Біля коминка Джін-Луїза підняла стару почорнілу дерев’яну ключку, яка роками правила ще й за коцюбу. Висипала з величезної прадавньої плювальниці її вміст — м’ячі для гольфа, поставила плювальницю на бік, пхнула ногою м’ячі на середину вітальні й уже заганяла їх назад, коли знову увійшла тітка з тацею, на якій були кава, чашки з блюдцями і торт.

— Для тебе, твого батька і твого брата цей килим — ганьба,— проголосила Александра.— Генку, коли я прибула вести тут хазяйство, перше, що я зробила, це віддала його пофарбувати у якомога темніший колір. Ти пам’ятаєш, який він мав вигляд? Та на ньому була чорна стежина звідси й до коминка, яку нічим не можна було вивести...

— Пам’ятаю, мем,— сказав Генк.— Боюся, я також до того доклався.

Джін-Луїза поставила ключку назад, поміж камінні щипці, зібрала м’ячики і висипала їх у плювальницю. Потім сіла на диван і стежила, як Генк збирає ті, що закотилися. «Так би повсякчас і дивилася, як він рухається»,— подумала вона.

А він уже повернувся на своє місце, з тривожною швидкістю проковтнув гарячу — аж пекучу — каву і сказав:

— Містере Фінч, мені вже час іти.

— Зачекай трошки, я піду з тобою,— відізвався Атикус.

— Ви справді хочете, сер?

— Звісно... Джін-Луїзо,— раптом звернувся він до доньки,— скільки з того, що тут у нас відбувається, потрапляє до газет?

— Ти про політику? Ну, коли губернатор вчиняє якусь нетактовність, про це пишуть у бульварній пресі, а опріч — нічого.

— Я маю на увазі заявку від Верховного суду на безсмертя^[7].

— А, оце. Ну, якщо послухати, як те подає «Пост», ми лінчуємо їх на сніданок; «Джорнел» не звертає уваги; а «Таймс» так переймається своєю відповідальністю перед прийдешнім, що аж нудить. Я помітила лише бойкот автобусів^[8] й оту справу в Міссісіпі^[9]. Атикусе, навряд чи вдасться переконати штат, що ця постанова — наша найгірша помилка після атаки Пікетта^[10].

— Але ж це саме так і є. Гадаю, газети вхопилися за це.

— Вони просто оскаженіли.

— А НАСПКН^[11]?

— Нічого не знаю про цю компанійку, хіба що один їхній клерк помилково прислав мені минулого року різдвяні наліпки НАСПКН, і я їх наклеїла на всі листівки, що посилала додому. Чи отримав свою кузен Едгар?

— Отримав і висловив деякі міркування стосовно того, що мені слід з тобою зробити,— широко усміхнувся її батько.

— І що ж?

— Поїхати до Нью-Йорка, схопити тебе за патли і добряче відшмагати. Едгар ніколи тебе не схвалював, каже, аж надто ти самостійна...

— Він ніколи не мав і натяку на почуття гумору, пихатий старий сом. Справді сом: вуса отут і отут, і рот, як у сома. Він, мабуть, вважає, що оскільки я живу в Нью-Йорку сама, це автоматично означає, що я живу в гріху.

— Десь так,— погодився Атикус. Він важко підвівся з крісла і знаком, показав Генрі йти за ним.

Генрі звернувся до Джін-Луїзи:

— О сьомій тридцять, кохана?

Вона кивнула і краєчком ока позирнула на тітку.

— Нічого, якщо я вдягну штани?

— Ні в якому разі, мем!

— Правильно, Генку,— схвалила Александра.

3

Не було найменших сумнівів: Александра Фінч-Генкок вражала під будь-яким ракурсом; ззаду вона була так само безкомпромісна, як і спереду. Джін-Луїза завжди хотіла знати, хоча так ніколи і не спитала, звідки тітка добуває собі корсети. Вони підносили на карколомну висоту її груди, стискали їй талію, випинали сідниці й наводили на думку, що тітка Александра раніше була пісочним годинником.

З усіх їхніх родичів батькова сестра дратувала Джін-Луїзу найбільше. Александра ніколи не була з нею активно недоброю,— вона не бувала недоброю з живими істотами, за винятком кроликів, які пожирали її азалії і яких вона труїла,— але вона перетворила життя Джін-Луїзи на пекло на колесах, у свій час і у свій власний спосіб. Тепер, коли Джін-Луїза виросла, вони і п’ятнадцяти хвилин не могли поговорити, не висловивши непримиренні позиції,— друзів таке підбадьорює, між кревними породжує незграбну сердечність. Тітка мала багато якостей, якими Джін-Луїза нишком захоплювалася, коли їх розділяли півконтиненту, але у тісному спілкуванні ці якості допікали і зводилися нанівець, коли Джін-Луїза намагалася зрозуміти тітчині мотиви. Александра належала до того типу людей, які ідуть по життю, ні за що не сплачуючи; якщо їй і доводилося сплачувати свої емоційні борги, зроблені під час земного існування, то у раю вона б стала біля стійки реєстрації і вимагала повернення коштів: Джін-Луїза добре могла це уявити.

Александра прожила у шлюбі тридцять три роки; якщо це так чи інакше на неї вплинуло, вона того ніколи не показувала. Вона породила одного сина, Френсиса^[12], який, на думку Джін-Луїзи, виглядав і поводився, як коняка, і багато років тому покинув Мейком задля задоволення від продажу страховок у Бірмінгемі. То й на краще.

Александра й досі формально залишалася одружена з кремезним флегматичним чолов’ягою на ім’я Джеймс Генкок, який з непересічною сумлінністю управляв бавовняним пакгаузом шість днів на тиждень, а на сьомий день рибалив. Однієї неділі п’ятнадцять років тому він сповістив свою дружину через чорношкірого хлопчика, що облаштувався у своєму риболовному таборі на річці Тензас і не збирається повертатися. Коли Александра переконалася, що тут не замішана інша жінка, вона заспокоїлася і зовсім не переймалася. Френсис вирішив, що це буде його довічний хрест; він так і не втямив, ані чому дядько Атикус залишився у дружніх, хоча й неблизьких стосунках з його батьком: Френсис уважав, що Атикус повинен щось зробити; не зрозумів він і чому його мати не злягла від ексцентричної, а відтак непростимої поведінки свого чоловіка. Дядько Джиммі прочув про ставлення Френсиса і передав ще одне послання з лісів: він залюбки зустрінеться з Френсисом, якщо той хоче приїхати і застрелити його, але Френсис так і не приїхав, і тоді, трохи згодом, до Френсиса надійшло третє послання, а саме: «Якщо ти не з’являєшся тут, як годиться чоловіку, стули пельку!»

Відхід дядька Джиммі жодним чином не порушив безтурботного існування Александри: її частування місіонерського товариства була найкращі в місті; її діяльність у трьох культурних клубах поширювалася; вона збагатила свою колекцію виробів з матового скла, коли Атикус витягнув гроші в дядька Джиммі; коротше кажучи, вона зневажала чоловіків і процвітала у їхній відсутності. Те, що в її сина з’явилися всі ознаки нестандартної сексуальної орієнтації, залишилося поза її увагою: вона раділа, що він мешкає в Бірмінгемі, бо його прив’язаність до неї була обтяжлива, а це означало, що вона вважала своїм обов’язком платити йому тією ж монетою, проте була на це неспроможна.

Для усіх верств суспільства нашого округу, однак, Александра залишалася останньою у своєму роді: вона мала бездоганні манери вихованки аристократичного пансіону; вона обстоювала будь-яке повчальне твердження, яке чула; вона до всього ставилися критично; вона була невиліковною пліткаркою.

Коли Александра ходила до старших класів школи, жоден підручник не навчав сумніватися у собі, отже, вона не знала, що воно таке; вона ніколи не нудьгувала і за найменшої нагоди застосовувала свою королівську прерогативу: вона вживала заходів, давала поради, застерігала і попереджала.

Їй навіть на думку не спадало, що одним рухом свого язика здатна довести Джін-Луїзу до нервового зриву, змушуючи племінницю піддавати сумніву власні мотиви і найкращі наміри, торкаючись протестантських, обивательських струн у совісті Джін-Луїзи, поки вони не починали звучати, як якась примарна цитра.

Якби Александра колись свідомо зачепила вразливі місця Джін-Луїзи, вона могла б додати ще один скальп до своїх заслуг, але після багаторічного вивчення тітчиної тактики Джін-Луїза добре знала свого супротивника. Хоча Джін-Луїза могла б розбити її вщент, вона ще не навчилася відшкодовувати завдані ворогом збитки.

Востаннє вона зчепилася з Александрою, коли помер брат. Після похорону Джемі вони мили на кухні посуд після поминок, невід’ємного ритуалу смерті в Мейкомі. Келпурнія, стара куховарка Фінчів, покинула їх і вже не повернулася, дізнавшись про смерть Джемі. Александра атакувала, як Ганнібал: