, царство йому небесне! Тут ніхто нічого не вдіє, але що я тепер робитиму з дівчатами?

І став думати-гадати, що йому краще зробити: залишити їх у княгині Олександри, чи у княгині Ганни Данути, чи, може, везти до Спихова? Йому ще в дорозі не раз спадало на думку: коли виявиться, що Данусі нема живої, то не вадило б, аби Ягенка була неподалік від Збишка. Він не мав сумніву, що Збишко довго не забуде любимої ним над усе Данусі, довго жалітиме за нею і плакатиме, але не мав також сумніву, що така дівчина, як Ягенка, та ще під боком, також зробить своє. Він пам'ятав, як хлопець томився при ній, хоч серце його рвалось за бори й ліси в Мазовію. З цієї причини та через те, що непохитно вірив у смерть Данусі, Мацько вирішив в разі смерті абата нікуди не відсилати Ягенки. Але тому, що був трохи жадібний до земного добра, він думав також і про залишену абатом спадщину. Правда, абат на них гнівався й казав, що нічого їм не залишить, але могло ж бути, що він перед смертю передумав? Що він щось одписав Ягенці, то було певно, бо не раз казав про це в Згожелицях, отож через Ягенку ця спадщина не минула б Збишка. Часом Мацькові хотілось залишитися в Плоцьку, довідатись, що воно й як, але він одганяв цю думку. «Я тут буду,— думав він,— клопотатися про маєток, а мій хлопчина, може, десь у хрестоносців у підземеллі простягає до мене руки і чекає від мене порятунку». Був, правда, один вихід: залишити Ягенку на опіку княгині і єпіскопа й попросити їх не дати скривдити дівчину, якщо абат їй що-небудь відписав. Проте цей вихід не дуже подобався Мацькові. «Дівчина, — думав він,— і так має хороше придане, а коли ще одержить і від абата, то її, як бог свят, вхопить який-небудь мазур, та й вона не витримає довго, бо ще покійний Зих казав, що вона ще тоді ходила, аж пританцьовувала». І старий рицар злякався, бо в такому разі Збишко міг позбутися й Дануськи, і Ягенки, а цього йому ні за що в світі допустити не хотілось.