— Непогано він погрався,— похмуро промовив Генрі.

Джін-Луїза ворухнулася під його рукою.

— Ти ж розумієш, про що я.

— Розумію.

Немає кращого хлопця за Генрі Клінтона, так казали всі в Мейкомі. Джін-Луїза з цим погоджувалася. Генрі був родом з південної околиці округу. Батько його покинув матір невдовзі по народженню Генрі, й вона працювала день і ніч у своїй маленькій придорожній крамничці, щоб Генрі зміг отримати у Мейкомі пристойну середню освіту. Відтоді як йому виповнилося дванадцять років, Генрі мешкав навпроти будинку Фінчів, і це одне підвищувало його статус: він був сам собі хазяїн, вільний від авторитаризму куховарок, двірників і батьків. Він був на чотири роки старший за Джін-Луїзу, і тоді це було дуже важливо. Він її дражнив, вона його обожнювала. Коли Генрі виповнилося чотирнадцять, померла його мати, майже нічого йому не залишивши. Атикус Фінч подбав про ті невеличкі гроші, що виручили від продажу крамнички,— мало не всі вони пішли на похорон,— потай додав свої власні, а також улаштував Генрі працювати після уроків у супермаркеті «Джитні Джангл». Генрі закінчив школу, пішов до армії, а по війні вступив до університету, де вивчав право.

Приблизно у той самий час раптово помер брат Джін-Луїзи, і коли увесь той кошмар закінчився, Атикус, який завжди сподівався передати свою адвокатську практику синові, роззирнувся навколо у пошуках іншого юнака. Цілком природно, що він обрав Генрі, і згодом той став його помічником, його очима і його руками. Генрі здавна поважав Атикуса Фінча, повага ця швидко переросла у приязнь, і Генрі дивився на Атикуса як на батька. Проте на Джін-Луїзу він ніколи не дивився як на сестру. За ті роки, що він їх провів на війні та в університеті, вона перетворилася з непосидючої довготелесої істоти в комбінезоні на цілком пристойне людське створіння. Він почав зустрічатися з нею під час її щорічних двотижневих приїздів додому, і хоча вона й надалі стрибала, як тринадцятирічний хлопчисько, і відмовлялася від усього, що прикрашає жіноцтво, Генрі знаходив у ній щось настільки жіночне, що закохався. На неї було приємно дивитися, з нею було приємно проводити багато часу, але назвати її приємною людиною в багатьох сенсах було важко. Джін-Луїза мала від природи невгамовний дух, який робив її непередбачуваною, і все ж таки Генрі знав, що вона — саме та, що йому потрібна. Він її захищатиме, він з нею одружиться.

— Втомив тебе Нью-Йорк?

— Ні.

— Дай мені на ці два тижні свободу дій, і я тебе так утомлю, що й не сказати.

— Ти робиш мені непристойну пропозицію?

— Так.

— Тоді пішов під три чорти.

Генрі зупинив машину. Вимкнув запалювання, обернувся і поглянув на Джін-Луїзу. Вона знала, коли він стає серйозним: його коротко стрижене волосся настовбурчувалося, обличчя наливалося жаром, шрам червонішав.

— Люба, ти хочеш, щоб я висловився, як годиться джентльмену? Міс Джін-Луїзо, я вже досяг економічного статусу, коли здатен забезпечити двох людей. Я, подібно до біблійного Ізраїля, працював сім років на виноградниках університету і на пасовиськах твого батька, щоб завоювати тебе...

— Я попрошу Атикуса додати ще сім років.

— Злюка.

— А ще,— сказала вона,— взагалі-то, це був Яків. Хоча ні, це той самий чоловік. Там вічно у кожному третьому вірші змінюють їхні імена... Як поживає тітонька?

— Ти ж чудово знаєш, що з нею все гаразд уже тридцять років поспіль. Не відхиляйся від теми.

Брови Джін-Луїзи затремтіли.

— Генрі,— промовила вона офіційним тоном,— я матиму з тобою роман, але заміж за тебе не піду.

Це було саме так.

— Не будь дитиною, Джін-Луїзо, дідько б тебе ухопив! — аж просичав Генрі й, забувши про найновіші досягнення «Дженерал моторс», ухопився за важіль передач і щосили вчавив ногою педаль трансмісії. Це не спрацювало, і тоді він шалено закрутив ключем запалювання, натиснув на якісь кнопки, і велика машина неквапно і плавно покотилася по шосе.

— Повільно швидкість набирає, атож? — сказала вона.— Не годиться для міста.

Генрі сердито на неї зиркнув.

— Що ти хочеш цим сказати?

Ще хвилина, і вони посваряться. Він не жартував. Краще його розлютити, щоб він замовк, тоді вона зможе все обміркувати.

— Де це ти роздобув цю огидну краватку?

Ну от.

Насправді Джін-Луїза в нього майже закохана. Ні, тут «майже» не буває, подумала вона: або закохана, або ні. Кохання — єдина на світі річ, яка не допускає двозначності. Звісно, існують різновиди кохання, але в одному вони подібні — або любиш, або не любиш.

Джін-Луїза належала до тих людей, які, зіткнувшися з легким виходом із ситуації, завжди шукатимуть важкий. Легкий вихід у цій ситуації — це одружитися з Генрі, й хай він на неї гарує. Мине кілька років, у них підростуть діти, і тут з’явиться той чоловік, за якого їй і треба було виходити заміж. Тоді почнуться сердечні муки, гарячка, збентеження, довгі погляди одне на одного на сходах пошти,— і всі будуть нещасні. А коли закінчиться увесь той лемент і благородство, зостанеться лише жалюгідний романчик у дусі містечкової псевдоаристократії і побудоване власноруч пекло, обладнане найновішими електроприладами компанії «Вестингауз». А Генк на таке не заслуговує.

Ні. Наразі вона зостанеться на кам’янистому шляху стародівоцтва. І Джін-Луїза заходилася встановлювати почесний мир.

— Любий, мені шкода, чесно, шкода,— сказала вона, і це була правда.

— Все нормально,— Генрі злегка ляснув її по коліну.— Просто іноді я ладен тебе вбити.

— Я знаю, що буваю нестерпна.

Генрі поглянув на неї.

— Ти дивовижна, кохана. Зовсім не вмієш лицемірити.

Джін-Луїза підвела на нього очі.

— Ти про що?

— Бачиш, зазвичай жінки, доки не здобудуть собі чоловіка, усміхаються йому і в усьому потурають. Вони тримають свої думки при собі. А от ти, люба моя, якщо вже нестерпна, то дійсно нестерпна.

— Хіба не чесніше дати чоловікові зрозуміти, у що він ув’язується?

— Так-то воно так, але ж тоді не упіймаєш собі чоловіка, розумієш?

Вона прикусила язика, бо він мав рацію, і сказала:

— А як мушу я діяти, щоб стати чарівницею?

Генрі пожвавився. У тридцять років він любив давати поради. Мабуть, тому, що був адвокатом.

— Насамперед,— промовив він розсудливо,— притримуй язика. Не сперечайся з чоловіком, а надто коли знаєш, що можеш його перемогти. Більше усміхайся. Дай йому відчути, який він великий і могутній. Говори йому, що він неперевершений, і прислужуйся йому.

Джін-Луїза сонячно усміхнулася.

— Генку, я погоджуюся з кожним твоїм словом. Ти найрозумніша людина з усіх, кого я зустрічала в житті, ти маєш цілих шість футів п’ять дюймів на зріст, і дозволь мені запалити для тебе цигарку? Так буде правильно?

— Просто нестерпно!

Вони знову були друзями.

2

Атикус Фінч відсмикнув ліву манжету, а потім ретельно її розправив. Перша сорок. Бували дні, коли він носив два годинники, і сьогодні випав саме такий день: Атикус мав старий кишеньковий годинник на ланцюжку, об який його діти ламали собі зуби, і наручний годинник. Перший він носив за звичкою, другим користувався, коли пальці не слухались його і він не міг упоратися з кишенькою для годинника. Атикус був високий, аж доки вік і артрит не перетворили його зріст на середній. Минулого місяця йому виповнилося сімдесят два роки, проте Джін-Луїза завжди вважала, що йому десь п’ятдесят п’ять чи п’ятдесят шість: вона не пригадувала його молодшим, і їй здавалося, що він не старіє.

Перед стільцем, на якому він сидів, стояла металева підставка для нот, на яку він поклав книжку «Дивовижна справа Елджера Гісса»^[5]. Атикус трохи нахилився уперед, щоб йому легше було ганити цю книжку. Людина стороння не помітила б незадоволення на обличчі Атикуса, бо він його рідко виказував; а от друг міг би очікувати, що він от-от скаже «Грм», бо брови його поповзли вгору, а рот стягся у приємну тонку лінію.

— Грм,— промовив Атикус.