— Мілорде, пусто там,— відповіла вона безсило.

— Химерне дівчисько, не смій мене цитувати! Кажи, як почуваєшся?

Джін-Луїза нахмурилася, міцно склепила повіки й обережно торкнулася язиком ранок на своїх розпухлих вустах.

— Якось по-іншому. Сиджу отут, а враження, ніби я у себе вдома в Нью-Йорку. Не розумію — відчуття дивне.

Доктор Фінч підвівся, сховав руки у кишені, потім вийняв їх і склав за спиною.

— Так-так-так, гадаю, зараз мені самому треба хильнути трохи віскі. Ніколи в житті я не бив жінку. Може, піти вдарити твою тітку і подивитися, що станеться? Посидь тут трохи і не шарпайся.

Джін-Луїза сиділа тихо, але засміялася, почувши, як дядько на кухні свариться зі своєю сестрою.

— Звісно, я вип’ю, Сандро. Я на це заслужив. Не щодня я лупцюю жінок, а якщо людина до такого не звикла, воно її вельми виснажує... та з нею все гаразд... не бачу великої відмінності: випити чи з’їсти в торті... Всі ми потрапимо до пекла, це лише питання часу... не будь старою занудою, сестро, я ж іще не звалився під стіл... а чому б і тобі не випити зі мною?

Джін-Луїзі здавалося, ніби час зупинився, і вона десь у не позбавленому приємності вакуумі. Навколо ні землі, ні людей, а лише якась аура невловної приязні у тому незворушному місці. «Я п’янію»,— подумала вона.

Дядько з галасом повернувся до вітальні, присьорбуючи з високої склянки, наповненої льодом, водою та віскі.

— Глянь-но, що я вирвав у Сандри. Завдав збитку її фруктовим тортам.

Джін-Луїза зробила спробу розпитати його.

— Дядьку Джеку, я маю враження, що тобі достеменно відомо, що саме трапилося сьогодні вдень.

— Так і є. Мені відоме кожне слово, яке ти сказала Атикусу, і я майже все чув зі свого будинку, коли ти наскочила на Генрі.

«Старий негідник, він поїхав за мною до середмістя».

— Ти підслуховував? Нічого собі!

— Звісно, ні. Гадаєш, ти вже готова це обговорювати?

Обговорювати ?

— Мабуть, так. Тобто, якщо ти не будеш викручуватися. Не впевнена, що зараз я витримаю єпископа Колензо.

Доктор Фінч зручно вмостився на дивані й трохи нахилився в її бік.

— Говоритиму з тобою цілком чесно, люба моя. І знаєш чому? Бо тепер я вже в змозі.

— В змозі?

— Так. Пригадай, Джін-Луїзо. Пригадай учорашній день, кавове частування сьогодні вранці, сьогоднішнє пообіддя...

— А що тобі відомо про ранок?

— Ти колись чула про існування телефону? Сандра залюбки відповіла на всі доцільно поставлені питання. Ти телеграфуєш свої виступи повсюди. Вдень я спробував тобі допомогти у непрямий спосіб, щоб пом’якшити твій стрес, дати тобі щось зрозуміти, полегшити трошки...

— Що полегшити, дядьку Джеку?

— Полегшити твій прихід у цей світ.

Дядько Джек ковтнув зі склянки, і Джін-Луїза побачила, як спалахнули його проникливі карі очі. «Ось що я повсякчас забуваю: він так метушиться, щоб я не помічала, як уважно він за мною стежить. Він хитрий, це безперечно, хитрий як лис. Але він знає набагато більше, ніж будь-який лис. Господи, я п’яна».

— ...пригадай собі,— говорив дядько,— все як було.

Вона пригадала. Все як було. До останнього слова. Але щось змінилося. Вона сиділа мовчки і пригадувала.

— Дядьку Джеку,— нарешті сказала вона.— Я пригадала все. Що сталося, те сталося. Але, знаєш, чомусь мені тепер трохи легше. Ніби це можна витерпіти.

Вона говорила правду. Вона не здійснила подорожі крізь час, яка все полегшує. Сьогодні було сьогодні, й вона подивилася на свого дядька з подивом.

— Слава Богу,— тихо промовив доктор Фінч.— А знаєш, чому стало можливо витерпіти, моя люба?

— Ні, сер. Мене задовольняє такий стан речей. Я не хочу допитуватися, я просто хочу, щоб усе лишалося, як воно є.

Вона відчувала на собі погляд дядькових очей і трохи відвернула голову. Вона зовсім йому не довіряла: «Якщо він почне розводитися про Макворта Прейда і скаже, що я на нього дуже схожа, то я опинюся на Мейкомській вузловій ще до заходу сонця.

— Ти б зрозуміла все й сама врешті-решт,— чула вона його голос.— Але дозволь, я прискорю цей процес. У тебе був важкий день. Тобі стало легше, Джін-Луїзо, бо ти тепер стала сама собою.

Сама собою. Не Маквортом Прейдом. Вона подивилася на дядька.

Доктор Фінч випростав ноги.

— Все доволі заплутано,— сказав він.— А я не хочу, щоб ти робила тяжку помилку — чванилася своїми комплексами, ти б нас тоді цим до смерті знудила, і ми б тебе уникали. Острів кожної людини, Джін-Луїзо, вартовий кожної людини — це її совість. Не існує такого поняття, як колективна совість.

Це було щось нове, а надто з його вуст. Але якщо дозволити йому говорити далі, він перескочить, так чи так, у своє дев’ятнадцяте століття.

— ...так от, міс, ти народилася зі своєю власною совістю, але якось пристебнула її до совісті свого батька. І зростаючи, і потім, коли вже виросла, ти цілком несвідомо для самої себе ототожнювала свого батька з Богом. Ти ніколи не бачила в ньому людину з людським серцем, з людськими недоліками,— погоджуюся, це важко побачити, він майже не робить помилок, але все ж таки робить, як і всі ми. Ти була емоційною калікою, ти покладалася на нього, отримувала від нього відповіді й припускала, що твої відповіді завжди будуть його відповідями.

Вона мовчки слухала, що говорить чоловік на дивані.

— А потім ти завітала до нас і побачила: батько робить таке, що видалося тобі антитезою його совісті — твоєї совісті, і тобі це видалося буквально нестерпним. Ти аж захворіла. Життя перетворилося для тебе на суцільне пекло тут, на землі. Ти мусила вбити себе, або він мусив вбити тебе, щоб ти почала жити власним життям, як окрема індивідуальність.

«Вбити себе. Вбити його. Я мусила вбити його, щоб жити».

— Ти так говориш, ніби давно про все знав. Ти...

— Звісно ж, знав. Як і твій батько. Іноді ми запитували себе, коли нарешті твоя совість і його совість розділяться і в якому питанні,— доктор Фінч усміхнувся.— Що ж, от ми й дізналися. Я дуже радий, що був неподалік, коли у вас почалися сутички. Атикус не міг говорити з тобою, як от я...

— Чому ж, сер?

— Ти б його не слухала. Наші боги дуже далеко від нас, Джін-Луїзо. Вони ніколи не повинні спускатися на рівень простих смертних.

— Через це він і не... не накинувся на мене з кулаками? Через це він навіть не намагався боронитися?

— Він дозволив тобі розбити твої ікони одну по одній. Він дозволив тобі звести його до рівня простого смертного.

Я люблю тебе. Роби як знаєш. Там, де Джін-Луїза просто палко посперечалася б, обмінялася поглядами з другом, хоч якими б різкими не були між ними протиріччя, тут вона намагалася знищити батька. Вона готова була його розірвати, зламати, стерти з лиця землі. Чайлд Роланд до темної вежі прийшов.

— Ти розумієш мене, Джін-Луїзо?

— Так, дядьку Джеку. Я тебе розумію.

Доктор Фінч закинув ногу за ногу і запхнув руки в кишені.

— Коли ти припинила втікати, Джін-Луїзо, коли ти роззирнулася навколо, тобі знадобилася фантастична мужність.

— Сер?

— Не та мужність, яка спонукає солдата іти в сіру зону. Така мужність викликається почуттям обов’язку. Така мужність — це частина його бажання жити, частина інстинкту самозбереження. Подеколи нам доводиться трохи вбивати, щоб вижити, коли ми не хочемо жити,— а коли жінкам погано, вони плачуть перед сном і просять своїх матерів щодня прати їм панчохи.

— Що то означає — коли я припинала втікати?

Доктор Фінч пирхнув.

— Знаєш,— сказав він,— ти дуже схожа на свого батька. Сьогодні я намагався тобі це показати; шкода тільки, що я для цього вдався до тактики, якій позаздрив би покійний Джордж Вашингтон Гілл^[48],— ти дуже схожа на нього, тільки ти фанатик, а він ні.

— Перепрошую?

Доктор Фінч прикусив нижню губу.

— Атож. Фанатик. Не надто великий, звичайний собі фанатик завбільшки з ріпку.

Джін-Луїза підвелася і підійшла до книжкових полиць. Витягла словник і погортала його.